У новому поетичному альманасі "Симфонія літа", який нещодавно вийшов в Україні, опублікували вірші старокостянтинівчанки Алли Доманської.
Мешканці Старокостянтинівської громади знають Аллу як успішного архітектора, відтак жінка розповіла: віршувати вона почала ще багато років тому, і вже є досвід публікацій у збірках. Проте тепер її поезії не схожі на ті давні, написані у мирному часі.
Алла розповідає: з початку війни, як і всі українці, які залишилися в Україні, вона відчувала багато різних емоцій: це і не сприйняття, і страх, і біль, і відчай, і злість. Але найбільшою з них була і залишаться віра в перемогу.
А ще художниці та архітекторці важко бачити те, як руйнуються будівлі, споруди, інфраструктура і цілі міста. Маючи багаторічний досвід державної служби та органах містобудування та архітектури, вона як ніхто усвідомлює, як непросто органам місцевого самоврядування, органам державної влади створювати об’єкти будівництва, які ворог руйнує за лічені хвилини, і як важко людям знову побудувати та облаштувати свій дім.
- Це великі економічні втрати, великий регрес розвитку країни. Вони дійсно прагнуть стерти Україну з лиця землі… вони вбивають архітектуру, яку я так люблю… і це дуже боляче… Але найбільша біль, це, звичайно, смерті наших людей…
Дуже шкода кожного українця, який страждає від війни, кожного, хто втратив рідних чи близьких, кожного, хто втратив здоров’я, хто втратив житло, кожного, хто воював чи воює, кожного хто чекає повернення своїх рідних з війни чи з полону, - ділиться думками старокостятинівчанка.
Алла Доманська зізнається: вона дуже емпатична людина, тому кожну біль пропускає через своє серце і свою душу.
- Багато хто з людей каже, що стараються не дивитися інформації про війну, береже свою психіку, а я не можу.
Її вірші і дійсно схожі на картини: під час прочитання можна уявити те, що відбувається ззовні і відчути ту біль, якою переймаються люди.
Відтак Алла каже, що не пише вірші для загалу, їх просто народжує душа. Але якось у соціальних мережах вона виставила відео, де читає власний вірш. За добу відео набрало більше 1000 переглядів, це дало поштовх писати далі. Виставила інший вірш і за добу допис набрав більше 1600 переглядів…
До речі, ще до війни, якраз в лютому 2022 року, Алла Доманська взяла участь в марафоні-навчанні для дикторів радіо і телебачення, де навчилася проводити відео ефіри, відкриватися людям і правильно доносити свої думки.
- Рада, що моя поезія знаходить відгук в серцях людей. Ці вірші - мій маленький внесок в нашу перемогу, а ми обов’язково переможемо. Ми ж на своїй, Богом даній землі, ми - багатостраждальна нація, яка сотні років виборює свою свободу і незалежність і заслуговує на щасливе життя.
Далі – щира поезія Алли Доманської
Сумувала півонія в українськім саду:
«Чом сумні й не любуєтесь?»
– А ми гоним орду.
Москалі скаженілії зазіхнули на сад
І квітучу півонію стер з землі руський град.
Де зростала півонія, чорно стало навкруг,
Ще не бачило людство таких в світі наруг…
Москалі скаженілії зруйнували міста…
Вбили сотні дітей… не бояться Христа…
Гвалтували й вбивали безневинних людей…
І тризуб вирізали десь по центру грудей…
Кров лилася рікою і стогнала земля,
Коли кат московитський ґвалтував немовля…
Не сприйма все це розум і болить так душа…
Наче ми тут самотні, наче Бог залиша…
А за що ж убиваєте безневинне дитя,
Яке мало б ще жити своє довге життя?
Крадії і убивці, озвіріла русня,
Вам не бачити щастя тепер жодного дня.
Ми вам будемо снитися у кошмарах щодня,
Бо за всі злодіяння вас чекає платня.
Упадеш, московите, ти ще в землю мою,
Як собака загинеш у запеклім бою.
Станеш гноєм для саду, який знов зацвіте,
Бо земля України то є вічне й святе!
І заквітне півонія в українських садах,
Та не зникне нам з пам’яті ця війна і цей жах.
Пелюстками півонії встелять землю вітри,
Ще почує земля моя сміх і гру дітвори.
А твоя стане пусткою, де лиш виють вовки,
І не буде вам прощення нізащо на віки.
***
Бережіть одне одного, люди,
Бо сьогодні життя то лиш мить…
Ти плануєш хай добрим день буде…
Та ракета ворожа летить…
А десь танки чужі в Україні
Рвуть і палять будівлі й сади,
А десь мати, зчорнівша від горя,
Все шукає дитини сліди…
Ось стоїть чоловік на колінах,
Мужній, сильний, а впав і рида…
Навкруг нього руїни… руїни…
Вся сім’я … він до стін припада…
І бабуся сліпа і старенька
Просить воїнів двері закрить…
А хатинка її чепурненька
Вже добу, як без даху стоїть…
І могили… могили… могили…
Вкрили землю стражденну мою…
Як багато загиблих героїв
Залишилось у тому бою…
Сотні діток рашистами вбито…
Покалічено душі й тіла…
Як же нам все це можна спинити?
Як зробити, щоб ти лиш цвіла?
Рідна наша, красива, родюча…
Україна – ти ж Київська Русь,
Ти могутня і така живуча,
Я за тебе щоденно молюсь!
Знаю й вірю, усе ти здолаєш,
І розквітнеш на щастя всім нам,
Піднімуться з колін твої люди –
Переможем на зло ворогам!
***
Як жити цій старій людині -
Ще місяць-два й прийде зима…
В зруйнованій ущент хатині…
Ні сил, ні грошей же нема…
Навіщо знищили хатину,
Яку мозолями ліпив,
Навіщо ти, о вражий сину,
В житло ракетою влучив?
І як тепер на світі жити,
І так мов тлів на копійки?
А скільки їх по всій країні,
Тепер безхатьки-жебраки…
До кого голову схилити,
Де обігрітись,спати де?
Ридає старець на руїнах,
Ну а "тривога," все гуде…
Куди піти старенькій жінці,
Якщо вона жила сама?
Куди ж нам дітись, українці,
Ще місяць, два і йде зима…
Зліпити шопку з очерету
І якось зиму кантувать?
Навіщо ж, враже, ту ракету
В будинки людям запускать?
Чи виросло ти у наметі,
Чи у тайзі, як хижий звір,
Ти ж дике й наче озвіріле,
Мов вперше в люд спустилось з гір.
Ну що, отримав насолоду,
Що покалічив нас та вбив?
Щоб рід твій більш не знав приплоду,
Бо ти ж його навік зганьбив.
