Дмитро Москаленко загинув 20 квітня 2023 року під Авдіївкою. Хлопець кинувся рятувати військових, які потрапили під мінометний обстріл.
- Йому був лише 21 рік… Він завжди таким був. Першим приходив на допомогу усім, хто цього потребував, - діляться мама Тетяна і тато Олег. – Добрий, чуйний, щирий, надійний, вихований – так про нього розповідають усі, хто його знав.
Дмитро зовсім рано пішов з-під батьківської опіки. Сам так вирішив, хотів бути самостійним. Закінчивши 9 класів Старокостянтинівського ліцею ім. М.Рудяка хлопець вступив до Козятинського залізнодорожного ліцею. Тут зарекомендував себе старанним студентом. Мав позитивні відгуки від викладачів, чув теплі слова від друзів. По закінченню вступив до Київського технікуму залізничного транспорту. Але в одну мить Дмитро кардинально усе змінив.
- У 18 років вирішив вступити до лав Збройних Сил України. Нас з мамою лише поставив перед фактом. У середу підписав необхідні документи, а уже в понеділок зібрав речі і поїхав. Це було 7 жовтня 2019 року. Відразу потрапив у навчальний центр «Десна» на Чернігівщині, де пройшов курс молодого бійця. Звідти Діма був направлений для проходження служби у військову частину 0222 - це Президентський полк. Він служив у 2 роті почесної варти Президента, - розповідає тато. – Син пройшов доволі ретельний відбір, у нього був вибір – національна гвардія чи президентський полк. Радився, розповідав, радів службі. Він потрапив у свою стихію, знайшов своє покликання. Ми пишалися Дмитром. Його неодноразово показували по телевізору, він брав у участь у піднятті прапора у столиці у 2021 році. Мало не щодня зустрічав лідерів європейських та світових держав, бачив сотні відомих українців.
- У якийсь момент така служба для Дмитра стала буденністю, напевне, йому бракувало якихось емоцій, я навіть не знаю – продовжує мама Тетяна. - Син прийняв рішення стати на захист країни. Лише подзвонив до нас по відеозв’язку і почав посміхатися. Він так завжди робив, коли щось «вчворить» і хоче про це повідомити. Сказав, що їде на Донеччину, щоб захистити нас і Україну.
У той вечір батьки довго розмовляли із сином. Він складав сумку, як завжди посміхався, і радів тому, що таки добився свого – буде захищати батьківщину. Дмитра неодноразово відмовляли від такого задуму – командир, друзі, але він стояв на своєму. Хлопець ретельно готувався, пройшов навчання у Британії, отримав снайперську гвинтівку, пристрілювався з неї. Не раз телефонуючи додому, вихвалявся татові, яку має сучасну зброю.
- Пам’ятаю, як він повертався з навчання у Британії, ми зустрілися на вокзалі у Львові – згадує тато. - До того не бачилися рік. Я його не впізнав - такий змужнілий, справжній військовий. Провели разом 40 хвилин. Потім він ще приїжджав у відпустку додому. Але та зустріч чомусь так мені вкарбувалася у пам'ять.
- Його перший виїзд на позиції був 3 квітня, 4 – зв’язку з сином не було, а вже 5 квітня він написав:
Потім ми з ним не раз розмовляли, мені здалося ніби все вляглося, заспокоїлося. А 17 квітня ми востаннє говорили з ним. Дмитро просив знайти і придбати пікап для його загону. Просив не переживати, казав: все буде добре, я повернусь. Він завжди повторяв цю фразу, ніби запевняв нас, щоб ми не переживали.
20 квітня Дмитро був під Авдіївкою. Там розпочався мінометний обстріл сусідніх позицій. Він чув як про допомогу та спасіння благали поранені військові. Хлопець не дочекався наказу командира і кинувся на допомогу разом із товаришем. Вони потрапили під обстріл. Дмитро був поранений, але зумів витягти посіченого уламками свого колегу, аби сховатися у окопі. Звідти уже поранений він прислав повідомлення: у мене все добре, яке набирав його товариш. А Дмитро уже був на волосині від смерті. Поранення виявились несумісними з життям. 21 квітня родину повідомили про загибель Дмитра.
- Скільки у нього ще було планів: хотів купити квартиру, авто, одружитися. Але все обірвалося в одну мить, - каже мама. Дмитро мріяв про кар’єру військового, у 2020 році пройшов АТО, був у Краматорську, має звідти нагороди. Це наша гордість, наш орел. Знаєте чому так кажу? У Дмитра ще є братик і сестричка. Хлопці завжди любили спорт, тренувалися, ходили у зал. Дмитро ставав до дзеркала розправляв руки і казав: юний орел, не хотів відставати від брата і молодший – усе повторював за ним і я юний орел. Навіть, коли уже були далеко один від одного, то включали відеозв’язок і ставали у позу юного орла Дмитро по один бік екрану, Валентин – по інший.
Дмитро так багато хотів зробити для рідних, України, але так мало часу йому було на це відведено. Ціною власного життя він виборював незалежність та свободу України, краще життя для рідних. Він ніколи не підвів маму, тата, братика та сестричку, не підвів він і Україну.
Вічна пам’ять Герою!
Слава усім, хто захищає і б’ється за Україну та Перемогу!
