Вони могли не зустрітися. 55-річний підполковник Віктор Петрович Волинець, досвідчений військовий льотчик, який після закінчення служби пішов у цивільну авіацію і 22- річний старший лейтенант, молодий штурман Ігор Андрійович Соломенніков.
Віктор Волинець народився 12 липня 1967 року на Житомирщині - у селі Косенів Новоград-Волинського району. Після школи вступив до Чернігівського вищого авіаційного училища (ЧВВАУЛ), де здобув спеціальність "льотчик-інженер". За час служби опанував різні типи літаків, служив в свій час у Грузії, де застав війну, а далі зумів повернутися у рідну Україну . У 7 бригаду тактичної авіації потрапив вже під час повномасштабної війни - у жовтні 2022. Обіймав тут посаду старшого льотчика авіаційної ланки авіаційної ескадрильї. Батько трьох синів повернувся до справи, яку умів робити найкраще.
Ігор Соломенніков народився 12 травня 2000 року, у місті Севастополь АР Крим. Немовлям, коли йому було лише пів року, батьки привезли Ігоря до Києва. Тут навчався його батько, у той час теж військовий. Після школи хлопець виявив бажання вступати до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба (ХНУПС). Після закінчення військового вузу у 2021 році молодий офіцер прибув для подальшого проходження служби у місто Старокостянтинів, до складу 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка. За час служби у бригаді обіймав посади: штурман авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 7 бригади тактичної авіації ПС ЗСУ, старший штурман.
Пілоти обоє не зі Старокостянтинова, їх розділяв вік, думки, плани. Та все це нещадно зламала ворожа навала і клята війна. Вона об’єднала дві долі, посадила в один літак і примусила злагоджено і вправно виконувати поставлені завдання. Та якось їх високий політ обірвався, залишивши на землі горе, біль та сльози. І пам'ять, яка живе у кожному куточку рідних осель та рідних сердець…
Екіпаж у складі підполковника Волинця Віктора Петровича, старшого льотчика авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 7 бригади тактичної авіації та старшого лейтенанта Соломеннікова Ігоря Андрійовича, старшого штурмана авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 7 бригади тактичної авіації на літаку Су-24М загинули під час виконання бойового завдання з мінування ділянки дороги. Донецька область, Краматорський район, місто Дружківка. Цей пункт призначення став для мужніх пілотів останнім…
Екіпаж посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Журналістам газети вдалося поспілкуватися з рідними загиблих Героїв.
Світлана Волинець: "Віктор був світлою людиною, таким він живе у наших серцях та пам'яті"
Вони прожили 32 роки, виростили трьох синів, тримаючись один за одного, пережили непрості 90-ті, війну у Грузії, де проходив службу Віктор Волинець… Злети, невдачі, щастя і проблеми - все у Віктора та Світлани було спільним.
І коли життя здавалося б вийшло на рівну пряму і настав час зупинитися, дослухатися до себе, відпочити чи зайнятися улюбленою справою, війна перекреслила усе. Журналісти поспілкувалися з дружиною загиблого льотчика підполковника Віктора Волинця.
Злети, невдачі, щастя і проблеми - все у Віктора та Світлани було спільним.
"Він був цілеспрямованою і дуже світлою людиною,- згадує Світлана Анатоліївна, - таким я його колись зустріла у Луганську, звідки я родом, таким він і залишався до останнього подиху. Ми зустрічалися чотири роки, але в основному це було листування, в той час Віктор навчався у Чернігові.
Віктор марив небом
А далі одружилися і… розприділення у Грузію. Спочатку сам, а далі і я за ним. Там, у Грузії, я завагітніла нашим першим сином. Коли там у 1991 розпочалася війна, повернулася до батьків додому, згодом вдалося приїхати й Віктору. Потім була Івано-Франківщина та Львівщина. Чоловіку довелося перевчатися, опановувати нові типи літаків, але він завжди марив небом і ділився зі мною усім. Я слухала, підтримувала, бо розуміла: небо - життя Віктора, а він сам - життя моє.
У 90-тих для льотчиків настав важкий період. І пілот вирішив перевестися у СБУ. Потім шукав себе на цивільній роботі у сфері будівництва в Києві, куди у 2006 забрав сім'ю - дружину і двох синів, наймолодший В'ячелав народився у Києві.
Щаслива сім'я у мирному житті
Тепер хлопці уже дорослі: старшому Олегу - 31, він закінчив академію адвокатури, вже одружений, має свою сім'ю і працює у сфері айті технологій, середньому Владиславу - 23, він закінчив університет Карпенка Карого, де вивчився на актора театру і кіно, уже пробує зніматися та займається озвучкою фільмів. А молодшому В'ячеславу - 16, юнак закінчує школу.
Досвідчений військовий льотчик захопився цивільною авіацією
Коли якось товариш Віктора розповів йому про роботу у цивільній авіації, досвідчений льотчик одразу захопився. Це ж у небо, це ж літати! Так врешті і опинився на своєму місці. Жили, мріяли. Останнім часом Віктор захопився велоспортом. У 2021 проїхав веломарафон
У 2021 Віктор проїхав веломарафон 1500 км від Ірпеня до Львова.
Світлана Анатоліївна пригадує:
"Він знав, що буде війна, говорив з колегами, радився з друзями. Можливо, не розумів якого масштабу, але знав.Тому ще перед війною пішов до військкомату аби знайшли йому місце. Втім, там спочатку відповіли, що для нього посади немає. В перші дні війни знову був у військкоматі. Пішов у тероборону Києва. Не розповідав хто він. Служив солдатом-стрільцем. Стояв на блок-постах. А коли орки відступили від Києва і небезпека минула, почав "проситися" у небо і таким чином у жовтні 2022 року потрапив у Старокостянтинівську бригаду.
Пілот опинився там, де був потрібний найбільше
У спогадах дружини загиблого - розмови з чоловіком. "Я просила його: будь обережним, а Віктор відказував: я дуже обережний, бо разом зі мною Ігор, йому всього 22, скільки ж, як нашому Владику! Цеж дитина ще!" Між тим разом екіпаж виконував складні завдання і нищив ворога. Світлана згадує: перед останнім польотом він був удома, потім заїхав на Житомирщину до батьків, допоміг по господарству, нарубав дров. То був перший день весни. Ніщо не віщувало біди. Ніщо! Світлий сонячний день! Мабуть тому, що мій Віктор був світлим. І раптом чорна звістка від командира! І прірва без нього…
Сини за мить подорослішали. Стали більш мовчазними, зосеред-женими, а старший взяв на себе батьківську відповідальність за сім'ю.
Щасливе подружжя у єдиному польоті
Чоловік та батько живе у серцях рідним. У кожній клітинці душі… Світлана Анатоліївна довго не наважувалася розповісти про свого чоловіка, просто не могла оговтатися від горя. Рятують діти. Сини, які завжди поруч, підтримка друзів і теплі світлі спогади про рідну людину. "Він і сниться мені таким як був: світлим, упевненим, з словами на вустах: усе вийде, все буде добре.
Звання полковника Віктор Волинець отримав посмертно, він нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня.
Наталія Соломеннікова: "На могилі сина ми знайшли лист у вигляді літачка, списаний мілким почерком
Ми говорили з Наталією Соломенніковою телефоном. Та навіть крізь віддаль чули хвилювання матері загиблого пілота. У нашій розмові часто виникали паузи. Кожне запитання давалося важко, було надто незручним та болючим.
"Я живу в ім'я сина. Спочатку, після його загибелі, ні у чому не бачила сенсу. А потім зрозуміла - він віддав своє життя за нас. І навіть стало перед ним соромно. Ігор звідти дивиться на мене, ми маємо бути варті його пам’яті" - зізнається Наталія.
Ігор був чесним, відкритим і дуже справжнім
Перенести втрату єдиного сина подружжю Соломеннікових було нестерпно важко. Пам'ять про Ігоря всюди - з його ім'ям вони прокидаються вранці, зустрічаючи без найріднішої людини новий день.
"Ми самі родом з Криму. Ігор народився у Севастополі у 2000 році. Коли йому було пів року, переїхали до Київа. Чоловік навчався тут у військовій академії. І залишилися. Ігор не мріяв про небо змалку. Але був спортивною дитиною. Особливо йому подобалося плавання, він займався у Київському палаці спорту, брав участь у змаганнях, займав призові місця. Думка стати пілотом прийшла у юності. Тоді він отримав запрошення на день відкритих дверей у гурток юних космонавтів при будинку юнацтва. Там Ігор і зробив перші кроки та свій політ на надлегкому літаку AEROPRAKT на аеродромі "Аеропракт" (с.Наливайківка), що під Києвом. Після закінчення школи Ігор обрав навчання у ХНУПС, а після випуску - Старокостянтинівську бригаду, вибір у нього був, але пішов служити до вас - разом з університетськими друзями із міста", - розповідає мама загиблого.
Думка стати пілотом прийшла у юності
Ігор з мамою Наталією на випуску у ХНУПС
Про війну батькам Ігор нічого не говорив. Наталія каже, що наврядче її син вірив, що все це станеться. Бо по життю Ігор був оптимістом, і вірив лише у краще. Батьки не раз приїжджали до молодого штурмана у Старокостянтинів. І йому, і їм подобалося це містечко - тихе, спокійніше від великого Києва. Вони зізвонювалися щодня. А після того, як почалося це лихо, дзвінки сина стали разючою необхідністю. Лише так можна було видихнути і жити далі. У той день він не зателефонував і не написав.
Вони завжди знаходили час для цікавих захоплень - син та батько
"Коли він прилітав, одразу писав нам через закритий чат, що на місці, живий і здоровий. Ні, не прямим текстом, але розуміли, що все в порядку. В той день такого повідомлення не було… Але ми чекали, скільки могли. А потім зателефонував чоловік - йому повідомили, що Ігор загинув…
Наталія пригадує останню розмову із сином, напередодні вильоту, коли він приїздив у Київ.
"Я цікавилась про його плани на життя після війни. Він розповідав що по закінченню війни та служби піде у цивільну авіацію. Казав, що буде літати з Вікторем Петровичем в одному екіпажі. Я запитувала його, як він взагалі, розуміючи всю небезпеку, може летіти… Запитувала сина, чи не страшно, чи не боїться. Але Ігор мало розповідав про свої переживання. Лише казав, що страшно поки не сядеш у кабіну та не почнеш працювати, а потім - лише небо і робота!"
...лише небо і робота!
Батько Ігоря Соломеннікова Андрій Вікторович для газети розповідає: Ігор дуже поважав свого пілота Віктора Волинця. Казав, він класний, досвідчений, що вони добре зліталися. Часто говорив, що йому дуже пощастило з пілотом.
“Віктору також пощастило зі штурманом - спокійний, неімпульсивний другий пілот - це допомога у повітрі!- розповідає один із пілотів ланки. Ще один із штурманів ескадрилії пригадує як відправляв та зустрічав екіпаж після завдання. Каже, по очах Ігоря бачив, що йому страшно,але на вустах - чоловіча розмова про те, що потрібно робити. А коли повертаються - маску зняв і одразу його фірмова усмішка на все обличчя!”
Вправний другий пілот - це допомога у повітрі
Наталія каже, що у Ігоря було багато друзів.
Мама одного зі шільних друзів пригадує, як на початку війни Ігор поселив їх на деякий час у себе, доки вони не знайшли житло в передмісті Старокостянтинова. Сім’я приїхала у місто, рятуючись від обстрілів у Чернігові. Згадують, як приходив додому спокійним, врівноваженим і у такому ж хорошому бойовому настрої йшов на службу, як вони чекали його біля військової частини, щоб дізнатися чи все добре... "
Хлопці згадують, що він був душею компанії. А ще великим правдолюбом. Якщо хочеш дізнатися про себе правду, тоді спитай у Ігоря, - жартували його друзі. Такий був чесний і відкритий. І друзі у нього дуже хороші. Кажуть, у хороших людей не буває поганих друзів. Вони мене дуже підтримують.
Ігор був душею компанії
У розмові Наталія пригадує: коли везли додому похоронити сина, дорогою спілкувалися із військовим капеланом, який був з родиною увесь цей час:
- Чому синочок мені ніколи не сниться? Друзям сниться, моїм знайомим, а мені - ні? - запитала у священника жінка.
- Він вас як і раніше оберігає, не хоче Вас хвилювати…
І тоді Наталія розповіла про сон, який до 40-го дня наснився другу загиблого пілота – Івану.
У сні Івана - за професією "айтішника" - все було за логікою. Йому дозволили зустрітися з Ігорем і задати п'ять коротких питань. Але була умова - не хвилюватися, інакше нічого не вийде.
- Як там? - таким було перше запитання. .
І відповідь: нормально, "по ходу" тут всі!
- Як потрібно жити? - питання номер два.
- Потрібно уміти прощати. Вантаж непрощеного заважає і тут, і там.
І запитання третє: пекло є?
Відповідь: не знаю! Я не бачив.
Два останніх Іван задати не успів, бо розхвилювався. А Наталка зробила висновок: її синочок двадцяти дворічним красенем потрапив у рай, так звідки йому знати чи існує пекло!
Двадцяти дворічним красенем потрапив у рай
Його поховали у Києві, на Лісовому кладовищі, на Алеї Героїв, недалеко від дому, де мешкають батьки Ігоря. "Прийшли з чоловіком через кілька днів після поховання до Ігоря, а на могилі лежить складений літачок. Розвернула - то листочок із зошита у клітинку, з двох сторін списаний мілким почерком. Лист від дівчини. Адресований Ігорю. Такий відвертий. Ми закопали його на могилі. Бо це був прощальний лист адресований синочку! Я не хотіла, щоб його хтось ще читав…", - каже жінка.
Звання капітана старший штурман Ігор Соломенніков отримав посмертно, він нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня.
Фото: з особистого архіва сімей загиблих Героїв
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Starkon.city і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
