Він зник на війні 28 травня 2022 року. У той момент світ для рідних захисника, мешканця села Самчики Старокостянтинівської територіальної громади Андрія Наскалова немов зупинився. Дванадцять довгих місяців сім'я, друзі, знайомі, односельці не хотіли вірити у його смерть… Сподівалися - хай десь у полоні, може поранений, втратив пам'ять, але живий!
Це був рік пекла і пошуків. Сотні груп у соцмережах, тисячі фото: загиблих, поранених, полонених, звільнених з полону… І у кожному фото намагання знайти знайомі риси, родимки, ну хоч щось!
Сестра, брат часто набирали його номер телефону з надією, що на іншому кінці хтось таки візьме слухавку… Але ні! Пустка.
Як саме загинув Андрій Наскалов, солдат-гранатометник десантно-штур-мового взводу 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, рідні достеменно не знають і досі. Єдине, що відомо - це була Харківська область, Ізюмський район, село Довгеньке.
Війна
Наскалов Андрій Валерійович народився 25 березня 1984 року у селі Самчики Старокостянтинівської територіальної громади. Тут навчався, жив, кохав, будував плани, мрів і багато працював, бо скільки всього хорошого хотів зробити у цьому житті...
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій одразу пішов у тероборону.
"Він не говорив про те, не кидався високими словами, але так любив свою Україну, так мріяв про мирне небо над нею, про її квітуче майбутнє, що не міг сидіти, склавши руки. Спочатку служив у теробороні. А потім, коли почалися усі страхи війни: вибухи, пожежі, гинули люди, а найстрашніше - діти, Андрій вирішив, що його місце там, де найважче, а не у Старокостянтинові. І як ми його не відмовляли, був невблаганним",- розповідає сестра Людмила.
"Він нічого ніколи про війну не розповідав, - ділиться Людмила. - Я намагалася з'ясувати хоча б щось - де він, що робить. Він казав лише одне: все добре! Щирий наш оптиміст, такий чесний і відвертий… Мабуть тому і вірив, що добром, справедливістю, сміливістю зможе перебороти все те зло, яке прийшло на нашу землю".
Сестра загиблого пригадує: Андрій не дозволяв своїм рідним плакати чи хвилюватися. Постійно заспокоював, обіцяв повернутись і повезти усіх на відпочинок, в українські Карпати.
Ніхто не хотів вірити, що Андрій загинув
На все життя, до найменших деталей рідні запам'ятали останню розмову з рідним захисником.
"Він зателефонував нам по відео зв'язку. Спочатку ми його добре бачили: він був такий гарний, у новій формі, дуже коротко підстрижений. Такий милий, такий дорогий! Проте зв'язок був поганим і ми його могли лише побачити, а звуку не було. Я написала Андрію, що ми його зовсім не чуємо! Він відповів: коли зможе вийти на зв'язок - обов'язково нам зателефонує знову. І все! Це була остання наша розмова!” - згадує сестра Людмила.
Андрій Наскалов зник 28 травня 2022 року, коли виконував бойове завдання поблизу села Довгеньке, Ізюмського району Харківської області.
У той момент світ для рідних немов зупинився. Дванадцять довгих місяців рідні шукали з ким зв'язатися, до кого звернутися. Аби хоч щось дізнатися про рідну людину. З командиром зв'язку не було, з бойовими побратимами також.
Переглянули сотні фото загиблих, поранених, полонених, звільнених з полону…
Згодом все ж таки вдалося знайти побратимів Андрія, але ті теж не змогли підтвердити чи спростувати його загибель. Розповідали, яке там було пекло! Ніхто не бачив його серед загиблих, були лише здогадки та припущення.
Коли від страшної звістки про смерть нашого земляка минув рік, 7 березня 2023 року, мама хлопця отримала підтвердження ДНК… і знову не повірила. Та ніхто із рідних не повірив! Усі і досі його чекають.
Та все ж почали готуватися до поховання. Сестра Андрія з хвилюванням пригадує, як усе відбувалося.
"Ми тричі їздили на ринок, аби купити хустинки, рушники, все необхідне. І нам тричі нічого не вдалося. Двічі ми ледь не потрапили в аварію. Двічі, уявляєте? - ділиться Людмила. - А коли приїхали на третій раз, заходжу на базар, а там чоловік цуценят роздає. Гарненькі, маленькі. Точнісінько таке колись було у нашого Андрія. Та собака загинула, а він страшенно переживав і довго не міг оговтатись від втрати. Я оторопіла. Було страшенно холодно, моросив якийсь дощ чи то дрібний сніг, а я просто стояла і дивилась на тих цуценят. Я не знаю скільки я там стояла, та чоловік уже віддав двійко із трьох, а я підійшла і забрала третє. Обійняла його, пригорнула і поїхала із ним додому.
Поховали Андрія у рідному селі Самчики. Того травневого дня попрощатися з героїчним земляком прийшли односельці, друзі, побратими, родичі загиблого, які живим коридором зустрічали його у день похорон. Всі з квітами, і ніхто не стримував сліз та емоцій.
У пам'яті рідних Андрій назавжди залишиться усміхненим та життєрадісним
“Понад усе на світі Андрій любив свою родину, любив життя. Він показав мені, яким має бути справжній чоловік. Був надійним другом, гарним сином і братом. А для племінників - найкращим дядьком, хоча ні, навіть більше батьком, ніж дядьком. Мої діти втратили батька, а він замінив їм його. Завжди і в усьому допомагав усім, хто б не попросив. Завжди робив усе на совість і прагнув досконалості”, - розповідає сестра Людмила.
Вона згадує про те, яким брат був справжнім дипломатом: умів усіх переконати, помирити, підтримати. І все що мав - все віддавав племінникам, рідним!
Андрій із сестричкою Людою
"Щедрий, спокійний, абсолютно безконфліктний, все у нього було до ладу, все акуратно, охайно! Мені здається, що Андрій умів усе на світі: зробити ремонт, щось полагодити, дітей виховувати, смачно готувати. Він усе тримав у собі, щоб усім навколо нього було добре. Та він іноді для себе шкодував, аби у нас було все найкраще. Його щедрості та доброті не було меж. Я часто згадую наше дитинство. Андрій завжди був поряд, весь свій час витрачав на мене. Бувало, батьки куплять нам цукерок, роздадуть порівну. Я свої з'їм, а тоді ще й у Андрійка прошу. А він віддає. Якось мама дала йому гроші на нові черевики, а він купив мені ляльку. Я так вдячна батькам за наше найкраще, щире, безтурботне дитинство. Дитинство поруч з роботящими батьками та люблячими братами.
Життя продовжується
Після похорону усій сім'ї було дуже важко. Кожен закрився у собі. Спілкувались мало та коротко. Кожен щось усвідомлював, переосмислював та переживав.
Старший брат взагалі не міг ні з ким говорити. Більше мовчав, думав та до-натив на ЗСУ. Заради Перемоги, заради України, заради Андрія. А потім пішов служити рятувальником. Хоч рідні і відмовляли від небезпечної справи, та Богдан настояв на своєму і знайшов себе у цьому.
Нещодавно мама Андрія Надія Миколаївна презентувала Самчиківській пожежній команді комплект нової уніформи. Жінка переконана, що кожен, хто ризикуючи собою, рятує людські життя та майно, заслуговує на підтримку.
Людмила теж вперто донатить на ЗСУ. Коли йдуть обстріли, перебуваючи з дітьми у сховищі, сестра загиблого бійця шукає збори та допомагає волонтерам і захисникам, бо знає: навіть найменша допомога важлива. А братик Андрійко часто приходить у її сни… Такий милий, такий дорогий і такий недосяжний…
Усі, хто знав цього неймовірного молодого чоловіка, зараз переживають шок і невимовний біль втрати… Втрати надзвичайно світлої, щирої, доброї, порядної Людини, Патріота з великої літери, справжнього, мужнього Героя…
Герої не вмирають! Вони вічно живуть у наших серцях!
