Для кожного старокостянтинівця війна розпочалася по-різному. Когось вона застала у ліжку, іншого в дорозі, а військових – на службі. Вони несли посиленні чергування і були готові до зустрічі та відсічі ворога.
Серед тих, хто першим прийняв удар на себе, був солдат контрактної служби, 23-річний Олександр Підгорний. Це про нього у місті згодом ходили легенди – як не розгубився, не залишив свій пост, коли навколо лунали вибухи і розривалися снаряди.
Журналістам випала нагода познайомитися з мужнім захисником. Він розповів про те, як до нього прийшла війна і те, що довелося пережити.
У 2019 році Олександр Підгорний потрапив на строкову службу до 7 бригади тактичної авіації, а після закінчення її терміну залишився тут на контракті. Відтоді служить стрільцем-помічником кулеметника.
На запитання, чи вірив у те, що війна буде, наш співрозмовник відповідає спокійно і упевнено. Так, усе знав і розумів, правда, не сподівався, що все станеться 24 лютого. Перебуваючи у наряді, думав, що вже скоро зміниться і добре виспиться.
Він разом з побратимами позмінно вартував один з об’єктів аеродрому.
“О 6 ранку ми вийшли з вартовим на пост. Я мав стояти там з 6 до 8 години. Віддаль з приміщення, де перебували, до об’єкту охорони - 200 метрів. За десять хвилин були на місці. Отже, о 6.10 я прийняв зміну і залишився один. Охо-роняв важливий віськовий об’єкт. Як і належить, почав обхід території. Проте, встиг пройти лишь десять кроків, як почув перший вибух. За 50 метрів, в сусідньому ангарі, побачив яскраве зарево, а далі… навіть не зрозумів, що сталося, мене просто кинуло вибуховою хвилею. Лише потім здогадався - другий “прильот” був у мій об’єкт, зовсім поряд з місцем, де я знаходився. Якось дістався до бетонної захисної споруди, але довкола вже усе палало, уламки долітали до мене. Тоді я переповз у окоп за 15 метрів від вибуху, де пробув до 9 ранку”, - розповідає Олександр.
Він згадує, як зброя почала детонувати, над головою летіли снаряди, і в якийсь момент Олександр навіть подумав, що то ворожі дрг і потрібно відстрілюватися. Та згодом крізь вогняне зарево почув крик: “Є хто живий!?” Військовослужбовці, які охороняли сусідні об’єкти, вже не сподівалися на те, що Олександр врятувався. Проте солдат відповів, і невдовзі до нього попри вибухи приповз побратим.
“Розвідний заповз до мене у окоп. Мої ноги наче відняло, згодом виявилося, то вони так заніміли, він розрізав сітку і витягнув мене на дорогу, якою ми дісталися подалі від вибухів. Я не знаю чи хтось інший наважився б під вибухами, наражаючи себе на смертельну небезпеку, перебиратися до мене, аби врятувати. Все своє життя буду пам’ятати мужність цієї людини, все життя буду йому дякувати” - каже Олександр.
А ще молодий чоловік розповідає, як за годину, коли зовсім поруч лунали вибули, а просто над головою детонували боєприпаси, у думці пронеслося усе життя.
“Згадував батьків, кохану, і читав “Отче наш”. Тепер знаю - молитва рятує!”
Олександр Підгорний родом з Полонного.Там живуть його батьки, там молиться за сина мама, яка після усього, що сталося, сказала: “Ти маєш сильного Ангела-охоронця, Сашко, дуже сильного!”
Хвилювалася за Олександра його кохана Ірина. Вона теж військовослужбовець, теж несе службу у бригаді і теж того дня була у наряді. З Іриною Олександр познайомився, коли служив строкову службу, а вона несла службу за контрактом. Тут, у військовій частині, і познайомилися. Для журналістів дівчина розповіла: напередодні, 23 лютого, вона мала заступити у наряд на той обєкт, куди прилетіла перша ракета. Але в останній момент все змінилося - військова заступила у кінеологічну варту.
“ Я була в наряді з собаками. О 3.30 почула звуки літаків. Згодом всіх викли-кали отримувати зброю. А далі вийшла на вулицю і почула, я летить літак. Та то був не літак, а перша ракета. Вона впала десь за 150 метрів, а може й ближче. А далі ще дві ракети - у об’єкт, який охороняв Саша. Я знала, він уже на посту, а пост маленький, тому дуже хвилювалася, думки були різні. Допомагала мама, якої у мене вже немає. Відколи її втратила, мама стала моїм ангелом-охоронцем. Тож просила її допомогти Олександру. Здається, лише о 10 годині ранку, коли з’явився зв’язок, я на мить почула його голос у слухавці. А побачила лишь через три дні і знову на кілька хвилин. А потім лише 8 березня…”
Тепер дівчина не сумнівається: їм судилося бути разом.
“Якщо до війни ще якось вагалася і зволікала, то тепер ні - Господь врятував Сашу, щоб ми мали майбутнє і були разом!” - з хвилюванням розповідає Ірина. А Олександр Підгорний згадує: у наступні дні разом з іншими воїнами охо-роняв аеродром по периметру.
Третього дня після початку повномасштабного вторгнення аеродром палав знову. Вони з побратимами були з іншого боку військового об’єкту. Тоді орки випустили по аеродрому найбільше ракет.
“Перші два тижні війни ніхто з нас не міг спати. Не лягали навіть на півгодини. Несли чергування, щоб не пропустити ворога”.
Указом Президента України від 24 січня 2023 року №580/2022 солдата ПІДГОРНОГО Олександра Івановича за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Украї-ни, вірність військовій присязі» нагород-жено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Втім, Олександр вважає: найважливіша винагорода для кожного захисника - Перемога над ворогом. І вона обов’язково буде.
“Ми готові до будь-якого розвитку подій, але знаємо - Перемога буде за Україною”, - каже солдат Підгорний.
Наразі він продовжує служити у бригаді. Уже не раз був на місці, де мало не попрощався зі своїм життям. Каже, картина не з приємних.
“Дивишся і розумієш: ворог має відповісти за все. А надто - за біль матерів та рідних. Відплата буде. По-іншому ніяк!”- упевнений воїн.
Фото: начальник служби зв’язків з громадськістю Бригади тактичної авіації імені Петра Франка капітан Олександр Вітрук, з особистого архіву Олександра Підгорного
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Starkon.city і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
