Багато людей жаліються, мовляв, мати дитину, навіть одну, — розкіш. Журналісти Starkon.city звернулися до старокостянтинівських багатодітних татусів, щоб ті поділилися своїм досвідом батьківства.
Володимир Чорноус
36 років, підприємець
Батько трьох дітей: Анастасії — 10 років, двійнятам Станіславу і Валерії — 4 рочки
Родина Чорноусів у повному складі
— Коли народилися двійнята, Анастасійці було п’ять рочків. Вона прийшла до дружини в пологове і каже: «Мама, а де наша дитина?» На що дружина відповіла: «Це обоє наші». Вона п’ять хвилин мовчала, потім знову: «Мама, ну де наше — це чи це?» Надя відповідає — обоє наші. Тут вона, як заплаче. Надя розповідає донечці, бачиш, у тебе одразу є і братик, і сестричка, так не у всіх буває. А вона ще більше заплакала і так серйозно, як доросла, сказала: «Мама, що ж ти з ними обома робити будеш?»
З появою дітей моє життя змінилося кардинально і в кращу сторону. Знаєте, тепер навіть не уявляю свого життя без них. І як я раніше жив без діток також не уявляю. Тепер моє життя крутиться втричі швидше, стимулів до дій і натхнення стало також втричі більше.
Хоча в фінансовому плані стало важкувато, клопотів теж побільшало. Проте у всіх цих клопотах багато приємного. Добре, що є для кого жити.
Діти не дають сумувати. Що не день — нові пригоди.
Ми з дружиною Надією уже 11 років разом. І у нас багато спільного — від гороскопу до уподобань, і навіть група крові однакова. Пам’ятаю, як раділи появі нашої донечки Анастасії. Планували другу дитину. І тут, не очікував ніхто, що будуть двійнята. Щойно про це дізналися, поїхали на рибалку. І уявляєте, на вудочку дружини попалися одразу дві рибини.
Ми намагаємося вкладати у діток усе найкраще. Донечка Анастасійка вчиться в гімназії, вона відмінниця. А двійнятка нерозлучні, від народження завжди разом і усе у них має бути однакове. А ще вони люблять малювати, як і старша донечка. Вони у мене дуже допитливі.
Олександр Іванощук
39 років, підприємець, член виконавчого комітету, активний громадський діяч
Батько трьох дітей: Марійці — 11 років, Андрійкові — 8 і Златі — 5.
Олександр Іванощук залюбки проводить час з дітьми
— З дружиною Іриною ми одружені 11 років. Один одного знаємо з дитинства.
З появою дітей змінилося все. Навіть час швидше летить. Стало більше відповідальності. Запевняю, абсолютно нічого важкого немає. Раніше задумувався — одна дитина — відповідальність, а якщо дві, а три...
Три дитини — це не багатодітна родина. Це нормально і так має бути. Зараз у нас така демографічна ситуація, що якщо подружжя не народить три дитини, то можна сказати, що вони прожили в холосту. Як кажуть: чоловік має замінити себе, дружина — себе, і одного — залишити державі. А якщо кожен буде боятися дітей, то українців скоро не буде.
Фінансово — нормально, нам вистачає. Ми працюємо, заробляємо гроші, а не сидимо і не киваємо на державу.
Я беру активну участь у вихованні дітей, але все-таки дружина більше ними займається.
Перш за все навчаю своїх дітей любити Україну. Наша сім’я патріотична. Я являюся членом організації «Свобода». І дітей виховую в патріотичному дусі.
Нажаль з дітьми відпочивати я не їжджу, бо у мене сезонна робота — будівництво, вікна, двері, пік якої припадає саме на теплий період року і я не можу ніяк покинути фірму.
Я не цураюся нічого, якщо потрібно посуд помити, їсти приготувати... Навчився заплітати дівчат, веду дітей в школу, садочок. Очі бояться, а руки все роблять.
Найважче було з першою дитиною — з нею ми вчилися виховувати, експериментували у цьому напрямку, а далі все простіше.
У нас весела сім’я. І вдома завжди багато дітлахів своїх і сусідських.
Петро Довгаль
51 рік, підприємець
Батько семи дітей: Анастасії 24 роки, Анастасії та Сергію по 16, Дмитру — 12, Ігорю — 8, Софійці — 7 і Єгору — 3 роки
Велика родина часу нудьгувати немає
— Я завжди мріяв мати багато дітей. І дуже щасливий від того, що моя мрія здійснилася.
Ми з дружиною Марією одружені дев’ять років. Маємо трьох дітей від попередніх шлюбів, двох прийомних і двох спільних.
Моя старша донечка Анастасія живе в Іспанії, одружена і сім місяців тому подарувала мені онука. Решта проживають з нами у чотирьохкімнатній квартирі. Щоправда Сергій вчиться в Кам’янець-Подільському військовому ліцеї, тож приїжджає на вихідні і канікули.
Сергія і Ігоря ми взяли з дитячого будинку чотири роки тому. Проблема покинутих дітей мало обговорюється. Якось ввечері ми з дружиною дивилися телевізор. Там показували сюжет про дітей-сиріт. І серце, знаєте, защемило. Ми поцікавитися у служби в справах дітей чи є поблизу дитячі будинки. Почали їздити, возити подарунки. Були у Хмельницькому і Полонному. Так і взяли до себе спочатку Сергія, у Полонному, а потім забрали і його братика Ігоря — з Хмельницького дитбудинку.
Звичайно не усе так просто — боялися, переживали як усе буде. Говорили з дітьми, чи вони не проти. Був період звикання, «притирки», як то кажуть. Навіть їздили на курси батьківства у Хмельницький. Проте знаєте, в книжках одне, а в житті все ж по-іншому складається. Виховуємо як вміємо. Десь потрібно суворіше, десь пожаліти... Життя є життя не усе так просто як здається. Як десь щось утнуть, особливо хлопці, саджу перед собою і пояснюю як потрібно поводитися — що можна, що не можна.
Турбот побільшало і матеріально, як мабуть і усім, важко. Не бідуємо, звичайно. Проте переживаємо, щоб вистачало.
Купили дві морозильні камери, в одній тримаємо кабана, в другій — овочі та фрукти морозимо. Харчуємося здоровою їжею, всілякі чіпси не дозволяємо.
Так як нас багато, живемо по розпорядку. У кожного, умовно звичайно, є свій час на якійсь побутові справи, прийняти душ наприклад. Усі без винятку слідкуємо за порядком у домі, допомагаємо один-одному і ділимося усім. Я дуже хочу, щоб мої діти були добрими. Доброта в першу чергу, усе інше — потім.
У нас немає головного, усі рівні. Проте у кожного є й свої обов’язки. Я, наприклад, бужу зранку усіх по черзі, готую дітям бутерброди і чай. Потім двох менших завожу в школу.
Коли увечері граємося, не важливо менші чи старші, усі прибираємо іграшки. Ще й котик у нас є, за ним теж усі дивляться.
