Ірина Яськова до війни жила і працювала у місті Ірпінь. Проте для неї, як і для багатьох українців, усе змінилося 24 лютого.
- Зранку, 24 лютого, зателефонували знайомі і сказали, що розпочалась війна. Коли я зв’язалася із власницею магазину, де працювала, а вона з Донеччини, то та сказала йти на роботу і не перейматися, мовляв це інформаційний вкид.
Я йшла на роботу і бачила, що люди уже почали покидати місто. Було багато машин, вже почали утворюватися затори. За декілька годин на роботі уже сказали про вибухи у Гостомелі. Не втрималась, набрала знову директора і сказала, що не зможу залишатися на роботі і мушу йти додому. У місті маршрутки уже не ходили, довелося через все місто додому йти пішки.
Біля будинку уже зібрались знайомі, друзі потрібно було щось вирішувати. У магазині, що був розташований внизу будинку, ми облаштували собі тимчасове укриття. Тут розмістились 35 людей серед яких і діти. Так ми жили 10 днів, жінки по черзі виходили додому аби зварити їсти хоча б для дітей. Дякувати Богу, в магазині була вода, якою користувались, чоловіки десь знаходили навіть солодощі для дітей, а так в місті уже був жах. Постійно бомбили з літаків, обстрілювали, земля просто здригалася. Діти були дуже налякані, тож потрібно було щось вирішувати і шукати шляхи, як виїхати з міста. Вирішили їхати всі разом, чоловіки знайшли трохи бензину і так ми зібрались у дорогу.
Вирушили в дорогу в напрямку Стоянки, але коли перед очима за 200 м від авто зірвався снаряд, то ми розвернулись в іншу сторону. По дорозі підібрали родину з дітьми. Але власним авто ми так і не змогли вибратися з Ірпеня. Під’їхали до мосту з іншої сторони міста, де військові допомогли пересісти у автобуси. Взяли лише те, що змогли помістити в руки, а решта залишилась у авто.
У Старокостянтинівську громаду Ірина з сім’єю приїхала в родину куми, яка родом з Малашівки. - Тут нас прийняли, як рідних. Загалом було 19 людей, серед них 5 дітей. Потім почали доїжджати ще люди. Сьогодні у селі розселили 28 переселенців. Маємо дах над головою, а головне спокій та тишу.
Знайомі уже їздили у Ірпінь, скидали фото будинків, де ми мешкали. На це страшно дивитись. Квартира без вікон, дах розбомбили. Звичайно хочемо додому, але поки страшно повертатись.
