29 березня минуло рівно 3 тижні, як я разом із сином у Польщі. Перші дні війни ми залишалися у Старокостянтинові і навіть не думали, що будемо їхати кудись, а тим більше закордон. Проте, коли місто обстріляли знову, розмову про відїзд розпочав чоловік. Казав, що так буде безпечніше нам і спокійніше йому.
6 березня, коли була чергова тривога, чоловік подзвонив і сказав, що їдуть знайомі у Польщу, є 2 вільних місця. Відповідь потрібно дати за 5 хвилин.
За годину були зібрані найнеобхідніші речі, а вже вранці ми вирушили у дорогу. З міста ми бусом їхали до кордону Ягодин. Кордон проходили піший. Близько години знадобилося, щоб пройти 2 кордони - український та польський.
При перетині польського кордону на українців уже чекали волонтери. Вони пропонують безкоштовно будь-яку допомогу та підтримку. Чай, кава, суп, смажена ковбаска, солодощі, засоби гігієни - усього більш ніж достаньо. Люди підходять і запрошують брати необхідні речі, смаколики для діток розносять особисто. Тут можна було взяти польську телефонну картку теж безкоштовно.
А далі за нами приїхав бус аби відвезти для поселення. Водій - наш старокостянтинівець, було приємно зустріти знайомих людей.
Поляк, котрий займався нашим поселенням, відразу показав наше місце проживання. Сказав, що наразі це найкраще з того, що може запропонувати. На той час у Польщі уже було більше 1 мільйона українців.
Наразі ми проживаємо на затишній базі відпочинку, недалеко від кордону з Німеччиною. Мешкаємо ушістьох у будинку на 2 кімнати. Двічі на день нас годують - усе це безкоштовно.
Щодня люди несуть усе необхідне для комфортного життя тут. Господар бази відпочинку каже, що хоче аби ми почувалися тут, як вдома. Розуміє, що це важко зробити, але дуже сподівається хоча б наблизити наше життя до звичного нам до часів війни.
Поляки надзвичайно уважні та добрі до українців. А от не всі українці здатні це оцінити. На жаль...
Сьогодні усі думки про мир в Україні, рідних, власний дім та повернення додому. Хочеться аби якнайшвидше усе закі-чилось, не гинули діти та люди на нашій землі.
