У За оцінками агентства ООН з питань міграції, близько 6,5 мільйона українців стали внутрішніми переселенцями та більше 3,3 мільйона людей виїхали за кордон через війну Росії. Щоправда понад 1 млн українців уже повернулися до країни від 24 лютого.
А ми спілкуємося з тими, хто взагалі нікуди не їхав і залишився вдома - на теренах рідної Старокостянтинівщини.
Що спонукало людей втриматися від вимушених подорожей - розповідаємо далі.
Нашому бліц-опитуванню передувало традиційне опитування на телеграм-каналі. Журналісти дізналися головні причини чому старокостянтинівці залишилися у рідних домівках.
Далі - розмова із старокостянтинівцями, більшість з яких із зрозумілих причин відмовився вказувати прізвище.
Жанна Анатоліївна
- Сусіди дивуються, чому я ще тут. Донька разом із зятем та сватами уже десять років проживають в Іспанії. Кажуть, думали, що виїду одразу. В Старокостянтинові з родини у мене залишилася лише двоюрідна сестра з сім’єю, яка теж рекомендувала мені поїхати: мовляв, якщо є куди, чого сидіти. Здавалося б, нічого мене тут, окрім могил батьків і чоловіка не тримає. Але ж тримає! Ця земля, це місто, чому я маю утікати зі своєї Батьківщини?
Наталія П.
- Чоловік служить, знаю, спочатку він би не був проти, щоб я поїхала з сином, якому 13, хоча б на західну Україну. Не раз казав, що йому так спокійніше було б… Але я ні фізично, ні морально не можу його залишити, та й батьки немолоді, без моєї підтримки їм тут буде важко. А зараз все більше віриться у ПЕРЕМОГУ і що орки не ступлять на нашу землю!
Кирил Пилипович
- Я й не думав про таке! Впевнений, що зовсім скоро буде ПЕРМОГА, тому сенсу кудись їхати з рідного дому та ще й від нас, де відносно тихо, не бачу. Думаю як скоріше засадити город, бо звичайно, будь-яка війна несе економічну нестабільність, тож потрібно мати все своє!
Світлана К.
- Кожного дня дякую Господу за те, що наше місто в умовах війни тримається, живе і працює, що по цій землі ступають лише жителі та вимушені переселенці, яких і наша сім’я прийняла у свій дім. Їхати звідси категорично не хочу: мій син та племінник воюють на сході України, то ж залишаюся, бо чекаю їх тут – удома, там вони мені ближчі!
Володимир Сукманюк
- Куди ж я мав тікати? Чоловіки мають навпаки повертатися в Україну. Боронити рідну землю. Записався в добровольці, хоч вже немолодий. Проте маю навики, то ж згожуся. Але вірю, що ПЕРЕМОГА зовсім скоро!
Катерина Миколаївна
- Ні, я залишилася вдома, тут мої батьки, рідня. Як я можу їх залишити? Плету з дівчатами сітки, пироги печемо, та й городи вже пора засаджувати, на кого лишу? А по посадженому (сміється) о ні, ми їх точно не пустимо!
Вікторія
- Зізнаюся чесно, в перші дні паніка була. Не за себе, за дітей, вони у мене ще малі. Дуже складно з п’ятого поверху бігати з дітьми у підвал сусіднього будинку. Але потім часто залишалися вдома. Якось страх пропав. Вирішили нікуди не їхати. А скоро й бізнес з чоловіком відновили. Недарма мудрі люди кажуть: де родився, там і згодився.
Ольга Мамчук
- Я спочатку не боялася. Тривоги мене не лякали, тим більше, ніякої особливої небезпеки не відчувалося. А страх з'явився тоді, коли прочитала про звірства, які окупанти вчиняли у Бучі, Гостомелі, Бородянці, Маріуполі... Ось тоді стало по-справжньому тривожно! Не за себе, за дітей! Це ж нелюди! Але врешті все одно залишилася вдома, і не жалкую!
