П’ять уроків для молоді від старокостянтинівської Коко Шанель

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 12.03.2018 10:07
  • 0

Раїсу Ісааківну Рудман навряд чи хто не знає у Старокостянтинові. Більше сорока років вона працювала учителем: найбільше у міській школі №2, яка тепер стала ліцеєм.

За роки праці здобула звання учителя-методиста, відмінника народної освіти, провела чимало свят та відкритих уроків, про які говорили у всьому Старокостянтинові.

А після виходу на пенсію не зупинилася, не сіла вдома і не одягнула хустинки. Зібрала навколо себе творчих, непосидючих, як сама, людей, очолила клуб «Надвечір’я», який працює у місті вже 10 років.

Газета “Наше місто” багато разів писала про громадську діяльність пані Раїси. Тепер журналісти газети і сайту Starkon.city постукали у двері затишної квартирки Раїси Ісааківни зовсім з іншим - особистим питанням: як у будь-якому віці залишатися справжньою жінкою?

Чому прийшли саме до неї? Це питання є риторичним для тих, хто знайомий з Раїсою Рудман ближче. Вам теж здається, що вона не змінюється з роками? А що ж для цього робить? Дізнаємося далі.

У вітальні нас зустрічає, якщо не королева, то місцева Коко Шанель напевне. Нитка перлів, такий самий браслет. Помада на вустах, ажурна блузка, волосся вбране у зачіску. Свого віку пані Раїса не розкриває, але їй точно за вісімдесят. Час, здається, не може зіпсувати її зовнішності, манер і усмішки.

Раїса Ісаківна починає свою сповідь і ненавмисно (мабуть, учительська звичка), ділить її на уроки та перерви за чаєм.

 

Урок перший. Тримайся людей!

- Ось по всякому кажуть про людей, - починає розмову Раїса Рудман,- мовляв, є серед них такі, яких потрібно остерігатися. Але мене життя змалку навчило: навпаки, людей потрібно триматися. Мені ж було всього одинадцять, коли розпочалася війна. В 1941 році довелося разом з батьками та сестрами покидати рідні Дунаївці. Далі була евакуація - шлях на Північний Кавказ. На одній станції тато пішов за кип’ятком і не повернувся. А потяг рушив. Потім була довга дорога на конях аж до Калмикії, у місто Єлиста. У 1943 – знову переправи. Німці відступили до Волги. Нас баржами, разом з іншими мирними жителями, переправляли в Астрахань. На берег зійшли не всі, люди вмирали дорогою. Їх кидали у воду.

Раїса Рудман з чоловіком, дітьми й родиною. З особистого архіву

На цьому березі не стало мами. Її ховали чужі люди. Це завдяки їм я знаю, де її могилка. Але й це ще було не все. Важко захворіла старша сестра Маруся. Я так просила її не вмирати. І вона вижила. За допомогою добрих людей наш батько знайшов нас у кінці війни. І ми змогли повернутися на батьківщину.

Досі в мені ті дитячі спомини: хтось бере мене на руки, передає іншому на баржу.

Пам’ятаю, як нас люди підтримували, поїли чаєм, годували чим мали. Таке не стирається з пам’яті.  На моєму життєвому шляху зустрічалося багато людей, які зберегли моє життя. Здається, урок на тему «Тримайся людей» я засвоїла раніше, ніж пішла до школи.

 

Урок другий. Жінка має бути на висоті

- Я сама зростом невеличка, але все життя носила каблучки. Зараз на них мені уже нелегко, тому замінила туфельками на платформі. Але це не та висота, про яку я хочу сказати. Знаєте у кому її найперше побачила? Була така учителька в моїй школі, звали Анастасія Петрівна. Струнка, статна, а на шиї елегантна напівпрозора крихітна хустинка. Цей образ для мене був закінченим. Коли я її бачила, піднімалася навшпиньки, щоб здаватися вищою. Звичайно, на мій вибір стати учителем вплинула не лише вона. Був ще учитель Арон Львович у військовій гімнастерці, який так цікаво викладав історію, що я забувала про всякі висоти.

Але та хустинка недосяжної Анастасії, хоч їх я за життя мала сотні, не йде з моєї голови й досі…

Стильна вчителька любила шарфи і хустинки. Фото з особистого архіву

Та справжньою висотою жінки є її чоловік. Це я зрозуміла тоді, коли зустріла свого Іллюшу.  

Пам’ятаю парк і пісню, яку награвали музиканти: «В городском саду играет духовой оркестр».

Там і зустріла я свою долю. А цю пісню співаю досі. Та не лише я, уся наша родина.

Разом з Іллею Ароновичем ми переїхали до Старокостянтинова, який став нам рідним. Сюди направили мого чоловіка на роботу, він працював у будівельній сфері, тут зростали наші діти.

 

Урок третій. Справжній вчитель ніколи не кричить

- Після закінчення Кям’янець-Подільського інституту я отримала диплом учителя історії. Але для того, щоб відчути себе справжнім учителем, потрібен був час і досвід. А знаєте, хто навчив мене бути такою, якою я стала? Так, звичайно, це колеги, яких згадую з теплотою, але найперше – мої учні.

І найбільше моїх вчителів було не серед відмінників. Ніколи не забуду про урок, який блискуче дав мені мій учень Віктор Курасов. Він був бешкетником, а ще дуже творчим та цікавим учнем. Якось я не втрималася і розкричалася за чергову вихідку хлопців. А після уроку Курасов підійшов до мене і тихо сказав:

«Раїсо Ісааківно, вам не личить кричати, ви гарна коли посміхаєтеся, а коли кричите, то не дуже…»

Ще багато уроків я отримала від своїх учнів, але цей був особливим. Через роки він, мій Курасов, військовий у чині, писатиме листи, в яких буде вибачатися за те, що псував мені життя. Якби він знав, як я йому за те вдячна.

Раїса Рудман вдячна учням за науку. Фото з особистого архіву

Під час розмови жінка показує червону папку, в якій листи від її учнів. Їх кілька десятків: Київ, Волгоград, Вінниця. Різні зигзаги літер і різні долі: майор Валерій Деревянкін, улюблениця Зіночка Харитонова, військові В’ячеслав Кумінов, Cашко Дьомін, моряк Анатолій Грищук і, звичайно, Віктор Курасов.

У вчителя цілі альбоми фото з учнями. З особистого архіву

- Тепер уже люди не мають звички писати, а раніше я постійно листувалася з учнями, яких життя розкидало по Україні та за її межами. Ці листи – моє учительське щастя. Дякую Богу, що інколи він дарує нам не лише дзвінки та листування, але й зустрічі.

 

Урок четвертий. Друзів багато не буває

- Ось знову ж таки – є  думка, що не потрібно мати багато друзів. Лише кілька і надійних. А я навпаки - завжди раділа і досі радію новим знайомствам.

Коли пішла на пенсію, запитала себе: і що, сісти вдома? Ні, я так не можу.

Разом з відомими людьми нашого міста відновила роботу клубу «Надвечір’я», куди прийшли неймовірно цікаві люди. Поет, художник Леонід Прокоф’єв, громадський педагог і психолог Василь Ліщук, вчителі: Алла Гладка, Галина Сінтюк, Розалія Гарбарець, Галина Приступа, Тетяна Чукіна, Марія Павлюк, гуморист Микола Бондарчук та багато інших. З ними ми творили справжні дива – їздили на виїзні засідання, зустрічалися з цікавими людьми, видумували незвичні теми. У цьому році клуб відзначить своє десятиліття.

Геоїня каже: саме друзі допомагають їй жити. Фото Лілії Потерби

Усі ці люди допомогли і допомагають мені жити. Діти далеко, а тут друзі, які наповнюють моє життя змістом. Та на жаль, деякі з них уже не прийдуть до клубу - відійшли у вічність.

 

Урок п’ятий. Між рідними віддалей не існує.

- Мої діти – донька Марина та син Яша - тепер далеко від дому – аж у Росії. Так склалося життя. Вони вже самі дідусь і бабуся, а я - багата жінка – маю четверо онуків і дев’ять правнуків.

Сім'я Рудманів: і батьки, і діти ще такі молоді. З особистого архіву

Щоправда, дуже рідко їх бачу. Але хіба для рідних людей є стіни чи віддалі? Чекаю дзвінків.

Коли чую у слухавці: “Привіт, мамо чи бабуля, - серце завмирає!”

Поговорю з ними – і життя продовжується. Вони й досі вважають мене самостійною молодою особою, і я… а я мушу триматися.

З сином Яшею. З особистого архіву

До речі, коли ще мої діти були учнями, ми творили вдома стінгазету, куди писали усі наші радощі та розчарування. Це було так цікаво!

———

Наостанок Раїса Ісаківна нарешті відповідає на питання стосовно своєї молодості.

- Що я робила за життя, щоб бути такою як є? Багато усміхалася, і все, буквально все брала до серця. Кажуть, цього не можна робити. Але маємо те, що маємо. Ще я дуже любила людей. Особливо, своїх учнів.

Місцева Коко Шанель дає поради. Фото Лілії Потерби

Що я роблю нині, щоб ось так виглядати? Те, що робила все життя. Зранку обов’язково душ, потім дивлюся у дзеркало і приводжу себе у порядок, але перше – посміхаюся і дякую Всевишньому за новий день. Далі ні в якому разі не одягаю старий халат: брюки, кофтинка – ось мій образ. Дивлюся до порядку в квартирі.

- Після прогулянки перше, що потрібно зробити - це помити взуття. Взагалі взуття, зачіска і думки у жінки мають завжди бути в порядку. Ось з останнім у мене не завжди виходило, - кокетливо посміхається наша співрозмовниця.

Коментарі:

Останні новини