Старокостянтинівчанці Анастасії Янюк – 26. Тут вона народилася та закінчила Старокостянтинівську гімназію. Згодом успішно вступила на факультет перекладачів Київського національного лінгвістичного університету. Працювала у Києві, проживала своє цікаве, безтурботне життя. Але, як і для усіх українців, усе змінилося 24 лютого 2022 року.
Тепер Настя працює у Польщі, донатить, організовує збори, волонтерить в українському благодійному фонді у Варшаві. Усіма можливими силами наближає нашу перемогу та мріє приїхати у Київ, яке називає містом своєї душі.
Війна застала Анастасію далеко за межами України. У реальність подій, які відбувалися вдома важко було повірити. За тиждень до того дівчина спокійно робила свою роботу у Києві та будувала плани на майбутнє.
- Я дуже багато працювала протягом останніх двох років поспіль і в лютому 2022 року ми з подругою вирішили полетіти у довгоочікувану у відпустку, відпочити та з новими силами знову повернутись у роботу 24/7, - згадує Настя.
За кілька днів до вильоту прийшло повідомлення, що 16-17 лютого закривають небо над Україною та відміняють усі рейси з України. Це насторожило, але я навіть і подумати не могла про війну. Згодом рейси відновили і 17 лютого ми з подругою вилетіли у Обʼєднані Арабські Емірати відпочивати.
Зворотні квитки на літак додому (Дубай-Київ) у нас були на 24.02.22. Того дня ми прокинулись від повідомлень рідних про вибухи та початок повномасштабного вторгнення. Спочатку ми не могли у це повірити, були думки: яка війна у 21 столітті? Потім новини в інтернеті, трансляція новин по всьому готелю про початок війни в Україні. А ще страх за рідних, невідомість та шоковий стан. 24/7 ми моніторили новини з України, при цьому не могли подзвонити до сімʼї, бо у Арабських Еміратах законом заборонені дзвінки в усіх месенджерах, була змога лише переписуватись.
Звичайно, що змоги вилетіти до Києва не було… зрозуміли, що не можемо повернутись додому, залишились в Дубай ще на добу, весь час були на звʼязку з сімʼєю по смс та думали, що нам робити далі…
За день у дівчини розпочалася зовсім нова сторінка життя, далеко від дому, у чужій країні.
- У мене з подругою була можливість змінити квитки у будь-яку країну Європи, і наступного дня ми вилетіли у Польщу до Варшави, - ділиться Анастасія. - Я планувала звідти одразу поїхати додому, але зрозуміла, що залишаюсь на невизначений термін.
- Перший місяць я жила у друзів, сподівалась, що ось-ось все закінчиться і я поїду додому. Але всі рідні і близькі, які були в Україні, переконували мене залишатись там, де я є. Я почала робити усі необхідні документи для проживання у Польщі. Наприкінці березня мені надійшла пропозиція від моєї куми, яка виїхала з України до Польщі у звʼязку з війною. Її прихистила польська сім’я, яка проживала у маленькому місті за 300 км від Варшави. Вони хотіли допомогти ще комусь з України та були готові прийняти до себе жити. Після кількох днів роздумів, я вирішила прийняти пропозицію.
Не знаючи мови, не маючи жодного поняття як порозумітись з поляками, Настя приїхала до зовсім незнайомих їй людей.
- На наступний день чужі люди допомогли мені з пошуком роботи, я пройшла співбесіду англійською мовою та почала працювати у польській компанії маркетологом, - розповідає дівчина. - На роботі спілкувалась виключно англійською, а вдома – мовою жестів або через подругу, яка на той момент уже знала трохи польську.
Мови даються мені легко, я не вчила польську, але знаходячись 24/7 з поляками, я й сама не помітила як за місяць-два вже почала вільно говорити.
Польська сімʼя безкоштовно прийняла мене до себе додому, дуже допомагала у всьому, вважали мене членом своєї родини, за що я їм дуже вдячна. У польській родині я прожила пів року…
Зараз, обертаючись назад, я розумію, який шлях я пройшла, адже насправді морально було дуже складно… Чужа країна, чужа мова, інший менталітет, твоя сімʼя у небезпеці, за сотні кілометрів від тебе (вперше я побачила рідних через 8 місяців після початку війни), в твоїй країні війна, страх і переживання за рідних і почуття провини за те, що ти знаходишся в безпеці…
Вже більше року як Анастасія самостійно влаштовую своє життя у Варшаві, працює в смм, повністю адаптувалась та звикла до Польщі. А до війни дівчина 8 років проживала у Києві, з них 4 роки – це були студентські роки. Працювала у різних сферах, починала адміністратором у салоні. Потім, у 2020, коли почався ковід та карантин, опанувала професію SMM і з того часу працювала smm-спеціалістом (маркетолог у соціальних мережах).
- Знаєте у дитинстві я мріяла стати вчителем. Але коли підростаєш, світ стає ширшим і мрії змінюються. Хоча мушу сказати, що у 11 класі я викладала гімнастику для малечі, а будучи студенткою навіть навчала діток німецької та англійської мов. Так що частково дитяча мрія збулася.
Війна змінила цінності та навчила не відкладати життя на потім. Проблеми, які колись здавались «кінцем світу», тепер є зовсім незначними. Зʼявилось більше віри у себе, думка, що я здатна впоратись зі всім та винести з цього потрібний для себе урок. Я стала більше цінувати можливість проводити час зі своїми близькими.
Я дуже сумую за Україною, за домом, найбільше за рідними та найближчими друзями. Не вистачає спонтанних зустрічей та розмов, між нами тепер тисячі кілометрів, але ми підтримуємо звʼязок онлайн. До речі, після мого переїзду до Польщі, відбувся фільтр мого кола спілкування, відсіялися деякі люди, яких я вважала друзями…
А ще Варшава ніколи не замінить мені Києва, я дуже сумую і завжди кажу, що це місто моєї душі.
Аби якось підтримати українців, військових, які боронять нашу землю, Настя долучається до зборів допомоги, організовує їх, донатить та займається волонтерством.
- Особисто, не так давно проводила збір для свого друга та однокласника, який захищає нашу країну. Збори закривати важко, навіть якщо це невелика сума. Дякую кожному, хто долучився донатом, або навіть просто репостом, - каже Настя. - Переважно доначу та беру участь у перевірених зборах, які організовують знайомі.
Паралельно з повноцінною роботою займаюсь волонтерством в українському благодійному фонді у Варшаві, де ми допомагаємо ЗСУ та родинам з України, які знаходяться на території Польщі.
Вважаю, що завжди все відбувається не просто так, навіть те, що я потрапила сюди. Наразі використовую усі шанси, які дає доля, приїжджаю в Україну в гості і будую своє життя у Польщі.
І дуже чекаю, коли здійсниться одна на всіх українців мрія – наша перемога!
