Кажуть, війна не обирає… На жаль, вона забрала життя досвідчених пілотів, справжніх професіоналів, мужніх захисників.
Валерій ОШКАЛО та Роман ЧЕХУН - ті, про кого кажуть: і у вогонь, і у воду. Вони сідали у літак без остраху, і навіть якби знали, що це їх останній політ, то обов'язково б виконали поставлене завдання на відмінно.
Так кажуть рідні про своїх Янголів-охоронців...
У складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка пілот Валерій ОШКАЛО обіймав різні посади: старший льотчик, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, командир авіаційної ескадрильї, заступник командира бригади з гуманітарних питань - начальник відділення з гуманітарних питань, начальник розвідки штабу бригади, командир авіаційної ескадрильї, начальник повітряно-вогневої і тактичної підготовки служб.
Штурман Роман ЧЕХУН пройшов свій професійний шлях від старшого штурмана до штурмана програміста служб, після мобілізації проходив службу на посаді старшого штурмана авіаційної ескадрильї.
Підполковник ОШКАЛО Валерій Миколайович, начальник повітряно-вогневої і тактичної підготовки служби 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка та майор ЧЕХУН Роман Георгійович, штурман навігаційного забезпечення бригади, на літаку Су-24М, загинули під час виконання бойового завдання з нанесення авіаційного удару по колоні живої сили та техніки противника 12 березня 2022 року у Херсонській області, Бериславського району, селі Біляївка.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №131/2022 від 13 березня 2022 року підполковник ОШКАЛО Валерій Миколайович (посмертно) нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ№175/2022 від 26 березня 2022 року майор ЧЕХУН Роман Георгійович (посмертно) нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Валерій ОШКАЛО та Роман ЧЕХУН були цілим світом для своїх родин. Справжня чоловіча опора та надія для дружин, чарівники та всезнайки для дітей, а тепер їх смерть стала невимовним болем - для всіх, хто їх знав. Пілоти не вмирають, вони йдуть у вічний політ і назавжди залишаються у небі… Вірять у це рідні. Вірять і знають, що мають найкращих Янголів-охоронців.
Лілія Ошкало: “Я все життя була поруч, для мене ніколи не було проблемою спакувати контейнер з речами і їхати за ним навіть на край географії”
Валерій ОШКАЛО народився на Луганщині у місті Ровеньки, але жив на Черкащині, де його виховувала бабуся.
- Він по життю був таким, що досягав поставленої цілі, ще зі школи мав наполегливий, інколи впертий характер. Ми з ним однокласники, з 1 класу знаємося. У 8 класі Валерій сам попросив вчителя посадити нас разом, відтоді ми не розлучалися. Він завжди мав багато друзів, збирав навколо себе добрих, щирих людей, таких, як він сам, - розповідає Лілія Володимирівна.
У 1985 році Валерій ОШКАЛО закінчив школу і вступив у Борисоглібське Вище Військове авіаційне училище льотчиків. У 1989 році здобув спеціальність "льотчик-інженер". Службу розпочав у місті Бердянськ на посаді старшого льотчика, згодом служив у Псковській області. У 1992 році за власним бажанням перевівся для проходження служби в Україну. Так Валерій ОШКАЛО розпочав службу на аеродромі у Старокостянтинові.
- Ми одружилися, коли Валерій закінчив авіаційне училище. І з того часу я все життя була поруч, для мене ніколи не було проблемою спакувати контейнер з речами і їхати за ним навіть на край географії. Ми не жили заможно, але завжди були дуже щасливі. Ніколи не пошкодувала про свій вибір, ми разом прожили такі щасливі роки, любила і люблю цього чоловіка. Він був турботливим та уважним, людиною честі, для сина він мав відповіді на всі питання. Сьогодні Валерій став нашим янголом-охоронцем.
Мені здається, ми ніколи не називали один одного сухим Валерій чи Ліля. До чоловіка зверталася лише Валерчик, папуся, а він називав мене Лілечкою, мамусею. Ми були змістом життя один для одного. А тепер я залишилася одна.
У 2005 році, коли було скорочення у Збройних Силах, Валерій ОШКАЛО вийшов на пенсію. Але не сидів вдома, відразу знайшов роботу.
- Він ніколи не сидів вдома. Служба була для нього сенсом життя, йому подобалось літати. Коли пішов на пенсію, відразу влаштувався на нову для себе роботу, але і там віддавався сповна.
У 2014 році, коли була часткова мобілізація, Валерій відразу зізвався, не зміг всидіти і дивитися як хочуть шматувати його Україну.
- Я казала, що ти вже 9 років на пенсії, як це має бути? Але він, завжди впевнений в собі, відповідав: я все згадаю і все буде добре.
Валерій ОШКАЛО брав активну участь в АТО, згодом ООС, де виконував бойові вильоти. У 2016 році указом президента був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ст.
Про повномасштабну війну Валерій ніколи не говорив з дружиною. Лілія Володимирівна каже, що напевне, він усе відчував, але не хотів турбувати її. Він завжди піклувався про неї, сина, оберігав від будь-яких поганих новин.
- Якось мені зробили операцію, то він в лікарні, біля мене тиждень спав на підлозі, бігав додому лише, щоб приготувати щось поїсти. Не хотів залишати одну. Таких людей я більше не зустрічала у житті.
- Напередодні 24 лютого у чоловіка було чергування і його відпустили додому. А вночі о 3 годині подзвонив черговий, усіх підняли по тривозі. Валерій сказав приготувати тривожну сумку, вона була зібрана, бо він часто їздив у відрядження. І пішов.
Зранку я почула, як у небо здійнялися літаки. Валерій подзвонив, сказав, що залишився на місці. Так ми усі дні зідзвонювалися рано та ввечері.
- 12 березня Валерій зателефонував о 7.45. Сказав, аби не хвилювалася, і що він летить на завдання. Я навіть не знала, де він знаходиться.
Ввечері не подзвонив, вдома був син, він заспокоював мене. Але розумієте, такого ще не було, щоб Валерій не відзвонився увечері! Я була у відчаї, 13 березня набрала командира.
А потім мені повідомили, що чоловіка збили у Херсонській області, село Біляївка. Я не вірила, сама себе обманювала, сподівалась на диво, на жаль, його не сталося.
Ми ще стільки всього планували. Мріяли цього літа поїхати разом за кордон. Хотіли відпочити, побачити світ, у січні саме зробили закордонні паспорти. Україною ми багато подорожували, а от за кордоном не були.
Сьогодні я пливу за течією, єдина моя розрада - це син Дмитро. Він живе у Києві, працює у банку. Аби надовго не залишати мене саму запрошує час від часу гостювати до себе, або ж приїжджає додому.
Дмитро завжди каже, що тато був людиною честі, мужнім і відважним, все робив по-справедливості.
- Людина, на яку я хотів би бути схожим, це, без сумніву, мій тато. У нього були відповіді на всі питання, він умів врегулювати будь-який конфлікт. Для мене він Герой і мій Янгол-охоронець, який уже з неба продовжує нас захищати.
Нашій невістці вдалося розшукати жінку з села, де збили літак Валерія. Згодом зателефонував староста села, розповів, що люди бачили, як в літак влучила ракета. Хлопці летіли зовсім низько, катапультуватися не встигли. Першими до них дісталися рашисти, але наші люди таки забрали тіла екіпажу і поховали на сільському цвинтарі. На згарищі знайшли і всі документи Валерія, вони повністю вціліли, навіть не порвалися, не забруднилися. Як таке може бути?!
Впродовж цих місяців я постійно спілкувалася зі старостою Біляївки. Він щоразу повідомляв нас скільки ще залишилося до місця поховання і коли нарешті ми зможемо забрати наших хлопців. Тепер ми чекаємо аби як належить провести в останню путь чоловіка та батька.
Валерій ОШКАЛО був льотчиком-інструктором. Молодь любила з ним літати, вчитися. Він був гордий тим, що до нього просяться, що з ним хочуть вдосконалювати свої вміння молоді льотчики.
- Валерій завжди був добрий, ніжний, ніколи не підвищував голос, мені здається, він навіть кричати не вмів. Він ніколи не хотів, щоб я працювала, оберігав від зайвих проблем. Він звик, що я чекаю його вдома. Був такий короткий період, коли я працювала, тоді Валерій отримав звання підполковника і прийшов додому, а мене не було. Він сказав моїй мамі, що без мене святкувати не буде, адже це звання ми заслужили разом.
Валерій вірив у Перемогу, казав, що нам треба вибити їх з України - інакше ніяк. Він був справжнім патріотом, дуже любив одягати вишиванку, любив, коли і я її одягаю. Пам'ятаю, минулого року хлопці літали на парад, коли вони поверталися, командир вирішив зробити їм сюрприз і запросив усіх жінок зустріти чоловіків на аеродромі. Я була у вишитій сукні, Валерій ще здалеку побачив, і як потім розповідав, не міг повірити очам, що я тут та ще й в його улюбленій сукні, - згадує жінка.
Оксана Чехун: “Кожна сім'я - це всесвіт. В кожної із нас - цей всесвіт розбився однієї секунди!”
Штурман Роман ЧЕХУН народився в сім'ї військовослужбовців. Закінчив Харківський інститут льотчиків ВПС. У 1997 році розпочав службу у місті Дубно, Рівненської області. Далі була Коломия, Івано-Франківської області. А з 2004 року Роман служив у складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
Саме в Дубно і зустрілися Оксана та Роман.
- Я теж військовослужбовець, - розповідає Оксана Миколаївна. - Вперше Романа побачила на одному із заходів у військовий частині у Дубно, де ми служили. Пізніше ми з Романом познайомились уже особисто на дні народженні спільних друзів. Потім в Дубно розформували частину і Роман перевівся у Коломию, а через 2 роки перевелася за ним і я. У 2004 році чоловік розпочав службу у Старокостянтинові, а я перевелася сюди у 2008. Чоловік постійно служив на заході України, йому тут дуже подобалось: наші звичаї, традиції.
Роман ще зі школи мріяв бути льотчиком, навіть вступав на льотний факультет, але так склалося, що став штурманом. Він завжди марив небом, і от… він на небі.
- Він виріс в Криму, але з 2014 року відкрито говорив, що росія - це ворог, - каже дружина Оксана. - Вже тоді, з початку війни 2014 року, Роман брав активну участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти.
Двоє військових у родині, проте, як каже Оксана, вони ніколи з чоловіком не говорили про повномасштабну війну. Але чомусь постійно про те, що буде війна, говорила мама Оксани: "Вона щось відчувала, а я постійно з нею сварилася, мовляв, навіщо про ту війну говорити?".
- 24 лютого я була на чергуванні. Мали бути штатні польоти. Я чую як літаки злітають в небо один за одним, всередині відразу з’явилося таке хвилювання! Романа тоді не було в місті, і я йому написала: напевне, щось буде. А о 5 годині бомбили аеродром. Роман тоді покинув усі справи і приїхав додому.
18 жовтня 2021 року Роман ЧЕХУН звільнився з лав Збройних Сил України, мав уже 27 років вислуги. А вже через тиждень 27 жовтня цивільним він полетів у Туреччину вивчати байрактари. Це було навчання-стажування.
- Ми не раз горили по телефону, Рома весь час дуже шкодував, що покинув авіацію. Він не раз казав: це не моє, моє - це небо. В кінці січня 2022 року чоловік залишив Туреччину, приїхав сюди і приклав всі зусилля, щоб потрапити до своїх. Я завжди переживала за нього, за його здоров'я, казала, досить, за ворітьми аеродрому теж є життя, достатньо вже літати. Я так його просила, але ні!
25 лютого Роман ЧЕХУН вже був у військкоматі. Радів як мала дитина, коли повернувся у свій колектив, до своїх хлопців. Відразу не літав, бо не відновився для польотів, після 3-місячної перерви.
- Пам'ятаю, 8 березня я прокинулася вранці, він ходить, посміхається і дарує мені білі троянди. А це ж війна, ми обоє поспішаємо на роботу. І в голові на секунду така думка промайнула, чому білі, завжди були червоні, а білі ж до розлуки! Роман завіз мене на службу, а вже по обіді телефонує, що вже у Кіровограді.
- Що ти там робиш, ти ж ще не відновився для польотів?
- Я вже відновився, поїхав забирати літак після ремонту.
12 березня, вранці о 7.32, Роман написав повідомлення: все норм ввечері відпишусь.
- А я цілий день не знаходила собі місця, постійно телефонувала, а він не брав слухавку. О 18 годині телефонує мій безпосередній начальник і каже: питав командир батальйону і командир частини чи ви вдома, чи на службі. Я відразу набрала товариша по службі, запитую де Рома, що з ним.
- Ти не переживай, Рому збили, вони катапультувалися.
- Я почала телефонувати командиру, заступнику, він сказав, що їх збили і намагаються вивезти за допомогою бійців територіальної оборони. Я ж тоді не розуміла, що вивезти їх хочуть уже неживих.
13 березня я побігла у церкву до отця Степана. Купила свічки і ставлю Матері Божій за здоров'я Романа. Я їх ставлю, а вони гаснуть, я знову ставлю - гаснуть. Свічки не хотіли горіти!
13 березня ввечері до Оксани Чехун прийшло командування частини. Повідомили, що Роман загинув і тимчасово похований у Херсонській області.
- Я була готова почути Луганську, Донецьку область, але не Херсон. Ми ж тоді ще навіть не усвідомлювали наскільки ці нелюди до нас залізли.
Менша донька Злата чула розмову дорослих, їй надавали допомогу лікарі. Старша Даша плакала і повторювала: "Навіщо він поліз у той літак?"
Після загибелі Роман приснився старшій доньці Даші: він у формі і ще багато військових на суді Божому, хтось виходить плаче, хтось в розпачі, а тато, каже, вийшов дуже гарний, посміхнувся і пішов в синь. А через тиждень-два приснився й для Злати. Запитав як мама, як бабця. І попросив доньку передати: якби знав, що так трапиться, то послухав би мене. А я, коли мені сповістили про загибель Романа, дуже злякалася і подумала про своє звільнення з лав Збройних Сил. Проте вдячна, що мені дали час на роздуми. У грудні уже матиму 25 років вислуги.
- І хоча мені сказали, що Рома загинув, що його нема, я до травня жила надією, ілюзією про полон, поранення...
А в травні родина Ошкало знайшла людей, які поховали хлопців, і все підтвердилося. В літак влучила ракета. Як казали свідки трагедії, літак ще в повітрі розсипався.
- Я завжди його чекала, то він у відрядженні, то на польотах, то на роботі, то він перевівся, а я не можу. Я постійно чекала, коли ми будемо разом. А зараз моє останнє чекання, коли його привезуть, щоб похоронити.
- Народження наших дітей - це найбільший наш скарб та надбання. Старша донька народилася, коли ми були ще зовсім молоді, менша вже у більш зрілому віці. Він їх обожнював. Пишався, що старша теж буде офіцером. Він дуже хотів побачити її випуск, вручення погонів.
Роман весь час переписувався з Дашею. Мені повернули його телефон, Рома не брав його у політ, і я побачила їхню останню переписку. Його останнє повідомлення доньці було таким: “служи, доцю, бий цих п…в за всіх наших хлопців”.
Оксана Миколаївна дякує тим людям, які поховали пілотів. Від травня вона зідзвонюється з сільським головою, директором школи села Біляївка, де поховані Роман ЧЕХУН та Валерій ОШКАЛО. Вони підтримують жінку. І от нещодавно зателефонували, що Біляївку звільнили.
- Я зраділа одразу, а потім думаю: чому радію, він же не живий! Він же не приїде, його привезуть хоронити! Маєш - не цінуєш, то правда, лише тепер розумію, Роман був для мене усім. Завжди усміхнений, добрий, чуйний. Разом ми були 22 роки. Я була за справжньою чоловічою спиною. Кожна сім'я - це всесвіт. В кожної із нас - цей всесвіт розбився однієї секунди.
- Сонце, все буде добре, - так він казав у будь-якому випадку, навіть коли було не зовсім добре. І його спокій передавався всім, хто був поруч.
- Згадую, як Роман плакав, коли загинув його колишній командир Микола Коваленко. Прийшов додому і розказував як повідомляли дружинам загиблих, як важко вони відреагували. Став і так співчутливо на мене подивився, а я кажу: ти на мене так не дивися, до мене ніхто не прийде, навіть не думай. Але…
Тепер я ходжу на всі похорони його товаришів, бо знаю, що Рома йшов би, тож я роблю це за нього.
- Нас усі вчать: треба жити, бо у вас діти. Треба - живемо. Я сильна, я справлюсь, але у мене такий жаль... За тим, що він не дочекався Дашу під вінець повести, що він на випускний до Злати не прийде, що він внуків на руках не потримає. Мене так болить, що він так рано пішов з життя! На жаль, війна не обирає.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала, вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
і от тепер її нема.
Ліна Костенко
