Чотири подруги-українки Вікторія Мельник, Яна Гапонова (Бірюк), Мар’яна Сисак та Марина Якобчук створили в Америці організацію «Штаб Бандера» для допомоги військовим в Україні. В Америці їх називають "народним ленд-лізом". Волонтерки працюють заради перемоги України: вивчають запити воїнів, скуповують необхідні речі, медицину і самотужки доставляють вантажі на батьківщину.

Серед четвірки тендітних дівчат і наша землячка Яна Гапонова (Бірюк).

Яні 34 роки, вона випускниця Старокостянтинівської гімназії. Усі свої юні роки дівчина присвятила співу. У рідному місті закінчила музичну школу, брала участь у шкільних, міських заходах, представляла Старокостянтинів на конкурсах різних рівнів. Спів – то найбільше захоплення Яни. Наразі у Старокостянтинові живуть її батьки, а менший брат захищає Україну у російсько-українській війні.

До Америки Яна потрапила 7 років тому.

- У 2014 році я одружилася із Олександром Гапоновим, він родом зі Львівської області. На той час Олександр вже 6 років перебував у Америці. У 2015 році я також виїхала до США. Це був останній раз, коли я була в Україні. Наразі уже 7 років ми проживаємо у штаті Нью-Йорк. Я працюю в інвестиційній компанії, паралельно навчаюся у бізнес-коледжі.

Яна пригадує як дізналася про те, що в її рідній Україні розпочалася війна

- Ніколи не забуду ніч з 23 на 24 лютого. У нас різниця у 7 годин, тому ми тут уже знали, що розпочалася війна, коли українці ще мирно спали і не очікували такої біди. До цього часу я згадую той день і все всередині починає тремтіти.

Я перший раз в житті відчула такий сильний страх.

Боялася, що більше не зможу почути, побачити, обійняти найрідніших людей, сказати їм як сильно люблю. Боялася за друзів, знайомих. Було таке відчуття безпорадності, що неможливо передати словами.

Я за тисячі кілометрів, нічого не можу зробити, не знаю як допомогти. Розгубленість, незрозумілість, а що далі. Справді в той момент життя розділилося на до і після. Здавалося навколо панує повний хаос.

Але разом з тим до кінця не вірилось, була якась надія, що це помилка. Розум не хотів сприймати ту реальність, вірила, що завтра уже все закінчиться. З цією вірою живу усі ці 7 місяців. Сама себе підбадьорюю, а головне вірю в наших хлопців – вони молодці і я знаю війна скоро закінчиться. Я зможу приїхати додому і обійняти рідних.

Каже, що найбільше сумує за братом, тому що не має змоги бачити його так часто, як хотілося б. У батьків є документи на виїзд і вони можуть приїжджати до Яни в Америку. Крім того вони спілкуються майже щодня телефоном.

- Мій брат військовий і після закінчення академії захищає Україну, тому ми не бачимось і дуже рідко можемо спілкуватись.

Відразу як тільки дівчата потроху відійшли від шокуючи новин, зрозуміли, що не можуть залишатися осторонь і потрібно щось робити. Спочатку на, Вікторія, Мар’яна та Марина брали участь у мітингах на підтримку України. Після одного такого мітингу у Вашингтоні Вікторія Мельник та Мар’яна Сисак запропонували збирати гроші хоча б на якісь медикаменти, медичні аптечки для хлопців на фронт.

- За декілька днів нам вдалося назбирати значну суму грошей, надходження були колосальними, і тоді ми зрозуміли, що можемо робити більше, аніж сподівалися. У той час волонтерські організації, діаспора надавали гуманітарну допомогу українцям, ми ж вирішили зосередитися саме на військових, адже саме від них залежить доля України, - розповідає Яна. - Ми маємо багато знайомих в Америці та Європі, вони одразу організувалися і теж допомагали нашим землякам - надсилали одяг, засоби гігієни. Ми розуміли, що таких речей було в достатку, тож вирішили витрачати гроші на щось більш значне. В Америці дуже якісна мілітарка, тож розглянувши свій бюджет вирішили придбати тактичний одяг та спорядження.

Вікторія Мельник розповідає як усе розпочиналося і як з’явилася назва «Штаб Бандера».

- Усі зібрання нашої четвірки відбувались у мене в квартирі. Жартома ми її називали штаб-квартирою. А оскільки ми всі родом із західної України і нас, і так називали бандерівками, то виникла ця назва штаб-квартира Бандери. Тоді ніхто і не думав, що нам вдасться вирости до такого рівня як благодійний фонд. Вже згодом, коли військові почали нас відзначати, дякувати за допомогу, то нас почати впізнавати завдяки нашій назві. Виходить, що назва вибрала сама себе.

«Штаб Бандера» допомагаємо напряму військовим на передовій.

- До кожної із нас надходять різні запити, інформації багато, але вона завжди актуальна. Перед тим, як щось купляти радимося з військовими. У пріоритеті хлопці з передової. Запитів багато, але ми ретельно перевіряємо і намагаємося надавати допомогу тільки тим, хто дійсно цього потребує. Ми вирішили мобілізувати всі сили на передову. Спілкуємося з волонтерами, які ще з 2014 року допомагають військовим. Вони діляться інформацією, адже мають уже досвід і знання, як це правильно робити, - розповідає Віка. - Між собою ми вирішили, якщо допомога потрібна нашим друзям, знайомим когось із нас, то таку допомогу ми оплачуємо із власного гаманця. Зібрані гроші від людей використовуються суто на запити із передової.

Дівчата розповідають, що запити від військових залежать від локації, від підрозділу, від сезону. Наразі вони посилено займаються зимовим спорядженням: термобілизна, теплі куртки, спальники спеціального розряду. Незмінною залишається тактична медицина, тактичні військові аптечки.

- Робота організувалась сама собою. Ми з дівчатами несемо однакову відповідальність за все, одна одній допомагаємо, підстраховуємо. Ця злагодженість робить нашу роботу ефективною, - додає Вікторія. - Ми активно використовуємо наші соціальні мережі, аби назбирати якомога більше коштів, тоді і є можливість купити більше потрібних і корисних речей. Для перевезення речей закупили однакові сумки, аби в аеропортах було легше їх шукати. У мене в руках завжди є список усього, що знаходиться в тій чи іншій сумці. Такий самий список у водія волонтера та у батька Мар’яни Сисак, Михайла, у Івано-Франківську, котрий є частинкою нашого логістичного ланцюжка. Він приймає речі і має чітку інформацію куди і кому вони мають бути доставлені.

Перші рази, коли ми доставляли речі, то нас летіло двоє, наразі літаю лише я, щоб економити кошти. У нас є друзі-українці, котрі допомагали нам у придбанні квитків та оплаті вантажу, що дає змогу знову ж таки економити кошти і витрачати їх на мілітарку. На початку ми власними коштами оплачували квитки та сумки.

Останні рази я особисто їхала в Україну і бачила як все відбувається на кордоні. Скажу, що це зовсім непросто. Інколи доводилось сидіти в аеропорту і по 10 годин, але це того вартує. Коли ти особисто передаєш необхідне із рук в руки і бачиш ці емоції людей, то вся втома відразу зникає.

- У нашій волонтерській діяльності ми маємо такий напрямок як медичні роти, - продовжує Яна. - Мар’яна і Марина працюють у медичній сфері, тому вони і ведуть цей напрямок. Ми закуповуємо медичні засоби нашим медикам, які знаходяться на передовій біля хлопців. Медичні працівники рятують життя наших військових, тому ми купуємо відповідно до їх запитів та формуємо аптечки з необхідним. Фінансові питання на мені, я веду усю бухгалтерію.

Ми намагаємось зберегти кожну копійку, аби більше закупити потрібного. До прикладу Вікторія потратила день в пошуках якісної за доступною ціною термобілизни. Вона обдзвонює магазини у різних штатах і знаходить білизну, яка в Нью-Йорку коштує 150 доларів за 30, і це для нас велика перемога. Тоді можемо купити її набагато більше комплектів.

Часто виникають питання чому ми не відправляємо речі поштою, адже це простіше. Так це простіше, але головний фактор це час і хлопці на передовій не можуть чекати. Ми усе прорахували і у коштах це виходить на одне й те саме, а от з часом ми у виграші. А ще ми контролюємо сам рух речей: вони не загубляться, не зникнуть десь по дорозі.

Яна розповідає, що зі Старокостянтинова також звертались по допомогу.

- В перші дні війни, коли створювались ТРО, мій тато пішов туди також, він тренував хлопців. У рідне місто я також відправляла допомогу, тож тато частину речей давав хлопцям, які йшли на передову. Наразі ми працюємо напряму з тими, хто знаходиться на передовій. Підрозділ свого брата я взяла під своє особисте крило, - розповідає Яна. - Часто рідні бійців підходять до моїх батьків з проханням передати якісь речі, яких не можуть знайти в Україні. Особисто я з тими хлопцями не знайома, але коли є такі звернення, то звичайно намагаюсь допомагати. В період між нашими поїздками, якщо є термінові запити, то ми їх виконуємо і наші знайомі волонтери з інших штатів беруть наші сумки аби оперативно доставити необхідні речі.

Кошти збираємо через мережі інстаграм, фейсбук. У Вікторії багато підписників і вона ділиться зборами у себе на сторінках, долучаємося і ми. Їздимо на українські фестивалі, продаємо сувеніри. Наразі працюємо над офіційною сторінкою Bandera Foundation, де будуть офіційні рахунки і люди зможуть донатити напряму на організацію.

Електроніка, прилади нічного бачення, дрони, на жаль, ми не можемо наразі осилити. За останні місяці надходжень все менше. Ми розуміємо, що люди втомилися від зборів, тож намагаємося трохи переформатуватися і працювати в одному обраному напрямку - військовий одяг та спорядження, медицина. Це нам по силі і саме ці речі дуже потрібні для багатьох хлопців.

Часто до дівчат звертаються з проханням поділитися інформацією, де можна придбати ті самі тепловізори, дрони, та доставити їх в Україну. Їм перекидають гроші зібрані в Україні, щоб придбати і привезти хлопцям необхідне. Вони і тут йдуть назустріч і роблять все від них залежне.

- Подивіться на наших хлопців та дівчат, які вони сміливі, які вони класні. Якби не вони там – нас не було би тут. Певно для цього зараз більшість українців включились у боротьбу, кожен на своєму фронті, і зрозуміли хто ми є.

Коли проживаєш в Україні, то любов до батьківщини якось проявляється зовсім не так, як мала б. А можливо, це через війну, через той невимовний біль включаються якісь досі невідомі почуття. Більшість українців, які виїжджають за кордон, лише тоді починають розуміти приналежність до українського народу. Дуже багато переходять з російської мови спілкування на українську лише тут, далеко від дому. Діаспора перевиховує наших людей, вони на відстані починають любити батьківщину більше.

Часто ми показуємо пальцем на наших політиків, депутатів, мерів, людей з верхівки, що вони роблять щось не так. Але в першу чергу кожен повинен задуматись, що він сьогодні зробив для України і для чого він народився на цій землі. Не варто показувати пальцем на сусіда, а треба починати з себе. Людина, яка змінилась на краще, може змінити і систему у кращу сторону.

Я дуже сподіваюсь, що ця війна буде останньою в українській історії. Занадто велику ціну ми заплатили за можливість бути вільними. Сподіваюсь, що українці нарешті стануть свідомими і позбудуться відчуття меншовартості, яке нам нав’язували роками, відійдуть від радянського менталітету, стануть любити себе і Україну такою як вона є: гарною, квітучою, вільною, сильною, незалежною.

Фото з архіву Яни Гапонової

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися