Василь Муляр, начальник управління культурної політики та ресурсів
— Маю три вишиванки. Усі ручної роботи. Одну мені подарували 10 років тому. Ця сорочка — концертний варіант. Другу для мене вишила мама. А третю я купив на замовлення. Одягаю вишиванку на свята, на виступи чи просто серед будня улітку.
У моїх вишиванках присутній волинський орнамент. Переважає червоний колір із вкрапленнями чорного. Поєднання червоного і чорного з білою тканиною додає сорочці урочистості. У пісні ж про рушник, співається так: червоне — то любов, а чорне — то журба.
У мене вдома є кілька маминих рушників, є й ті, що дружина вишила і дочка.
Моя мама дуже багато вишивала. Так що я ще з дитинства бачив увесь цей процес. На Тернопільщині, де я народився, наша хата була вбрана в мамину вишивку — рушники, серветки, штори.
Колись вишивали саме взимку, коли було менше роботи. Я ідосі пам’ятаю, як мама брала Кобзаря, співала пісню і вишивала. Я навіть щось там їй допомагав і теж співав. Взагалі тоді жінки багато вишивали. Для того заняття навіть збиралися разом в одній хаті. Знаю, у вишиванку потрібно вкласти багато праці. А символи та орнаменти передаються із покоління в покоління.
А ще я пам’ятаю батькову вишиванку. Він її часто носив. Хоча при радянському союзі національні символи пригнічувалися. Свої вишиванки я ціную і люблю. Завжди одягаю їх з трепетом і відчуттям урочистості.
Фото Лілії Потерби
