Цьогоріч вперше День медичного працівника відзначають 27 липня. Тож напередодні свята журналісти газети «Наше місто» зустрілися із сімейним лікарем, терапевтом амбулаторії загальної практики - сімейної медицини №2Оленою Василівною Солоненко.
Олена Василівна уже 13 років працює лікарем, має тисячі вдячних пацієнтів. Молоду лікарку неодноразово радили у соцмережах, як справжнього професіонала, чуйну та уважну людину. Окрім того Олена Солоненко, один із небагатьох сімейних лікарів, доступна у сервісі “medics”. Тут є її фото, місце роботи і зазначений досвід. А ще - відгуки, які залишають після прийому пацієнти. Ми поцікавилися, що пишуть про сімейну лікарку Олену Солоненко. Загалом є 6 відгуків і усі вони позитивні. Але при цьому Олена Василівна зізнається, що насправді ніколи не мріяла стати медиком.
Мені подобається те, чим я займаюся
- Напевне, буду оригінальною, і відповім не так, як всі. Більшість кажуть, що обрали професію лікаря за покликанням, мріяли про це з дитинства. У мене насправді такого не було. Я навчалася у Старокостянтинівській школі №6, мені дуже подобалися природничі науки, як то хімія і біологія. Це були предмети, які я знала найкраще, скажімо так. Не один раз їздила на олімпіади і захищала честь рідної школи. А коли закінчила з відзнакою дев'ять класів, постало питання, що ж робити далі. Я прагнула чогось більшого, аніж просто шкільна програма, мені було цього недостатньо для того, щоб рухатися вперед.
І тоді моя тітка, що мешкала у Вінниці, дізналася, що там є школа №4 імені Дмитра Менделєєва. Це був свого роду старт для подальшого вступу у медичний університет. Завершивши навчання у школі з певними балами, можна було вступати у ВУЗ поза конкурсом.
Мене прийняли в ту школу. Але навчатися там було дуже важко. Школа була російськомовною. Якщо спілкуватися російською з вчителями, одкласниками ще можна було, то усі звичні терміни, слова профільних предметів давалися нелегко. Навчання я завершила доволі непогано, в основному мала 10-11 балів і кілька 9. Крім того, відвідувала додатково підготовчі курси. Проте це не давало мені права вступати у медуніверситет поза конкурсом, а лише на загальних підставах. Мені дуже потрібне було місце на бюджеті, бо можливості оплачувати навчання не було.
Коли прийшов час подавати документи у вузи, у мене не було впевненості, що я поступлю на державне місце, то вирішила не обмежуватись лише медичним.
Олена одночасно подала документи у Вінницький медичний університет та на хіміко-біологічний факультет в педагогічний вуз. Їй пощастило: вдалося вступити на бюджет у два заклади. І ось тут постало питання вибору.
- Коли я дізналася, що мене приймають на бюджет у два університети, то спочатку задумалася, але ненадовго. Всетаки професія медика, лікаря виявилася для мене більш близькою, бажанішою. Я вже тоді уявляла себе у білому халаті за розмовами з пацієнтами.
А тепер після 13 років роботи у медичній сфері Олена Солоненко каже, що жодного разу не пошкодувала про той вибір.
- Мені подобається те, чим я займаюся. Єдине, що відколи я вступила у мед, мріяла стати кардіологом. Проте на той час можливості обрати бажане не було, тому вибір здійснився без вибору. Але то вже пройдений етап.
Сімейний лікар - це точка відліку у лікуванні будь-якої хвороби, звідси все починається
Сьогодні Олена Солоненко сімейний лікар, терапевт. Вона обслуговує більше 2000 тисяч пацієнтів від 18 років. А почалося усе із інтернатури на базі Хмельницької міської лікарні.
- На інтернатурі було легко, - каже Олена, - тому що ти не несеш відповідальності. А от коли приходиш на роботу і сама приймаєш рішення, то розумієш, що від тебе залежить життя людини, залежить чи стане їй краще, наскільки і коли.
Правильному стилю спілкування з пацієнтами Олену Солоненко навчила Наталя Онуфріївна Пономарьова, з якою вона працювала у Старокостянтинівській лікарні у терапевтичному відділенні денного стаціонару. Доброзичливо, уважно ставитись до кожного пацієнта, намагатися йому допомогти – такою була настанова досвідченого лікаря, так вона завжди ставилась до своїх пацієнтів. Олена Василівна вдячна їй за той час, коли мала можливість вчитися та набиратися досвіду у неї.
Потім у кар’єрі Олени Солоненко була робота у Старокостянтинівському військовому шпиталі. Аби потрапити туди на роботу вона пройшла спеціалізацію інфекціоніста на базі Київського головного військового шпиталю. Опісля знову повернулася у районну лікарню на денний стаціонар. І лише після цього, у час реформи медичної галузі, Олена стала сімейним лікарем.
- Зараз я працюю на первинному рівні. Завжди кажу, що сімейний лікар - це свого роду точка відліку у лікуванні будь-якої хвороби, звідси все починається. На прийом одного пацієнта відводиться 20 хвилин. За цей час потрібно вислухати пацієнта, зрозуміти, що його хвилює, віддиференціювати різні захворювання, встановити діагноз, призначити лікування, заповнити усе в медичній системі, розказати про призначеня, що від чого і навіщо. І при цьому чимало пацієнтів щей хочуть розповісти про особисте, поділитися добрими чи поганими новинами – і я це розумію, люди, особливо похилого віку, хочуть, щоб з ними говорили.
Мені справді стало страшно, але за кілька хвилин згадалося все, що вчила протягом років
Олена Солоненко пригадує випадок у лікарській практиці, який пам’ятає дотепер.
- Це був перший випадок у моїй практиці, ще коли я працювала на денному стаціонарі. Запам’ятався він мені, напевне, на все життя. Пацієнт уже ходив якийсь період часу до нас на лікування, в нього була ішемічна хвороба серця, фібриляція передсердь. Прибігла медсестра і кличе на допомогу, тому що пацієнту погано.
Він лежав, капався, але підвівся, бо йому було важко дихати, і в нього почався набряк легень. А я тоді лише після університету… Мені справді стало страшно, але за кілька хвилин згадалося все, що вчила протягом років. Дякувати Богу ми зробили усе правильно, надали необхідну медичну допомогу і йому стало краще. А взагалі різні випадки були за ці роки, але саме цей у моїй пам’яті.
Пацієнти часто звертаються до лікаря тоді, коли час лікувати вже і негайно
Олена Василівна каже, що основне завдання лікаря займатись профілактикою захворювань, але на жаль, чомусь наші люди до цього ставляться безвідповідально.
- Пацієнти звертаються до лікаря тоді, коли час лікувати вже і негайно, або ще вчора треба було лікувати, коли мають важкі виражені симптоми. А ще ми дуже любимо займатися самолікуванням, коли на допомогу приходить інтернет, а не лікар. Температура 37, кашель, і в хід ідуть антибіотики. Чомусь всі у нас дуже люблять антибіотик. І коли насправді антибіотик потрібен, то він чомусь не допомагає, хоча мав би. Варто усім запам’ятати, що антибіотики призначені для лікування бактерій, а от віруси антибіотики не лікують. Добре, що зараз намагаються впровадити рецепти на антибіотик і лише лікар матиме право його призначати.
Буває й таке, що пацієнти приходять уже з готовим діагнозом, який поставили самі собі, і потрібне лише направлення до лікаря вторинної ланки. У нас всі завдяки інтернету стали досвідченими експертами: у мене там слабкість, задишка, болі в грудній клітці, то у мене бронхіт, виписуйте мені антибіотики та давайте будемо швидше лікуватися. А як розібратися, то людина на межі інфаркту, а лікує собі бронхіт.
Конфлікти бувають, але на щастя, їх не так багато
У будь-якій роботі виникають конфліктні ситуації. Лікарня тут не виняток.
- Так, конфлікти бувають, але на щастя, їх не так багато. Останні роки ми живемо у постійному стресі. То у нас на роки затягнувся ковід: ми боялися один одного, боялися вийти на вулицю, носа показати. Не встигли оговтатися, як почалася війна, ще більший стресовий фактор. Від того усі на нервах, всі стурбовані, і це впливає на емоційний стан. А ще коли приходиш в лікарню і тебе, щось турбує, а доводиться ходити з кабінету в кабінет, то, звичайно, важко стримати емоції. Я це все розумію і намагаюся владнати конфлікт на місці, якщо цього не зробити, то все піде набагато далі. Варто лише приділити увагу людині, поговорити, заспокоїти, пояснити. Хоча були такі випадки, що не допомагало… Але як я казала, це буває, на щастя, нечасто.
Крім того, наш директор Анатолій Швець завжди робить все для того, щоб людям було добре, зручно, комфортно відвідувати лікувальний заклад. Анатолій Іванович це та людина, яка переймається проблемами інших і готовий прийти на допомогу аби їх вирішити.
Олена Василівна каже, що з початку війни у людей збільшилася тривожність і депресивний стан. На фоні цього почастішали випадки підвищеного диску, серцево-судинних захворювань. Вони займають відсотків 60 так точно від усіх звернень. Окрім того, багато звернень з цукровим діабетом другого типу, який наразі помолодшав. Є звернення з бронхіальними астмами, хронічними захворюваннями легень. Також, знову ж таки, на фоні тривоги збільшилась кількість молодих людей, які мають синдром подразненого кишечника.
Наразі сімейні лікарі пройшли курси з надання психологічної допомоги пацієнтам. Тож ПМСД незабаром підпише пакет на надання такої допомоги, і лікарі зможуть повноцінно з цим працювати.
Здоров'я – це ще не все, але все нічого, якщо його немає
- Людина повинна розуміти, що вона несе відповідальність за своє здоров'я, а не лікар. У мене є пацієнти, які можуть роками не звертатись, не розуміючи, що в цей час можна прогавити зародження якоїсь хвороби і цим неварто нехтувати. Лікар і пацієнт завжди мають бути по одну сторону бар'єра. Лише тоді буде бажаний результат та ефект.
А взагалі Олена Василівна радить жінкам раз на рік відвідувати гінеколога та робити обов'язкове цитологічне обстеження, жінкам та чоловікам - рентгенологічне обстеження, аналізи на цукор, розгорнутий аналіз крові, загальний аналіз сеічі. Якщо такі обстеження в межах норми, немає абсолютно ніяких скарг, то цього буде достатньо. Якщо ж є якесь захворювання, скарги, то все вирішується на особистому прийомі.
Перезавантаження і відпочинок потрібні кожній людині
Лікарка Олена Солоненко знає як показати приклад для своїх пацієнтів, аби ті займалися собою. Відвідування тренажерного залу, то вже не просто хобі, а стиль життя, можливість морально відпочити від накопичених думок на роботі.
- Люблю ходити в тренажерний зал, там я відпочиваю морально, ну, і паралельно намагаюся підтримати фізичну форму для того, щоб бути прикладом для своїх пацієнтів. А ще мені подобається вирощувати вазони. Люблю їх доглядати, спостерігати, як вони ростуть, цвітуть. Є в родині лікарки і домашній улюбленець – песик. Це ще один антистрес для усіх членів родини.
А є у вас мрія? – запитуємо Олену Василівну.
- Мрія? Насправді, мрія не зовсім пов'язана з медициною, - ділиться з нами лікарка. - У мене є син і найбільша моя мрія, щоб він виріс гідною людиною і знайшов себе в цьому світі, зміг реалізувати свої мрії і досягнути чогось.
Це так чудово побачити інші країни побувати в них. Я була у зовсім невеликій частині Європи, але це абсолютно інший вимір, там зовсім інші люди, вони живуть зовсім по-іншому, хочеться і собі так жити. Я не скажу, що хочу жити в якійсь з тих країн, але хочеться жити по-європейськи. Мені дуже подобається вислів Кузьми: неважливо які в тебе кеди, якщо в них ти гуляєш по Парижу, - і він цілковито правий! Подорожі - це емоції, враження, які закарбовуються на все життя.
Перезавантаження і відпочинок потрібні кожній людині. Після цього ти відчуваєш прилив нової енергії, і готовий з новими силами допомагати людям.
Якби у мене була можливість почати усе з початку, я б знову обрала медицину
- Не кожна людина може допомогти всьому світу, але кожен із нас може допомогти комусь, - за таким принципом намагаюся жити я. - Не кажу, що можу звернути гори, але навіть якщо вдалося у когось викликати посмішку, і людині від цього стало краще, отже, сьогоднішній день прожито недаремно.
І якби у мене була можливість почати усе з початку, я б знову обрала медицину. Це справді моє. Мені подобається спілкуватися з людьми, допомагати їм. Будучи медиком, головне любити людей: вони всі різні, з ними важко, але які позитивні емоції ти отримуєш, коли вдається допомогти.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Starkon.city і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
