Вона мала усе для чудового повноцінного життя: кохання, дружню родину, затишний дім і улюблену справу. Та в одну мить війна відібрала спокій, елементарний побут і великі мрії. Втім, молода жінка не зламалася і змогла почати знову. Переселенка із Миколаєва, професійний миловар Інна Юскевич розповіла свою неймовірну історію переїзду із Миколаєва та про власну справу, яку тепер відроджує на теренах Старокостянтинівщини.
Миловарінням Інна займається більше 12 років. За цей час її ароматне хобі перетворилося у власну справу, а постійні клієнти стали друзями. Разом з чоловіком вони облаштували дім, придбали спеціальне обладнання, а згодом Інна заробила на новенький автомобіль.
Ми мешкали у Корабельному районі Миколаєва, який обстрілюється найбільше. Жили з батьками на одному подвір'ї - в одному будинку ми з чоловіком Ігорем та донечкою Марійкою, в іншому - мама з батьком, і бабуся, якій 90 років. Ігор працював водієм навантажувача у порту і допомагав мені піднімати справу. Знаєте, я мала 5-10 замовлень у день, моїми клієнтами стало чимало миколаївців, відправляла свої вироби у різні куточки України та за кордон,- розповідає Інна.
Страшний сон, що ніяк не закінчувався
Про своє довоєнне мирне життя жінка згадує посміхаючись, а коли починає розповідати про війну, у очах з'являються сльози.
- Це був суцільний жах, морок, реальність, у яку важко повірити. Наче страшний сон, що ніяк не закінчувався… Чоловік одразу побіг до військкомату, як і тоді, у 2014 році. Але цього разу його не взяли: у АТО, де воював з моїм батьком, добряче підірвав здоров'я і отримав купу хвороб… Від ворожих ракет та обстрілів ми ховалися у ямі розміром 2,5 метрів, яку облаштували на подвір'ї.
Часом бігали у бомбосховище до найближчої школи, але орки почали обстрілювати начальні заклади! Придатного підвалу у наших будинках не було, тому ми просто стрибали у холодну яму, яку чоловік закривав залізними воротами. Там я не раз, обіймаючи 11-річну донечку, про-щалася із життям, - зізнається Інна.
Переїзд
Так сім'я протрималася місяць. З кожним днем вибухало все більше і почало прилітати зовсім поруч - у город біля будинків. Тоді Інна зібрала валізи і почала вмовляти маму виїжджати з міста.
Втім, мама зі старенькою сліпою бабусею не погодилися і залишилися вдома.
-30 квітня ми виїхали з Миколаєва, і завдяки нашим захисникам, через Одесу успішно дісталися Хмельниччини. Поїхали до двоюрідного брата у Славуту, де під опікою рідних людей прожили цілих три місяці. Нам було затишно і добре, але серце займалося із кожним новим вибухом у Миколаєві, де залишалися рідні.
Згодом і мама Інни почала говорити про переїзд. Залишатися у небезпеці більше не мала сили. На Старокостянтинівщині, у селі Капустин - її маленькій батьківщині - 10 років стояла без господарів сільська хатина. Батьки, залишив-ши спадок, давно повмирали, тож навіду-валися миколаївці сюди все рідше, а Інна була в Капустині ще у дитинстві.
Серце роду
І вони з чоловіком поїхали до Миколаєва знову - забирати рідних.
- Ото була подорож! Пам'ятаю приїхала додому, стала посеред кімнати і розплакалася. Безпорадна, розхвильована, не взяла маже нічого з того, що планувала. Але головне було вивести маму з бабусею і наше господарство - четверо котів, собаку, курей. А ще забрала своє авто, свою мрію, яку заробила працюючи день і ніч. Дорогою, особливо коли їхали Миколаєвом, просила Бога, щоб не було вибухів. Пам'ятаю, проїжджали біля великого Торгівельного центру, де часто відпочивали з донечкою… Від'їхавши кілька кілометрів, дізналися, що на приміщення центру впали ворожі ракети.
Інна з захопленням розповідає про те, яким красивим, комфортним, сучасним містом був її рідний Миколаїв. А потім згадує, як дісталися Капустина і мама старим ключем відкрила серце роду - батьківську хатину, де гуляли пустка і протяги.
Побутова невлаштованість, адже у хаті не було найелементарніших зручностей, не злякала родину. Тепер вони були усі разом, щосили трималися один за одного, шукали відраду у мальовничій природі і тиші.
Згодом підвели газ, накрили скатертиною стіл, Інна заварила свою улюблену каву. П'ять місяців вона не займалася миловарінням, і часом думала, що ма-буть ніколи до того не повернеться, але згодом продала свою машину і купила усе необхідне, щоб варити духмяне мило знову.
Миловаріння
За освітою Інна Юскевич кваліфікований технолог харчової промис-ловості. Але до чого тут мило і вироби з нього? Усе просто. Одного разу мама подарувала донці пахуче мило у вигляді тістечка. Дівчина розібрала його до основи, захопилася, вирішила спробувати. За рік, шляхом проб і помилок, вона змогла зварити і продати свій перший виріб - це був зуб, зроблений на за-мовлення до Дня стоматолога.
А потім Інна наробила нових фігурок і пішла з ними на місцевий ринок. Продав-чині сміялися їй услід, мовляв, що за товар те чудернацьке пахуче миделко, яке хочеться радше з'їсти ніж використати.
"То лише початок, у тебе все вийде, головне - не зупиняйся!" - дивлячись на чудові роботи, вмовляли Інну чоловік і мама. Вона їм вірила, проходила безліч майстер-класів, курсів, ночами створювала нові вироби і обживалася клієнтами. Серед них чи не найпершими стали оті продавчині з ринку, яких Інна ніжно називає дівчаточками. Її талановиті роботи розлетілися по всій Україні. Сертифіковану продукцію особливо полюбили харківчани, херсонці, маріупольці. Для роботи миловар придбала 3 тисячі форм і мала сім тисяч клієнтів.
Справа почала приносити не лише задоволення, а й стабільний дохід. Інна могла зробити з мила що завгодно - сюрприз до будь-якого свята, дитячу іграшку, мило з фотокарткою, букети, цілющі миделка з вівсом, козиним молоком, травами, скраби та муси для тіла, й багато-багато іншого…
…А тепер у Капустині, в хатині з крихітною газовою плитою і столиком, продавши автомобіль і накупивши необхідного матеріалу, вона почала все спочатку. І руки не забули, і нові талановиті роботи сподобалися старокостянтинівцям.
Інна каже, що уже змогла повернутися до роботи на 80 відсотків. Працює вночі, бо вдень вона господиня і має зробити усе, щоб рідні почувалися добре.
А ніч - то її час. Випиває горнятко кави, готує мильну основу, масла, вітаміни, пігменти, підбирає форми, деякі з яких виготовляє сама, і варить мило, яке дбайливо складає у красиву упаковку. Окрема тема - букети, які любить створювати найбільше. Кожна квітка - частинка душі, подарована людям.
Натхнення - добрі люди
Люди на Старокостянтинівщині, каже переселенка, дуже добрі. Жодного разу Інна не пожалілася на життя, проте сельчани та жителі міста самі щоразу хочуть допомогти.
Ну хіба ж тут запанікуєш, хіба маєш право розклеюватися з такими людьми? - емоційно розповідає Інна.
До речі, ціни на свої вироби миловарка зменшила вдвічі. Тепер її вироби вартують від 50 до 300 гривень. Усе для того, щоб відродити свою справу.
- Я черпаю натхнення у рідних, які мені у всьому допомагають, у людях, які пишуть вдячні коментарів і діляться чи не останнім, і у вірі, непохитній вірі в Перемогу,- каже жінка.
Про мову
Ми ще довго спілкуємося з цікавою творчою людиною, а наостанок розмови запитуємо, як їй вдається говорити такою красивою українською мовою. Вона посміхається і вкотре дивує:
- А ви вірите, що до війни я спілкувалася лише російською? Та нам просто стала огидна мова ворога, ми з чоловіком пройшли кілька онлайн-курсів і швидко вивчили рідну мову. Бо своє, воно завжди ближче, приємніше і простіше!
Інна дарує редакції красиву мильну сову і просить не ставити на полицю, а не жалкуючи, використати, бо мовляв, мило вітамінізоване і цілюще. З щирою посмішкою запевняє, що наварить мила ще і ще, можна просто шматочком, а можна у вигляді чого завгодно - навіть мрії, яка попри все є у кожного!
Телефон для замовлень:
093 886 73 00
