Він дивом вижив у роки голодомору, дійшов фронтовими дорогами аж до Берліну і Праги, а у травні 1945 року брав участь в Параді Перемоги у складі Першого Українського фронту. А тепер старокостянтинівцю Івану Антоновичу Чайці 97 років. Ветеран зустрічає Starkon.city у своїй оселі, і одразу розпочинає говорити про війну.
День закінчення Другої світової війни він називає найбільшим дивом свого життя:
— Я не раз дивився смерті у вічі, і живим повернувся додому. Тоді й подумати не міг, що доля намітить мені більше дев’яти десятків років життя, гарного життя, у родині і з добрими людьми, — посміхається ветеран.
А ось сьогоднішню російсько—українську війну ветеран війни і праці ні зрозуміти, ні збагнути не може.
— Я пройшов всю війну, разом з росіянами та представниками інших національностей пліч-о-пліч громив німецько-фашистських загарбників, а у 2014 році захищати Україну від російських окупантів пішов мій онук, підполковник Іван Нестерчук. Він пройшов декілька ротацій. Як ми чекаємо його дзвінків! А Путін отримає по зубах, бо саме так трапляється з агресорами та окупантами, — хвилюючись, говорить ветеран.
Сорок сім років Іван Чайка пропрацював на Старокостянтинівському цукровому заводі. Лише війна перервала його стаж роботи на одному підприємстві.
З початком війни у 1941 році він закінчує курси молодших командирів у Грузії та бере участь у кровопролитних боях під Феодосією, Керчю, Сталінградом, а згодом, у складі 16 штурмової інженерно—саперної бригади визволяв Західну Україну, Польщу, форсував річки Буг, Віслу, Одер, Ельбу, штурмував Берлін. Перемогу зустрів у Празі. Отримував поранення, контузії. Ті атаки й переплави досі сняться фронтовику.
За проявлений героїзм Іван Чайка нагороджений орденами Червоної Зірки, «За мужність», «Великої Вітчизняної війни», медалями «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За взяття Праги» та іншими. До бойових додались і трудові нагороди.
У далекому 1952 році Іван Антонович, гуляючи по тодішній вулиці Старокостянтинова Олександрівській, зустрів свою долю — Ніну Василівну. Виявляється, дівчина проживала на сусідній вулиці, але він її не знав і навіть не бачив ніколи.
Разом подружжя побудувало хату, виростило двох дітей — сина і доньку, дочекались онуків і правнуків. Син Олексій і онук Іван — кадрові військові.
Я прожив так багацько років, бо не було коли про них думати.
У свої 97 Іван Антонович багато читає, майструє декоративні млинки з дерева, щоправда сидячи, бо ноги поболюють, має добру пам’ять. На майбутнє у нього лише оптимістичні прогнози.
— Українці мають жити добре, бо вони порядні, добрі і совісні люди, — упевнений ветеран.
Фото: Василя Дацюка і Петра Радушинського
