Родина Сердюкових проживала у Харкові, в районі Північної Салтівки, де вже у перший день війни було дуже-дуже гучно. Просидівши у підвалі тиждень, вони вирішили вивозити дітей. Врешті сім'я опинилася у Старокостянтинові. Що довелося пережити, як облаштувалися у нашому місці і чи знайшли тут себе - журналісти Starkon.city запросили до розмови Віру Сердюкову.
"Для нас війна розпочалась, як і для всіх, жахливо. Ми прокинулися о 5 ранку від гучних вибухів. В перший день ми ще знаходилися вдома, потім діти дуже лякалися і плакали, тож ми почали спускатися до підвалу. Ми просиділи у підвалі тиждень. Було дуже гучно. Діти були навчені рухам під час прильотів – лягали і скручувалися в клубочок. Спочатку брали із собою наших тваринок - собаку і двох кішок. Згодом - лише собаку, кішки залишалися вдома. Але так було ще гірше, бо коли прилітало по сусідніх будинках, діти починали плакати не тому, що їм страшно, а тому що вони боялися за домашніх улюбленців. Як же там вони, а якщо влучить у них?! Це були суцільна тривога і страх", - починає розповідь жінка.
Чоловік Віри Сергій облаштував у підвалі хоч якийсь комфорт – зробив розетки для чайника і обігрівача.
"Людей було багато, усі користувалися, стало трохи зручніше", - розповідає Віра.
А 4 березня родина не витримала. Довго не думали, лишатись чи ні, бо безпека дітей - це найголовніше. Тож зібрали речі і поїхали хоч кудись. Віра разом з чоловіком і двома донечками, собакою й двома котами виїхали з Харкова до Дніпра. Там родина пробула три дні.
"Тоді це був наче інший всесвіт, - згадує Віра. - Діти запитували: чи можна на вулицю, чи можна до магазину? Ми купили їм піцу – це було щастя!"
«Зловили себе на тому, що купували якісь смаколики, і зрозуміли - почало відпускати!»
А потім подумали і вирішили їхати до Старокостянтинова.
"Тут виріс Сергій. Я була у Старокостянтинові більше десяти років тому, коли була вагітна старшою донечкою. Ми приїжджали до батьків чоловіка. На жаль, їх уже немає", - продовжує розповідь жінка.
У Старокостянтинові живе сестра Сергія з дітьми.
"Тому ми й приїхали сюди. Спочатку жили у сестри, а потім винайняли квартиру поруч. Діти дружать, ходять один до одного в гості, гуляють разом. Тут вже набагато стало простіше".
Потроху родина почала облаштовували своє життя у Старокостянтинові.
"Перше, що ми зробили, почали шукати де дітям навчатися та облаштовували їм робочі місця. Спочатку діти вчилися в школі онлайн, а згодом ми прийняли рішення оформити їх у школу у Старокостянтинові. Тож тепер вони навчаються у Старокостянтинівському ліцеї імені М.Рудяка. Обидві донечки ходять на танці до Будинку офіцерів і на хіп хоп.
Коли потепліло, ми почали ходити по магазинах, купувати одяг. Адже узяли із собою лише найнеобхідніше. А згодом зловили себе на тому, що купувати якісь смаколики, і зрозуміли - почало відпускати. А коли прилетіло і до Старокостянтинова, і ми побачили ту пожежу, добряче перелякалися. Я навіть уявити собі не могла, що можу так злякатися тут, а не у Харкові!" - розповідає Віра.
«Батьки живуть у нашій квартирі в Харкові. Там немає вікон і пошкоджена проводка»
В Харкові залишилися Вірині батьки.
"Батьки живуть зараз в нашій квартирі. Там немає вікон. Батько якось їх заліпив. Проводка уся пошкоджена, бо горіла квартира над нами і поруч з нашою. Це сталося буквально за пару днів до того, як відігнали від півночі Харкова цих гадів".
Будинок сім'ї Сердюкових після вибухів зазнав руйнувань, але зараз там залишаються батьки Віри.
За освітою Віра менеджер зовнішньо-економічної діяльності. Але за професією жінка не працювала. Довгий час вона була у декреті, але має улюблену справу – вона шиє.
У Харкові Віра багато шила, мала спеціальне обладнання, яке, на жаль, постраждало від бойових дій. Залишилася машинка-оверлок, яку переслали до Старокостянтинова батьки Віри. Та й та, як виявилося, поржавіла. Майстра, щоб її полагодити, Віра шукає досі.
"До того, як мені переслали швейну машинку, щоб хоч якось себе розрадити, я займалась бісером, вишивала. А потім знову почала шити".
Віра знайшла однодумців у Телеграм спільноті, у якій одна з учасниць запропонувала зробити благодійну лотерею, де потрібно було представити якийсь лот.
"У першому етапі лотереї я зробила браслети з бісеру. А у другому - сумочку з вишивкою. Хотіла хоч якось бути корисною".
«Мені присилають крій, а я шию і відправляю волонтерам»
У тій же спільноті Вірі запропонували шити адаптивний одяг для поранених бійців.
"Кроїти я тут не могла, бо не було ні обладнання, ні місця для цього".
Тому учасниці присилали Вірі розкрій деталей, а вона шила і надсилала адресантам.
"Згодом я дізналася де ще шиють, так натрапила на таких як я - Швейну роту. Свою діяльність Швейна рота починала з Дніпра, а зараз працює по всій Україні. З’явилося багато філіалів.
Вони присилали викройки, тканину. Усе решта, для виробу Віра купувала сама – нитки, липучки, резинки та інше.
"Мені присилали крій, який я зшивала і відправляла волонтерам у Дніпро, а там вони далі координували куди це потрібно".
Адаптивний одяг потрібен для поранених, після операцій на кінцівках. Такий одяг не зшитий, до прикладу, на рукавах, а повністю від горловини до манжета на рукаві - на спеціальній планці з липучками. Швачки також шиють спеціальні штани на липучках, шорти і білизну, навіть шкарпетки в’яжуть такі ж адаптивні на липучках.
Окрім того Віра шила для госпіталю косметички, щоб хлопці туди могли скласти ліки чи інші особисті речі.
"Я дивуюсь як працюють ці дівчата, вони такі молодці! Сподіваюсь, що я продовжу цю справу. Ми навіть шукаємо інше, більше житло, щоб поставити машинку і не переставляти її".
Крім адаптивного одягу, Віра шила і відправила волонтерам сотні розпізнавальних пов’язок, які поїхали на Авдіївку.
«О, ви з Харкова, а я там вчився, а я там працював, а в мене там донька!»
Родина прижилась у Старокостянтинові, але дуже мріє повернутися у рідний Харків.
"Ми дуже хочемо додому. Діти скучили за друзями. Хоча у них тут теж з’явилися друзі, але дуже сумують за тими, що залишилися вдома. За кожної нагоди вони спілкуються телефоном".
Віра каже, що Старокостянтинів її вразив перш за все людьми.
"Багато хто одразу розуміє, що ми не місцеві. Запитують звідки. О, з Харкова, а я там вчився, а я там працював, а в мене там донька! Дуже багато гарних відгуків, доброго відношення.
У цьому місті кожен з нашої сім’ї знайшов себе. Я роблю те, чим захоплююсь - вишиваю, займаюсь бісером і шию. Чоловік – програміст, працює віддалено. Діти займаються танцями і уже мають певні успіхи.
І ми вдячні долі, що познайомилися і здружилися з родиною з Донецької області. У нас діти навчаються разом, дружать, а ми маємо споріднені душі, маємо з ким поспілкуватися".
