Двадцять п’ять років тому, на Стрітення Господнє молодий священик родом з Львівщини правив свою першу службу у родинному храмі князів Острозьких. Тоді він, двадцятитрирічний, приїхав у зимовий Старокостянтинів без жодної думки залишатися тут назавжди. По непорозумінню водій, який мав забрати отця Степана з Хмельницького, поїхав до селища Головчинці Летичівського району, де попередньо служив священик. Вони дісталися до Старокостянтинівської Свято-Троїцької церкви лише в обідню пору. Але люди чекали, служба відбулася. Мабуть, у цей святковий день люди не могли бути позбавленні зустрічі з Христом на святому Богослужінні, адже не даремно це Стрітення Господнє.
Цьогоріч, у лютому, настоятель Свято-Троїцького храму, благочинний Старокостянтинівського району Православної Церкви України, протоієрей Степан відсвяткував ювілей – 25 років служіння в Старокостянтинові.
Журналісти сайту Starkon.city поспілкувалися із отцем Степаном про церкву, її громаду та Старокостянтинів, який став для нього та його сім’ї рідним.
- 25 років минуло, як Ви побачили Свято-Троїцьку церкву. Такою її уявляли?
- Пам’ятаю, перше враження було не зовсім захоплююче, але я розумів, що це Хмельниччина, де радянська влада від душі познущалася з духовності людей. Церква вже в той час була в не поганому стані зовні, покрита черепицею, поштукатурена. Але всередині були голі стіни навіть не всюди була підлога, зруйнована ризниця. Тобто потрібно було багато що довести до ладу для повноцінного служіння.
Правда моя уява вимальовувала іншу картину коли мені казали, що церква знаходиться на території замку князя Костянтина Острозького. Лише згодом, коли служив і дізнавався про минуле церкви та замку, зрозумів її багату історію і велич. Вона була сімейною церквою Острозьких, можливо, це і зіграло роль, що уже чверть століття, як я тут з сім’єю.
- Але Свято-Троїцька церква - не перше місце Вашої служби?
- Так, до приїзду у Старокостянтинів я рік служив у храмі св.Онуфрія в Головчинцях Летичівського району. Ще раніше – у Золотій Балці на Херсонщині. І навіть думав залишитися, відчував себе серед своїх, так як там були переселенці з Львівщини, з тих місць які відійшли під Польщу. Але Божі плани були інші.
- А пам’ятаєте перше враження від Старокостянтинова?
- Старокостянтинів це насамперед люди, а перше враження про людей склалося дуже тепле і не забутнє. Люди не зі своєї волі були відірвані від духовного і тому дуже хотіли жити церковним життям, молитися в храмі, мати постійного священика. Хочу зазначити, я не перший служитель в цьому храмі протягом невеликого періоду. Якщо я не помиляюся їх було три. У той час головою церковної громади був Микола Мельничук, який двічі приїжджав з прихожанами і запрошував мене стати настоятелем їхнього храму. Тому, мабуть, їхнє велике християнське бажання, наполегливість і віра залишили теплі спогади і до цього дня. Не віриться, що тоді мені було лише 23 роки. Як і у те, що з тих, хто тоді мене зустрічав, залишилося дуже мало.
- Як відбувалася відбудова храму, хто допомагав?
- Як кажуть, усім миром. Прихожани допомагали і продовжують допомагати у догляді і відбудові храму. В пам’яті вже потроху з плином часу губляться спогади, що було. Ми радіємо з того, що на даний час маємо. Хоча храм звісно ще не є таким, яким би хотілося його бачити, але на те є свої обставини. Церква є пам’яткою архітектури під охороною держави і не може бути відбудована без участі держави. А реставрація потребує і значних коштів, і професійних спеціалістів. Звісно зроблено вже багато – ми відновили хори, ризницю, провели освітлення, зробили газифікацію, опалення, вклали бруківку, реставрували дзвіницю, зробили підлогу. На цей рік плануємо зовнішні роботи. Але найголовніше - який би стан храму не був у ньому завжди було і є затишно, приємно, тепло і людно, і без сумніву відчувається присутність Божа.
- Як сформувалась громада церкви?
- Вона не сформувалася – це постійний і безперервний процес. Звісно були найперші прихожани, але їх на той час було не багато. Нас називали розкольниками. І потрібно було мати велику віру, глибоке переконання та розуміння істинності церкви і вчення Христового.
А зараз до храму приходять їх діти, онуки і правнуки. Вони мають велике право гордитися, що їхні рідні стояли на початку зародження громади, а тепер і вони є її частиною. Як формувалася громада? Приходили люди за духовною потребою до храму, молилися, сповідалися, вели церковне життя, я хрестив їх дітей, потім їх вінчав, а зараз хрещу вже і їх дітей, ось так одна людина дає початок християнській родині і церковній громаді.
- Старокостянтинів став Вашим рідним містом і чому Ви вирішили тут залишитися?
- Мабуть, доля, проведіння Боже так зробило, що я до цього часу в Старокостянтинові. Чітких роздумів лишатися чи ні, у мене не було. Можливості та хороші пропозиції були і є. Та чомусь я тут. В мене теплі спогади на нинішній день є про два місця, місто де я народився і прожив половину свого життя - місто Червоноград на Львівщині. Там з рідних вже нікого немає, а Старокостянтинів - це дім, сім’я, церква, друзі.
- Чи є у Вашій родині ще священики?
- Так, два двоюрідні брати і дядько священики. А почалося все з маминого старшого рідного брата дядька Мирона. Він ще в радянські часи хотів бути священиком. Тоді це було заборонено, а спроби присікалися, він це відчув на собі коли про його наміри довідалися певні органи. Бажання дядька втілив його молодший брат о.Ігор, коли радянська влада вже не мала такого впливу. Він навчався у Одеській семінарії. Туди ж вступив мій двоюрідний брат о.Володимир, а через кілька років в 1990 - поступив і я в Тернопільську. Згодом четвертим священиком в нашій родині став син того самого дядька Мирона о.Андрій, втіливши батькову мрію. Ось між цими двома рідними людьми, хто мріяв і хто втілив, я став священиком.
- Що привело Вас до церкви?
- Багато священиків бачать своє майбутнє уже з дитинства, прислуговують в церкві, готують себе, бачать священниче життя ближче, немов би з середини. Я звісно ходив до церкви, на Львівщині це з пелюшок, як кажуть з молоком матері. Але думок стати священиком не було. І коли заходила про це мова з дядьком я говорив: мені по дахах бігати, а не священиком бути. Після школи навіть пішов навчатися в училище легкої промисловості. Навіть тепер, купляючи шкарпетки нашої фабрики, думаю про те, що якщо б не якесь проведіння Боже я міг би бути причетним до їх виготовлення. Але закінчивши училище, я все-таки відважився спробувати привідкрити завісу до цього невідомого, священничого світу священства. Хоч тоді я і не був впевнений, що зможу бути пастирем, але духовна освіта мене вже чомусь вабила. А от коли вже навчався, коли був в оточенні духовенства, церковних пісень, молитов, постів, служб Богу - саме тоді зрозумів, що без всього того вже не уявляю себе. Так я став священиком.
- Хто Ваш духовний наставник?
- Христос. А серед людей дядько Мирон. Хоча він і не став священиком, але завжди, де міг допомагав людям. Ще дядько о.Ігор, він мені дуже допоміг під час навчання в семінарії. Бачачи багато того, що на мою думку, не мало б мати місця серед християн, а тим більше серед священства, я дуже завагався чи мені продовжувати навчання. Я розумів, що не згідний з цим і не зможу так чинити. Своїми думками та ваганнями ділився з дядьком Ігорем. Він казав: що всі мої дії, моє життя залежать не від того хто як чинить, а як я буду чинити. Це мені допомагає і направляє досі по життю: не важливо бачити, хто як робить, а важливо, що робиш ти.
- Що знакового відбулось за 25 років?
- Всі 25 років були знаковими для мене. Кожний рік насичений подіями, приносить щось нове, незабутнє, те що змінює тебе, твоє життя. Народження дітей, їх зростання і не встигаєш зогледітись, а вони вже дорослі, самостійні.
Приїзд патріарха Філарета у нашу парафію - в духовному плані одна із найбільш знакових подій певного часу. Приємно, що зросла громада церкви
- Крім того, що Ви настоятель храму, Ви ще й благочинний УПЦ Старокостянтинівського району.
- Це призначення владики. Благочинний - це священик, який в районі представляє церкву.
- За ці 25 років кількість УПЦКП (УПЦ) збільшилась. Скільки їх сьогодні на Хмельниччині?
- Так збільшилась, і їх кількість ще буде збільшуватися. Коли я прийшов священиком на Хмельниччину, тут було кілька церков УПЦ КП навіть не в усіх районах була громада нашої церкви, а зараз сотні. Колись ми про це могли тільки мріяти, але Бог не мріє - Він діє. Щороку будуються нові храми, реєструються громади.
- Ми знаємо Ви займаєтесь благодійністю та є капеланом. Що Вас мотивує до волонтерської діяльності? Розкажіть про це.
- Коли повстав Майдан, почалася війна, ми не могли бути осторонь. З прихожанами храму ми допомагали чим могли. Зараз вже менше в цьому є потреба, армію набагато краще забезпечує держава чим зняла великий тягар з людей. Але і зараз є моменти, де ми беремо участь і відправляємо допомогу на схід.
Духовна, воцерковлена людина є відповідальною, чесною, принциповою, морально витривалою, і це вкрай потрібно нам зараз. А ще це підвищує міць армії. Тому я намагаюсь бути духовним наставником для наших воїнів, правда дуже великий час церква і армія були розділені. Я сподіваюся бути корисним нашим військовим та членам їх сімей у їх духовному житті. Господь навчає: носіть тягарі один одного, тому намагаюсь допомагати там, де можу.
- Як до Вас ставилися парафіяни одразу по приходу на парафію і як ставляться зараз?
- По різному тоді та й тепер. Скільки людей стільки і думок. Але я надзвичайно задоволений, що мої прихожани не бояться запитувати, сперечатися, доводити свою думку і приймати мою. Я завжди казав, якщо ви бачите, що я щось роблю не так, обов’язково кажіть мені про це: або я правий і я це вам доведу або неправий і я це визнаю. Зі сторони громади немає таких тем, на які б ми не могли вільно говорити. І це все щиро. Здається мені, що порозуміння настоятель - парафія у нас є.
- Розкажіть про сім’ю. Підтримує Вас у Ваших справах?
- Цілком і повністю підтримує у всьому. Моя дружина з Тернопільщини. Викладала музику в семінарії, в якій я вчився. Там ми і познайомилися. Вона відіграла важливу роль у формуванні мене як священика. Я такий як є, тому що вона була поруч, частинка її є в мені. Це звісно так у всіх, але ми не завжди хочемо це визнати. Наразі вона викладач Старокостянтинівської дитячої музичної школи. У нас двоє дітей - донька Юля 26 років, син Михайло - 16 років . Ми приїжджі, а він в нас корінний старокостянтинівець.
Завжди дякую Богу за свою сім’ю.
- Ваші захоплення у світському житті?
- Люблю працювати. Допомагати іншим. Берусь за будь-яку роботу біля дому. В минулому році посадили сад. Я завжди думав про великий садок біля будинку.
- Як карантин вплинув на діяльність храму?
- З одного боку негативно, людей залякали, люди стали дратівливими. Але з іншого боку, побачивши небезпеку, стали більше духовними. Частіше звертаються і приходять просто помолитися. Дуже багато приватних молитовних служб з огляду на неможливість великого скупчення людей. Зі страхом пандемії прийшло розуміння, які ми безсилі перед викликами, якщо ми без Бога. Життя продовжується, ми повинні навчитися жити в певних умовах, але з Богом.
- Чого потребують люди в нинішній час найбільше?
- Завжди, потрібен спокій і любов один до одного. Матеріально люди зараз набагато заможніші, але щоб матеріальні блага приносили задоволення, людина повинна бути духовно багатою. Лише гармонія душі і тіла буде робити її щасливою.
- На скільки активно зараз іде молодь до церкви?
- Молодь почала краще розуміти, що духовне життя їм потрібне. Найбільше задумуються над духовним життям молоді люди, які уже мають сім’ю та дітей. Приходять у храм родинами.
- І наостанок, що побажаєте старокостянтинівцям?
- Хотів би, щоб люди були щасливі. Бажаю щирості, відкритості, любові один до одного.
Пам’ятайте, що життя не є вічним, потрібно його використати, для вічного блага. Любіть, дбайте один за одного. Старокостянтинів - це велика сім’я, і я дякую, що ви прийняли мене до неї. Завжди сподіваюся, що я не просто потрапив у наше місто, а я тут потрібен.
- Дякуємо за цікаву розмову, отче. Користуючись нагодою, хочемо привітати Вас з 25-річним ювілеєм служіння церковній громаді. Многих Вам і благих літ!
Фото: Анни Дерейчук та з особистого архіву Степана Капустинського
