Наталя Косюченко волонтер зі стажем у 9 років. І хоча ця тендітна жінка працює ще й у пенсійному фонді Старокостянтинова, та їй вистачає часу, бажання, натхнення, прагнення допомагати тим, хто цього так потребує. Сама Наталя каже, що це не волонтерство, а спосіб її життя. Заручившись підтримкою чоловіка та друзів-однодумців, жінка щоразу знаходить місце, де її допомога та підтримка вкрай необхідні. Вона готова робити усе, аби тільки це наближало перемогу. Наталя переконана, що вже цьогоріч ми будемо її святкувати. Як справжня жінка, вона уже навіть міркує, що одягнути у цей день.
Волонтерська діяльність Наталі розпочалася із поїздок у Київський шпиталь
- Усе розпочалося у 2014 році, коли до нас прийшла війна. Я просто зрозуміла, що не можу не звертати увагу на те, що відбувається, чи просто за усім спостерігати. Не маючи на той час друзів-однодумців у місті, я просто взяла кошти, частину з яких зібрали мої колеги з пенсійного фонду, білий халат і поїхала у Київський шпиталь. На той момент не було якоїсь інформації про інші шпиталі, а про цей знала, що туди привозять багато поранених. Коли приїхала у Київ, то була просто шокована. Я вперше бачила стільки молодих людей без рук, без ніг вони прибували-прибували-прибували і так постійно, - ділиться спогадами Наталя Косюченко.
Вперше у Київський шпиталь я приїхала 2 серпня (колишній День десантника). Я прийшла з грішми, але в той момент привезли багато поранених, яким робили операції. Хлопцям не вистачало тоді нижньої білизни, потрібна була постіль. Ми з дівчатами, які на той момент там були, швидко поїхали купили необхідне на ті кошти. Потім нас попросили крутити операційні тампони. А ввечері на честь свята для поранених накрили столи на вулиці. Хтось виходив без руки, когось вивозили, ті, що йшли самі теж були поранені. В очах тих хлопців я бачила незрозумілий страх. Вони ще навіть не усвідомлювали, що сталося.
Другий раз я поїхала до Києва, коли мене попросив мій однокласник відвідати хлопчину, який служив у 79 бригаді. Вони були в оточенні і йому відірвало ногу. Я дуже довго готувалася до цієї поїздки, не уявляла як до нього підійду, що скажу. Коли приїхала і зайшла у палату, то його не було, натомість сиділа мама і мені стало ще важче.
У шпиталі я пробула кілька днів, бо робота там була завжди. У аптечному пункті, куди зносили допомогу, ми сортували речі. Швидко знайомилися один з одним і ставали до праці. У шпиталь йшло багато людей - вони несли кошти, речі, білизну, пропонували допомогу.
Натепер я маю надійних друзів-однодумців з якими дивлюся в одному напрямку
- Вже восени 2014 року я познайомилася з хлопцями з Правого сектору, нашими старокостянтинівськими, Павлом Слободенюком та Ярославом Козачуком. Ці діти були такими добрими та щирими і ми стали з ними співпрацювати. Я намагалася їх підтримувати матеріально, адже потреби їх загонів на фронті були дуже серйозними. На той час їх ніхто не фінансував.
Згодом познайомилась з Оксаною Миропольською, так само через Правий сектор. Коли вже у наш шпиталь почали привозити поранених та хворих ми стали відвідувати хлопців тут. Коло наших друзів розширилося: ми познайомилися із Світланою Онофрійчук, Оксаною Бабенко та стали разом навідувати хлопців у шпиталі.
А вже таке знакове об’єднання волонтерів відбулося завдяки отцю Степану, який навесні 2015 року організував масове плетіння сіток у замку князів Острозьких. Там ми познайомилися з багатьма людьми з якими дружимо до цього часу і я особисто натепер маю надійних друзів-однодумців з якими дивлюся в одному напрямку, - розповідає Наталя.
Жінка каже, що у Старокостянтинові хлопців відвідували більш для моральної підтримки.
- Тут були різні військові: деякі пройшли важкі бої і їм ця підтримка була дуже необхідна, зустрічалися з кіборгами, хлопцями, які воювали в Широкино. Ми з ними до цього часу дружимо, спілкуємося, вони і зараз воюють, а ми їм допомагаємо. Для них було важливо те, що ними цікавляться, переймаються. Були хлопці з полону, які навіть не давались говорити, а ми намагались їх розшевелити, хоча інколи це не вдавалось.
Був один хлопчик такий маленький, тихий з Вінниці. Я його побачила перший раз і все до нього казала: десь я тебе бачила. А потім згадала, що його показували по телебаченню і розповідали, що він був в полоні. Він був дуже мовчазний. Лише через певний час подзвонив і розповів, що одружився.
Я не можу назвати свою справу волонтерством, кажу, що це спосіб життя. У тій ситуації, в якій ми знаходимося зараз, кожен повинен зробити вибір: або ти просто спостерігаєш, або ж намагаєшся захистити свій дім, хоча б ось так.
Для мене та моїх близьких друзів повномасштабне вторгнення не було несподіванкою
- Ми знали, що рано чи пізно це все буде. Ми навіть готувалися до цього: за кілька місяців до вторгнення ми брали участь у вишколах медичних, намагалися згадати навички стрільби, - каже Наталя.
24 лютого я прокинулась від того, що злетіли наші літаки і я відразу зрозуміла, що це війна. З чоловіком почали збиратися у Київ за сином. Ми уже наперед домовлялися про це, що якщо війна, то ми забираємо сина у Старокостянтинів. Він у нас медик і тут приписаний у військкоматі, тож ми розуміли, що його рано чи пізно призвуть. Так і сталося. Ми їхали на Київ, а в Житомирі уже були вибухи та гуркіт з усіх сторін. У саму столицю заїхати не змогли, там побачили танки. Коли поверталися у Старокостянтинів, то над нами кружляв літак, а справа від нас йшли бої. Було багато машин на виїзд з Києва, не скажу, що було страшно, але моторошно - так.
Вперше, після вторгнення, Наталя пішла у волонтерський пункт у Княжому скарбі 26 лютого. Каже, це був справжній вулик.
- Було дуже багато людей, мені здавалось, що ми один одного не чуємо і не бачимо, усі рішення приймались миттєво. Багато людей пропонували свою допомогу. Пам’ятаю, потрібно було шити хлопцям на аеродром подушки, щоб вони не сиділи на землі. За кілька хвилин якийсь підприємець привіз швейну машинку, дівчата одразу організувались і почати шити подушки, інші плели сітки. Протягом півтора-двох місяців це була дуже активна допомога та підтримка, а потім вона почала стихати.
Як на мене, то її такої і не потрібно натепер. Зараз уся допомога більш конкретизована: якщо комусь потрібні дрони, то ми збираємо кошти на них, комусь тепловізор, комусь авто чи шини.
Взагалі потреби хлопців залежать від фази війни. Наразі це дрони, тепловізори, приціли нічного бачення, окопні свічки, які зігрівають військових.
Наш місцевий хлопчина, котрий воював під Бахмутом розповідав, що в одну з ночей вони спалили останню окопну свічку. При чому не хлопці нею грілися, а гріли дрона, щоб потім його запустити.
У різних бригадах різні потреби: одяг просять в основному артилеристи. Наразі немає таких масових прохань про речі, бронежилети, спорядження. Це все видається, як і турнікети, аптечки.
Після 24 лютого взагалі дуже багато людей доєдналися до волонтерського руху. Можливо наразі вони не так активно беруть участь у всіх заходах, але вони намагаються не випадати із обійми волонтерів – хтось матеріально, хтось фізично.
Наприклад, йдуть плести сітки у Будинок офіцерів, де Світлана Зімченко активно збирає все нових і нових дівчат. Їй вдалося створити позитивну ауру із зовсім різними людьми. Вони всі такі заряджені позитивом, щасливі, задоволені, що роблять якусь справу задля перемоги.
Це такий чудовий час, коли ми збираємося разом. Говоримо про українську музику, кіно, обговорюємо проблеми державні, потреби військових, вчимо одна одну правильно плести сітку, жартуємо. Серед тих, хто плете сітки, багато дружин військових, які приїхали з інших міст. У переважній більшості вони російськомовні. А зараз дівчата намагаються говорити українською, вчать пісні, іноді навіть підспівують. Уся робота завжди робиться на позитиві і з гумором. Ми маємо не падати духом і жити далі.
Під час уже повномасштабного вторгнення Наталя разом з чоловіком Володимиром тричі побували на Миколаївщині, на Донеччині та разом з Олександром Степанишиним на Херсонщині. Всі поїздки організовані громадською організацією "Учасники АТО міста Старокостянтинова".
- Нам потрібно було передати деякі речі знайомим хлопцям у Миколаїв, які воювали у розвідці Тероборони міста. На той час Нова пошта у самому місті не працювала, найближче відділення було у Вознесенську. Разом з чоловіком везли необхідні речі їм, а також друзям із 79 бригади.
До речі в Миколаєві я була вперше і місто, незважаючи на такі поїздки, мені дуже сподобалось. Зазвичай ми зупинялись у Корабельному районі, він найбільш інтенсивно обстрілювався. Мене вразив контраст Миколаєва. Ми в’їжджали в місто з однієї сторони, де люди живуть, можна сказати повноцінним життям, хоча і є обстріли, а от райони, що ближче до Херсону напівпусті, мертві, лише де-не-де люди стоять за водою. Наразі Миколаїв потроху оживає, навіть в той Корабельний район повертаються люди.
Допомога земляків
Старокостянтинівський волонтерам допомагають друзі із-за кордону, наші земляки, які живуть у Фінляндії, Канаді, США, Польші, Румунії.
- Мої особисті друзі – це родина Коваленків, котрі проживають у Штатах та Канаді. Ліля Коваленко – голова асоціації українців штату Вашингтон. Завдяки цій організації нам передали дуже багато медицини, від них ми отримали рації. Ці люди долучилися буквально у перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді потреби були колосальні, ми дуже переживали, що не впораємося самотужки із запитами хлопців.
Цей день обов’язково буде, бо іншого шляху у нас просто немає
- День перемоги буде щасливим для усіх українців, але дуже трагічним водночас, - розмірковує Наталя. Надто велика, дорога ціна цієї перемоги. Найкращі, молоді люди гинуть заради кожного з нас. На жаль ця війна була неминуча, дуже шкода, що ми цього не розуміли раніше, тоді б і втрати були менші, я так думаю. Цей день обов’язково буде, бо іншого шляху у нас просто немає.
Я уже готуюся до нашої великої перемоги. Кілька днів тому на очі потрапив чорний костюм, який мені дуже сподобався, і я собі задумала, що куплю цей костюм і вже цьогоріч зустрічатиму у ньому перемогу.
Фото з архіву Наталії Косюченко
