Щороку у третій четвер травня українці відзначають свято, покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу - Всесвітній День вишиванки.
Вишиванка - культурний код, який об'єднує українців всього світу. Скільки б не було на ній візерунків і кольорів - у них сама Україна!
Сьогодні українці з особливим трепетом одягнуть свої вишиванки. Бо ж вона втілює у собі всю велич нації і красу землі, яку, на жаль, нині терзає ненависний ворог.
Одягати вишиванку для працівників управління культурної політики і ресурсів виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради справа звична. Вони й підрахувати не можуть скільки роблять це днів на рік, коли проводять різноманітні заходи, або беруть участь у конкурсах. Хоча з початку війни особливих свят у місті не відзначають, бо чекають головного – дня Перемоги України.
Відтак проводять чимало майстер-класів, руханок, розваг для родин переселенців, а особливо для їх діток та малечі міста. Сьогодні в Старокостянтинівській громаді функціонує 83 установи культури, в яких працює близько 250 людей. В умовах війни заклади культури Старокостянтинівської ОТГ об’єдналися заради перемоги. Вони допомагають армії та переселенцям. Частина працюють як волонтерські центри - плетуть сітки, ліплять вареники, печуть пиріжки, надають допомогу переселенцям, створюють розваги для дітей.
На фото - аматорки культури Юлія Простак, Галина Маєвська, Наталія Кирилішина, Ірина Феделеш, Вікторія Шубіна, Ніна Зотько. Кажуть, що сьогодні червоно-чорними нитками війна вишила душу, і вишиванки у оселях старокостянтинівців стали ще одним оберегом та цінність українських осель.
А старокостянтинівська поетка Олена Прудка написала вірш про наш, вишиту Україну і додала старі світлини, де українці зустрічають свята у вишиванках.
На старих світлинах вишита Вкраїна
Сорочки в дрібушках, пишнії вінки…
Чоловік щасливий, радісна дружина,
Поряд притулились тихо малюки.
З роду в рік велося в нашого народу
Вишити сорочку на весільний день,
Молодому шана, молодій на вроду,
А всім людям добрим – для нових пісень.
Кожен край квітчав їх та своїм узором –
Хрестиком чи гладдю міряв полотно,
А в селі одному квіти чорним горем
На вдовині плечі впали вічним сном.
Вороги нещадні нівечили душі,
Нищили будинки і топтали цвіт.
Лиш жінок лишили на віки грядущі,
Щоб на крилах білих вишили свій біль.
Шепотіли губи, миготіли руки,
Лопотіли крила нових сорочок,
Чорні крила смутку звечорів розлуки,
Дивляться очима борщівських жінок.
Як же нам ту тугу з нашими рівняти,
Мальвами жаркими, ромбами Карпат…
Квіти кольорові, таємничі знаки
На усіх сорочках радісно горять?
Вишиваєм долю по білому полю,
Скільки рід вкраїнський на землі живе,
Скільки літ злий ворог душить нашу волю,
А вона в сорочках знову оживе!
