15 лютого в Україні щорічно відзначають річницю виведення військ з Афганістану. Цього ж дня вшановують військових, що брали участь у війнах в часи СРСР та незалежної України. Ми поспілкувалися в Анатолієм Потербою – волонтером, учасником бойових дій в Афганістані.
У 2017 Анатолій Миколайович отримав премію «Волонтер року», має багато нагород від 8 полку спецназу, 80-тої десантної бригади, нагороджений відзнакою Президента України та медаллю Київського патріархату.
Його призвали в армію, коли він навчався в Хмельницькому технікумі, а далі хлопець потрапив у пекельний Афганістан …
Як це було, - запитуємо далі.
- Якщо чесно, було усе просто: в серпні 1987 року сказали їхати – я й поїхав. Служив у місті Кандагар. Можна було відмовитись, та з нашої команди ніхто цього не зробив. Моя мама, до речі, не знала, що я служу там, вона думала, що проходжу службу в Монголії. Старався вберегти її нерви. Лиш потім сказав, що весь рік був в Афганістані.
Перший день у Афгані - який він?
Найбільше мені запам’яталось, як ми прилетіли туди. Відправляли нас з Туркменістану, міста Мари, літаком, в якому не було вікон. Командир літака пообіцяв нам дати сирену, коли будемо перетинати кордон з Афганістаном. Ми вилетіли вночі. Летимо вже годину, дві – а сирени немає. Чуємо, що літак йде на посадку. Подумали, сідаємо на дозаправку якусь, але від Мари до Афганістану – рукою подати?! Вже потім ми дізнались, що прилетіли в Афганістан.
Коли літак сів, відкрилась задня рампа. Жарке повітря одразу вдарило по тілу, відчуття ніби ти в лазню заходиш. Дивлюсь, хлопці біжать. А форма у всіх біла, щоб не так сонце пекло, адже температура була десь 60°C. За рік служби там жодного разу не було опадів. І ось вони біжать: в панамах, з автоматами. А я кажу своїм: «Хлопці, та ми вже в Афганістані!». Питаємо в командира літака, чому не дав сигналу, на що він каже: «А це я так спеціально зробив, щоб ви не хвилювалися, бо літаки досить часто тут збивають ракетами».
Далі ми проходили навчання, адже багато чого не знали про цю війну. Пам’ятаю, як в аеропорту вперше побачили афганців, думали, що ось зараз вони почнуть стріляти, а ми навіть відсіч не зможемо дати. Тоді ми очікували будь-чого. Але вже як приїхали на місце дислокації, нам видали зброю, і ми потихеньку почали входити в новий ритм життя на цей рік.
Якими були умови служби?
Харчування було непоганим, але нам завжди не вистачало води, адже її привозили. А так, умови страшні, як і сама війна.
Ви підтримуєте спілкування з побратимами сьогодні?
З тими, які в Україні, ми зачасту на зв’язку, інколи з Росії можуть потелефонувати, спілкуватися зними зараз важко, ми стараємось про політику не говорити. Багато хто вже за кордоном, однак знаходимо хвилинку, щоб вийти на зв’язок. Взагалі, ми з моїми побратимами-афганцями одні з перших почали їздити в зону АТО з допомогою.
Скільки років Ви займаєтесь волонтерством?
Це сталось на початку війни, в 2014 році. На другий день після звільнення міста Слов’янськ, в якому я, до речі, народився, ми вже були в зоні бойових дій. Перед тим я пройшов Революцію Гідності. Коли почалась анексія Криму, ми влаштовували благодійні концерти в Старокостянтинові, збирали кошти і перераховували їх на нашу військову частину. Тоді ж вирішили самостійно з’їздити в зону АТО та допомогти військовим 8-го полку спецпризначення. Саме вони звільняли Слов’янськ. А далі їх місцем дислокації був Краматорський аеродром, де вони тривалий час були в оточенні. Їжу їм скидали з вертольотів, тому допомога була просто необідна. На початку війни не вистачало майже всього, навіть єдиної форми не було. Тож ми кожні два тижні їздили на Схід. Їздили до всіх, хто просив про допомогу, жодного разу не відмовляючи, та у всіх напрямках.
Як відбувалась організація волонтерської роботи?
Спершу ми просили по підприємствах, по магазинах, щоб надали благодійну допомогу, збирали кошти, за які купували те, що потрібне і чого за часту не було у місті, наприклад, військове обмундирування замов-ляли в Інтернеті. Багато чим допоміг міський голова Микола Мельничук. Зокрема, після того, як спалили градами село Побєда, і в хлопців погоріло все: одяг, чохли на бронежилетах. Ми тоді за два дні з допомогою Миколи Степановича зібрали два буси і відправились на допомогу.
Як зустрічали вас військові на Сході?
Вони завжди нам раді. Хоча зараз такої необхідності, як тоді, немає, та хлопці все одно говорять: «Можете приїхати без нічого, лишень приїдьте до нас, щоб ми відчували вашу підтримку. Це для нас - головне».
Пам’ятаю, як ми виїжджали на схід перед Вербною неділею. Люди проводжали нас з хором, зібрали пасочки, крашанки, вербу, і попросили солдату-односельчану передати кошик з цими смаколиками, накривши його пасхальним рушничком. І ось їдемо, бачимо ліхтариком хтось блимає, ми зрозуміли, що це наші хлопці. Вже чекають! Ми те все передали, вертаємось додому вночі, а той хлопець телефонує і каже: «Я такий щасливий, що ви до мене приїхали, ось дивлюсь на небо, на зорі, на місяць – плачу та сміюся».
Чи важко зараз бути волонтером?
Зараз, на жаль, так. Бо ще на початку бойових дій люди прагнули перемоги і хотіли хоча б чимось допомогти, а на сьогодні вони зневірились у цьому, бо війна затягнулась, бачать, що кінця цьому немає.
Важко втрачати знайомих. Наприклад, нашого старокостянтинівця Мандебуру Олександра, якого ми буквально за день до його смерті бачили. Тільки повернулись і нам командир 8-го полку повідомив, що він загинув. І така історія, на жаль, не одна.
Сьогодні ти вітаєшся з ними та передаєш гостинці, а вже завтра, по поверненню, дізнаєшся, що це була остання ваша зустріч.
До речі, наше волонтерство не обмежується лише військовими, ми відвідуємо також дитячі будинки, де дітки з окупованих територій, інваліди. Коли ми вперше потрапили туди, морально це було дуже важко, я витримав лише 10 хвилин і не зміг більше, вийшов на вулицю. Потім звикаєш, звісно, тим паче коли бачиш радість в їхніх очах, коли вони обіймають тебе зі всіх сторін.
Як долучитися до волонтерства?
Не обов’язково записуватись кудись, можна самому стати волонтером, головне, бажання. Ми коли почали їздити на Схід, ще такого слова як «волонтер» не знали. Як приїжджали в зону АТО, нас запитували на блокпостах: «Ви хто? Чого їдете сюди?», ми казали: «Ми афганці, веземо допомогу». І так було безліч разів, ці слова навіть встигли стати паролем. І тільки вже потім почали казати: «волонтери». Окрім матеріальної допомоги, ділились ще й своїми знаннями, адже ми війну пройшли. Старалися зробити все, щоб хлопці відчули себе спокійніше. Допомагати можна будь-чим, насправді, адже бути волонтером – це поклик душі, коли людина сама вирішує робити добру справу від чистого серця.
