Рудоволосе дівча з двома косичками старанно виводило в учнівському зошиті кожну літеру. На хвильку-іншу учениця зупинялася і мрійливо піднімала сіро-блакитні очі догори. Веснянки весело стрибали по обличчю.
Учителі раділи здібній працелюбній дитині, яка натхненно декламувала Шевченка. І кивали головами: «Ну й наївна ти, Вероніко, важко тобі буде у житті, важко...»
Вона лише посміхалася, і у кутиках її вуст танцювало руде сонце.
Мине навіть не десяток років, як однокласники та вчителі Вероніки дивитимуться фільми за її участю.
Знайомтеся: старокостянтинівчанка Вероніка Шостак — українська акторка театру та кіно, лауреатка Київської пекторалі , працює у Малому драматичному театрі в Києві.
У доробку молодої актриси — ролі у фільмах «Брати. Остання сповідь», «Поводир», «Король Данило», «Один в полі воїн», «Easy» , відомих серіалах «Булатов», «Слід», «Лікар Ковальчук», а натепер вона грає Марічку вже у третьому сезоні «Кріпосної».
Як дівчина зі Старокостянтинова підкорила театральну сцену та кіносвіт, — розповідаємо далі.
Про «інший світ» «звичайної дитини»
Вероніка Шостак росла в учительській сім’ї. Обоє її батьки — тато Василь і мама Тетяна — учителі біології та хімії.
Тепер Василь Шостак пригадує: Вероніка навіть у дитинстві була цілеспрямованою та працьовитою. Дівчинка одразу пішла до другого класу, бо у шість років за літо вивчила усю програму першого, добре читала і рахувала. Спочатку навчалася у міській школі № 3, згодом перейшла до першої.
У четвертому класі записалася з подружкою у театральний гурток, що працював при Центрі дитячої та юнацької творчості. Так у її житті з’явилися перші ролі, монологи, і перші поціновувачі та критики, якими стали люблячі батьки.
У дитинстві Вероніки не було сучасних гаджетів. Вона слухала популярні композиції на пластинках і касетах, а коли вимикали світло, що у 2000-них не було рідкістю, співали пісні разом з мамою Тетяною, яка у свій час була солісткою хору.
Вони приїздили на мої вистави до Києва, Львова. Були на показах моїх фільмів, прем’єрах, — каже Вероніка.
Але про вистави та прем’єри згодом.
Згадуючи своє дитинство, акторка лаконічно називає себе звичайною старокостянинівською дитиною. Мовляв, у школі була чистим гуманітарієм, любила українську мову та літературу, а надто — історію. Крім театру деякий час займалася сучасними танцями. Коли навчалася у 10 класі, викладачка театрального гуртка Людмила Юхимівна Сахнюк повезла декількох дітей на прослуховування до Хмельницького театру імені Старицького, де організовували набір у першу театральну судію.
«Звичайна дитина» Вероніка Шостак той відбір пройшла, і два роки поспіль після уроків, двічі або тричі на тиждень їздила до Хмельницького. Часто бувало, що поверталася додому пізно увечорі, на «попутках», бо на рейсовий автобус не встигала.
Це був новий світ, і він став моїм. Професійні актори допомогли мені підготуватися до вступу, — згадує Вероніка.
Про першу роль, пофарбоване волосся і акторство, яке личить
У одинадцятому класі Вероніка вже знала напевне — їй у театральний. Мама з татом не перечили, на сімейній раді вирішили: якщо сама пройде на державну форму навчання, так тому і бути.
Вона закінчила першу школу зі срібною медаллю, а на творчому конкурсі, під час вступу на факультет театрального мистецтва у Львівський національний університет імені Івана Франка, дівчина набрала 200 балів із 200 можливих. Навчалася у майстерні народної артистки України Таїсії Литвиненко, а згодом, коли продовжила навчання у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, її викладачем був український актор театру та кіно Юрій Висоцький.
Це була роль Ївги у фільмі «Брати. Остання сповідь». Згадуючи про той досвід, Вероніка розповідає:
— Було заняття з акторської майстерності. Кастинг-директор зі столиці Алла Самойленко записала нас усіх на відео, а через місяць мені повідомили, що взяли на роль і я поїхала до Києва. Роль була колоритна, у звичайому житті я такої людини, мабуть, не зустрічала. Сором’язлива, трохи замкнена Ївга, яку в мені й побачила кастин-директорка, людина-альбінос. А у мене була руда коса до пояса. Я завжди твердила: нізащо не зміню зачіску. А тут мені сказали, що треба фарбувати волосся. Це було потрясіння, але для ролі я таки пофарбувалась і по-троху звикала до себе інакшої: з білявим волоссям. Зате це допомогало мені краще зрозуміти та відчути героїню. Словом, то були хвилюючі відчуття: ще мало знаєш, і є безліч комплексів та страхів, — пригадує актриса.
Натомість зізнається: опановуючи акторство у театрі та на знімальному майданчику, вона зрозуміла одну річ: потрібно працювати чесно, бути щирою із собою та глядачем. Як те руде дівчисько з веснянками на обличчі.
Тепер за тендітними плечима 26-річної акторки — різнобарвний багаж ролей, моментів та спогадів. Каже, що не всі вони з радісних. Проте, ніколи не виникала думка покинути акторську справу.
— Я стільки років до цього йшла, що здатись... це якось мені не личило б. Я досі шаленію від можливостей та того розвитку, який дає мені акторство!
Про роботу у Малому театрі та батьківські сльози
У 2016 Вероніка знялася у фільмі італійського режисера Андреа Маньяні «Ізі», у 2017 її запросили у ізраїльський проект. Це був фільм «Голем». Події розгорталися у XVII столітті. Вона зіграла Ребеку — молодшу сестру головної героїні, яка скоїла самогубство. Знімали англійською мовою.
Вероніка зіграла підступну служницю королеви Анни Євлампію у кінофільмі «Король Данило», мала лінійну роль Глафіри у проекті «Вікно життя, а зараз знімається у серіалі «Кріпосна».
Вона вже встигла попрацювати з багатьма відомими акторами:
— Кожен з них цікавий чи нецікавий по—своєму.
Працювала з відомим італійським актором Ніколою Ночеллою. Захоплююся його вмінням працювати з жанром комедії. І тим, як тонко цей актор існував в ній. Це надзвичайний професіонал! — розповідає Вероніка.
Проте каже, що наразі робота у Малому театрі для неї найцікавіша. Бо тривалий репетиційний процес дозволяє пізнавати себе через роль.
— Граючи вистави, ти продовжуєш вдосконалювати багато моментів. Це кайф. В кіно чи серіалах простіше до цього ставляться.
За головну роль у виставі «Валентинів день» старокостянтинівчанка отримала театральну премію «Київська пектораль 2019».
А у 2020 році Вероніка отримала головну роль Юльки у виставі «Зозуля». На ту прем’єру приїхали зі Старокостянтинова її батьки.
У робочому графіку Вероніки немає вільного місця.
— Кожного дня щось інше — репетиції, вистави, зйомки, акторські тренінги. Вчора, наприклад, з 8.00 до 15.00 я була на зйомці. З 19-22 вела акторський тренінг в студії. Так що вільний час для мене це сон. Весь свій час я стараюсь присвячувати професії. Багато читаю. Я думками вся там, працюю над ролями, вчу тексти, придумую тренінги. Якщо і є вільна хвилина, дивлюсь фільми, лекції, але знову ж — для розуміння професії. Слідкую за сучасним українським кінематографом. І все одно не встигаю все дивитись, — каже Вероніка.
Тепер у рідному Старокостянтинові дівчина буває нечасто. Але тут залишила найдорожче — батьків, з якими телефоном спілкується щодня.
— Що ви хочете для своєї дитини? —запитали у батьків журналісти Starkon.city.
— Щастя, особистого, от чого...- просто відповів батько. І сама Вероніка, зізнаючись, що наразі закохана і щаслива, сказала, що це і є змістом її життя.
А ще рудоволоса акторка з вустами, в яких сміється сонце, мріє про велику, складну роль. А де це буде, — у театрі чи кіно, не важливо.
Фото та відео: з особистого архіву Вероніки Шостак
