Указом Президента України За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Юрію Юрчику присвоєно звання Герой України.
- Бути там, де спекотно, там, де необхідна бійцям моральна підтримка – основна риса полковника Юрчика. У першу чергу Юрій Олександрович дбав про особовий склад. Рятуючи життя побратимів, він приніс у жертву найдорожче – власне життя… - розповідає для сайту dpsu.gov.ua товариш Героя України.
Ранок 8 січня був таким же «гарячим», як і минулі дні. На світанку почався масований та безперервний артилерійський обстріл.
- Ми розуміли, що готується підґрунтя для чергової спроби прориву цієї ділянки фронту. Прикордонники разом з побратимами з інших структур Сил оборони ховалися на позиціях в укриттях. Під час обстрілу одна із ворожих мін влучила в місце укриття наших військовослужбовців. Серед поранених були як прикордонники, так і бійці 46-ї окремої бригади. В цей момент група прикордонників, яка знаходилася неподалік, на чолі з полковником Юрієм Юрчиком вирушила на допомогу.
Незважаючи на шквальний обстріл та ризикуючи власним життям, полковник Юрій Юрчик евакуював з-під ворожого обстрілу двох військовослужбовців та надав їм першу медичну допомогу.
Під час надання допомоги побратимам, черговий ворожий снаряд розірвався неподалік нашого командира. Я про це дізнався по рації. Юрій Олександрович мав позивний «Радон». «Радон – 300» – прозвучало в ефірі. Перебуваючи у вкрай важкому стані, стікаючи кров’ю, полковник Юрій Юрчик не покинув поле бою. На жаль, отримані поранення виявилися вкрай важкими, - згадує побратим полковника Юрчика.
Спогадами про друга дитинства та колегу ділиться Максим Суліма.
– Коли мені зателефонував полковник Юрій Юрчик і запитав чи не хочу я поїхати у складі зведеного загону в одне цікаве місто, яке у всіх на слуху, я поцікавився: «А хто очолить цю групу?». І почув відповідь, що саме він. Я одразу погодився, незважаючи на те, що мені дали певний час на роздуми.
Чому я погодився одразу не задаючи додаткових питань? Тому що нас з Юрієм Олександровичем пов’язує дружба з самого дитинства. Ми обидва народилися та зростали у Старокостянтинові. Товаришували, адже росли в одному дворі. Активно займалися спортом. У Юрія батько – офіцер, він з дитинства знав, що таке військова служба. Тому і не дивно, що він обрав в житті саме цей шлях та вступив у Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Згодом і я вступив у цей навчальний заклад.
З часом доля звела нас у відділі прикордонної служби «Білопілля». Старший лейтенант Юрчик став моїм безпосереднім начальником.. Саме під його керівництвом я пройшов школу становлення як офіцера. Перший досвід служби, порядок роботи, відпрацювання документів, підлеглі тощо. Всьому мене вчив Юрій Олександрович.
Потім військова доля розкидала нас по різних ділянках. А у липні 2022 року я був призначений на посаду у мобільний прикордонний загін. І зустрів там Юрія Олександровича, який вже перебував на посаді першого заступника начальника загону – начальника штабу мобільного прикордонного загону.
Це вже був досвідчений, компетентний, виважений офіцер. Здавалося, що він знав відповіді на всі службові питання. Разом з тим, завжди вислуховував підлеглих, вмів вести фахову розмову.
Коли у нас співпадали відпустки і ми приїжджали до батьків на Хмельниччину, то полюбляли разом порибалити. Саме тоді Юрій полюбляв повністю розчинитися у природі, відключити мобільний телефон та посидіти у суцільній тиші на березі з вудочками.
Звістка про його поранення застала мене на командно-спостережному пункті у Соледарі. «Радон»… 300…» – почув я у рації… А потім виявилося, що поранення несумісні з життям.
У день похорону, наш спільний двір став для мене важко-пустим… адже там вже ніколи не побачу свого товариша…
За матеріалами Державної прикордонної служби України
