Все своє життя Зоя Олексіївна Рокицька прожила у Старокостянтинові. Жінка з нелегкою долею, в останні роки вона зазнала біль і пережила горе - втрату найрідніших.
Та не зламалася, знайшла себе у допомозі і підтримці інших.
Разом з чоловіком у свій час вони звели будинок в районі цукрового заводу.
А з початку війни її просторий дім став притулком для переселенців із прифоронтових міст. Сама ж господиня з донькою перейшли жити в будівлю мами Зої Олексіївни. Відтак, приймає у своїй оселі уже третю хвилю сімей, які біжать від війни.
"А знаєте, її великого серця вистачає на усіх! Зоя Олексіївна не тільки безкоштовно дає житло знедоленим людям, вона допомагає їм, чим лише може, і згуртовує навколо цього друзів та сусідів. Це унікальна сильна людина. Я горда, що з нею знайома і живу поруч,- розповідає про Зою Рокицьку Надія Цісарук, директорка міської школи №6.
Ми ж поспішаємо засніженими дорогами цукрозаводу, аби познайомитися і поспілкуватися зі щирою господинею та справжньою людиною, яка любить людей і вірить у Перемогу.
Зоя Олексіївна, чому Ви вирішили приймати у своєму будинку переселенців? Звідки вони приїхали?
- Переселенці шукали місце для тимчасового прихистку, ми мали будинок, тож вирішили надати їм житло! Вони тікали від запеклих боїв на Херсонщині та Миколаївщині, бо розуміли, що людське життя дуже цінне в наш скрутний час. Самі біженці приїхали з документами, речами першої необхідності і тваринами.
Розкажіть коротко про тих, кого прийняли.
- Наша сім'я прийняла три родини біженців. Тобто це було три хвилі. Кожна родина була дуже дружелюбною та комфортною у спілкуванні. Схвильовані, зі страхом в душі та сльозами на очах, вони все одно вірили, сподівалися, що швидко повернуться у свій затишний дім.
Перша сім'я з с.м.т Нововоронцовки Херсонської області. 8 людей і котик прожили у нас 5 місяців, з квітня до серпня. У сім'ї були батьки, діти та онуки. Вони приїхали без змінного одягу та їжі, тому допомагали не тільки ми, а й всі сусіди нашої вулиці, оскільки розуміли, як це важко бути в невідомому місті, в новому будинку.
Яким вони побачили наше місто, як сприйняли старокостянтинівських людей та їх традиції?
- Їм сподобався Старокостянтинів, найперше тому, що в нас живуть щирі та добрі люди. До мене вони ставились дуже людяно та допомагали по господарству.
Наші традиції переселенці полюбили, на релігійні свята ходили в Українську церкву. А Наталя Войчик настільки надихнулась українськими звичаями, що вишивала рушник та сорочку!
А де ця родина тепер?
- Частина повернулась в рідне містечко, всі інші вирішили бути трішки ближче до рідних, тому переїхали до Кривого Рогу.
Розкажіть про другу сім'ю переселенців.
- Місто Снігурівка завжди під обстрілами, тому ми з теплою душею прийняли сім'ю Хомуків. Хоча їх було троє, але дружелюбний пес був як четвертий член сім'ї. Перебували з вересня до листопада. Час був важкий, постійні повітряні тривоги, страх за життя, але вони не боялися, а вірили в українських захисників. Коли місто звільнили, сім'я одразу поїхала додому, щоб допомогти відбудовувати рідну Снігурівку.
Знаємо, що у Вас і зараз живуть переселенці!
- Так, сім'я проживає у нас з грудня до цього часу. Самі вони з Херсона. Волонтери з Хмельницького допомогли добратися їм до Старокостянтинова. У перші дні всього було 10 чоловік, але з часом їх залишилося шестеро. Одна сім'я отримала відомчу квартиру від Старокостянтинівського цукрового заводу, де працює чоловік. Кожен день, слухаючи новини про своє рідне місто, вони так хвилюються!
А наш Старокостянтинів називають прекрасним, дружелюбним та щирим. І дуже вдячні міській владі, волонтерам католицького храму та сусідам, які допомагають продуктами.
Я не шкодую, що прийняла до себе переселенців. Разом з ними переживаю їхнє горе, відчай, сльози, разом з ними радію щонайменшій хорошій новині. Кожна родина була дуже важлива для мене, бо це наші люди! Ми віримо, що вбивства, сльози та крики нарешті закінчаться, і кожен з нас буде щасливим, завдяки нашим воїнам і згуртованості всіх українців.
Інтерв'ю підготувала Ірина Бойко, член клубу
"Юних журналістів"ЗОШ І-ІІІ ступенів №6
