Світлана з мамою й татом чаюють під старою абрикосою у саду. Малий Дмитрик гойдається недалеко на гойдалці, яка весело поскрипує, наче справді радіє, що нарешті приїхав малюк, котрому до неї не байдуже.
У батьківському саду по-травневому сонячно. Ідилія. На мить навіть здається, що немає війни і так добре просто побути тут - під блакитним небом і першим квітуванням. Та вже у наступну хвилину серце Світланчине б'ється гучно й прискорено.
Мамо, як же там він, наш захисник? Навіть не знаємо де та з ким… - чи то до матері, чи сама собі розповідає молода жінка про свого чоловіка Олега.
Людмила Вікторівна поважає зятя усім серцем. Скромний, роботящий, зумів власними мозолями у мирний час створити свою маленьку авто майстерню. Руки має золоті і вдачу добру, доню та онучка ніколи не ображав. Тільки от коли війна розпочалася, вчепив замок на двері майстерні, витер золоті свої руки і сказав: я в армії в десантних військах служив, то тепер відсиджуватися тут не буду.
Навіть і не чекала сім'я від мовчазного неквапливого Олега такої швидкості. Cвітлана впала йому на груди, вмовляла чоловіка зачекати. Бо ж одне сусіди і молодші, а не поспішають до армії. Усе марно. Невдовзі дізналися, що Олег на Київщині. З побратимами стримував орду, яка у перші дні хотіла знищити Україну. Дорогою ціною, але змогли хлопці вибратися, побороти чужинців. Звісточки від коханого чоловіка та батька приходили тоді не часто. Траплялося, кілька днів нічого не було відомо про їхнього сміливця. А потім знову сходило весняне сонце, бо телефон оживав кількома словами: "Все нормально, люблю!"
Тепер Олег на сході. Одразу після звільнення Київської області їх знову на-правили туди, де гаряче.
Несила було Світлані самій із п'ятирічним Дмитриком знаходитися у їхній квартирі, тож тим-часово переїхала до батьків, де хата, стара гойдалка і спогади її далекого мирного дитинства.
Тут, біля батьків, вона й сама відчувала себе дитиною - безпорадною дівчинкою, яку війна примушувала бути різною - і плаксивою, і печальною…
Щоб відчай не узяв вверх, ходила волонтерити - прибилася до дівчат-волон-терок та допомагала ліпити вареники, крутити голубці, плести сітки. Зібрала з дому усі теплі речі та ковдри і занесла у тероборону.
Якось взяла з собою і Дмитрика. Синочок прихопив рюкзака з альбомом та олівцями, і доки мама плела сітки, примостився біля столика та щось захопливо малював.
А згодом підбіг до мами і вигукнув: це малюнок для тата, як йому передати?
Щось мусила відповісти на те Світлана, а що, не знала.
Найліпше,що могла зробити - сфотогра-фувати малюночок на телефон та пере-дати менеджером чоловікові. Але уже тиждень по інтернету зв'язатися з ним не могла. Будь-який зв'язок з Олегом частіше пропадав ніж з'являвся і був такою дорогоцінного ниточкою, наче з'єднував різні планети.
Аж тут почув розмову мами з синочком незнайомий сивий чоловік, який виносив до БУСу зібране волонтерами.
- Покажи мені свій малюнок, - звернувся до Дмит-рика.
- О, справді гарний малюнок, я спробую передати його твоєму татові, - усміхнувся волонтер, який вже й не здавався літнім, просто волосся його зарано побілила сивина.
- Тільки передай! - наче засумнівався малюк, неохоче віддаючи свій скарб.
- Обов'язково,- серйозно відказав чоловік, а потім відкликав Світлану і запитав ім'я та прізвища захисника та інші дані про нього.
- Ви серйозно будете його шукати? - здивувалася Світлана.
- Ну не я, а друзі, яким передам вантаж, а може друзі друзів… Я ж пообіцяв! Малюнок дійде до адресата і крапка. Тільки підпишіть, хто художник.
- Та Дмитрик сам напише, він уже дорослий, до школи готується!
Хлопчик старанно вивів "малюнок для тата Олега" і написав своє ім'я та прізвище.
За кілька днів Олег одягав свій бронежилет. Важкий і незручний, він здавався його гіршим ніж у хлопців, для яких заможні родичі постаралися дістати захист найвищого класу. Його підрозділу теж обіцяли кращу броню, а поки що мав те що мав, і такі думки не зупиняли їх звільняти рідну землю від ворога.
Здебільшого, сьогодні був чи не перший гарний весняний день без набридливого дощу. Сонячне проміння покращувало настрій і давало сподівання на завтра. Та й сміливці волонтери якимись лише їм відомими шляхами дісталися до хлопців. Гостинців привезли, а головне - приїхали вони звідти, де живуть і чекають рідні серця.
А Остапчук Олег серед вас є? - гукнув недалеко один з волонтерів.
- Я такий! - здивувався Олег.
- А тобі, брате, особлива передача - тримай!
Згорнутий у четверо альбомний листок… Розкрив, а там: "Малюнок для тата від Дмитра Остапчука.
Серце зарухалося на усі боки. А очі попри чоловіче небажання наповнилися слізьми. Якби не було поряд нікого, заці-лував би той папірець, а так лише непомітно гладив великими руками. А увечері таки поцілував і сховав у кишеню камуфляжу.
Будь який бій витримаю, заради сина, дружини коханої, батьків. Як же хочеться обійняти своїх!
Як же хочеться миру і весни у батьківському садку під старою абрикосою!
Фото: з війкритих інтернет-джерел
