Олександр Пастух народився 1992 року в Старокостянтинові. В 2004 році закінчив Старокостянтинівську загальноосвітню школу №3.
"Я чомусь часто згадую, як Саша маленький був, - розповідає для Starkon.city мама Сашка, - як йшов у перший клас… Тоді такий сильний дощ був, а ми прийшли у школу, де нас зустріла вчителька. Відчинила двері і так розмовляла лагідно… Гарна школа, і гарні педагоги. Усіх з теплом згадую. А вони - Сашу, бо геть усі прийшли провести його в останню путь: і директор, і завучі, і вчителі.
Валентина Миколаївна з хвилюванням каже: "Він був гарний хлопець, стараний, дуже відповідальний, щирий, відкритий, з надзви-чайно великим серцем, готовий віддати все, що у нього було, прийти на допомогу вдень і вночі"
Після школи Олександр навчався в Старокостянтинівському професійно-технічному училищі за спеціальністю "автослюсар".
"Він власного авто не мав, - каже мама загиблого, - а машину відчував і знав. Був хорошим електриком та знався на моторах. От і пішов працювати на "Агромоторсервіс", ремонтував автомобілі. Віддавався усім серцем улюбленій справі. Працював, жив, мріяв, рибалив.
Не було такого дня, аби він не пішов на риболовлю і щось не зловив. Дощ - не дощ, сніг, а йому треба риби. А ще він трави умів збирати. То його бабуся навчила, моя свекруха. Вона знаною травницею була. От і передала свій дар та знання Саші. Він годинами міг розповідати про трави та як ними лікуватись. І дуже захоплювався вирощуванням винограду. Усім своїм друзям якось подарував по лозі, щоб родило! Навіть хотів вивести свій унікальний сорт! Тепер я поливаю виноград синоч-ка і наче говорю з ним самим… І пам'ять про мою дитину живе на людських подвір'ях, у сонячних виноградних гронах! А головне - у наших серцях!"
Згодом хлопець зустрів свою кохану. Одружились, і зажили з мріями та у коханні. Виховували двох хлопчиків: Сергійку - шість, Павлику - лише три. Двійко діточок залишились без батька, без його любові, опіки та мудрого слова.
Рідні згадують: справедлививість, справжність Саша любив в усьому - характері, дружбі, роботі. Він завжди знаходив в собі сили, щоб боротись за реалізацію своїх планів та заповітних мрій. Любив життя у всіх його проявах, і саме тому не уявляв іншого вибору, аніж як стати на захист своїх близьких, рідних, України.
"Коли йому дали повістку - він одразу погодився. Казав, - піду, хтось мусить йти, не всім ховатися чи ще щось там придумати! Я мушу йти! На наступний день пішов у воєнкомат, заключив контракт, а на третій день зранку, 10 березня 2023 року, уже поїхав з ріного міста. Олександ потрапив до 10 гірсько-штурмової бригади. Згодом його відправили на навчання в Британію.
Розповідав, що дуже гарно ставились до них, добре вчили. Як вони виїжджали звідти, всі британські солдати стояли вздовж дороги, віддавали честь і тримали прапори двох держав, висловлюючи свою повагу та братерство. У їхніх очах бриніли сльози. Лише згодом я зрозуміла: вони знали, що для багатьох з українців це шлях у вічність. Я не знаю, куди його відправили, він не казав мені, шкодував. Розповідав, що на Івано-Франківщині. А сам був вже в Бахмуті, на нульовій лінії, в самому страшному пеклі. Він беріг нас усіх. У нього завжди все добре" - згадує Валентина Миколаївна.
Та одного дня материнське серце відчуло лихо.
"У мене день народження був 3 липня, - каже мама Саши. - Він завжди мене рано вітав. Чекаю: ну ось зараз десь привітає. А дзвінка все не було. Серце пекло вогнем, я не могла себе заспокоїти. Дзвінка я так і не діждалась.
Молодший син заспокоював мене, мовляв, у нього другі справи, або телефон сів, а може, не можна дзвонити. Але я відчувала якусь біду! Все, більше дзвонків не було. А сьомого липня працівники військомату повідомили, що нашого Саши більше немає. Потім було упізнання та весь той жах, який навіть згадувати страшно. І після того в мене немає сліз, нічого нема, лише якась пустка. І до цього часу мій розум не може збагнути усе це.
Я все думаю, що він живий, що він є, що він мені ось-ось зателефонує. Він так мріяв приїхати, зібрати усіх за великим столом, святкувати Перемогу. Так хотів сина завести у перший клас, а потім і меншого. Ні, не судилось…"
"Чомусь ніхто не погоджувався, а я згодилася. Я читала вірш Василя Симоненка "Виростеш ти, сину". У мене навіть страху не було, лише гордість за мого сина. Хіба ж я знала тоді, яка доля його чекає?
Я дуже люблю поезію, а Саша мав гарну пам'ять і легко запам'ятовував вірші. Ніколи не думала, що й я напишу вірші. Вірші на честь мого синочка, в пам'ять про нього та усіх загиблих захисників, наших Героїв...
Публікація та відео підготовлені за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Starkon.city і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
