Війна безжально забирає життя наших захисників. Боляче і важко усвідомлювати втрату Героїв. 20 березня 2023 року від уламкового поранення на Донеччині загинув 38-річний старокостянтинівець Сорока Сергій Володимирович.
До війни
«Колись маленьке хлопченя загубило маму. І його запитали, а як виглядає твоя мама, яка вона? Моя мама найкраща, - відповіла дитина. Це був мій син, - найкращий, найдобріший, єдиний». Так починає розмову Олена Григорівна Сорока, яка втратила у страшній війні свого єдиного сина Сергія.
Сергій Сорока закінчив Старокостянтинівську школу №8. Далі навчався у Хмельницькому кооперативному технікумі, отримав спеціальність товарознавство в митній справі, - розповідає про свого сина мати.
Пішов в армію, прослужив півтора року і поступив у школу охоронців. А далі працював у Хмельницькому в Державній службі охорони. Пізніше ще закінчив училище і працював інкасатором у Хмельницькому.
Знайшов своє кохання, одружився, у молодого подружжя народилась дівчинка Ілона. Тепер їй 16 років.
Подружжя переїхало до Старокостянтинова, і Сергій пішов працювати в поліцію. Водночас продовжив навчання - закінчив Київський національний університет внутрішніх справ. Отримав юридичну спеціальність.
Так сталося, що його сім’я розпалася і Сергій переїхав на Київщину, де пішов працювати в юридичний відділ служби охорони. А в майбутньому мріяв відкрити власну юридичну фірму.
Він не дочекався повістки і пішов добровольцем
З перших днів війни Сергію була небайдужа доля України і всіх хлопців, які стоять на її захисті. Він одразу пішов до тероборони на Київщині. Щодня телефонував матері, запитуючи чи йому не принесли повістку по місцю прописки. А у червні 2022 року Сергій приїхав до Старокостянтинова, пішов до військкомату і добровольцем приєднався до лав ЗСУ.
Спочатку був на навчаннях у Рівненській області. Потім потрапив на Чернігівщину, в снайперський розвідувальний батальйон «Тіні». Там прослужив з липня 2022 до березня 2023 року.
«В березні Сергій мені зателефонував і сказав, що його відправляють у Бахмутський район. Я просила сина дати хоч якісь координати де він, телефони когось з побратимів. Та він відповів: стріляють так, що вийти і подивитися нереально. До того ж він ще нікого не знав, бо тільки приїхав», - розповідає мати Олена Григорівна.
«Мам, я живучий!»
Мати загиблого каже, що Сергій завжди був цілеспрямований. Ставив перед собою мету і йшов до неї. Ніколи не ховався за чиїсь спини.
«У мене чоловік помер, я маю інвалідність, тож казала синові: може не підеш воювати. А він: мам, ті хлопці, з якими ми були там, під Києвом, вони всі пішли. Багато загинуло. Я не можу сидіти вдома. Мені треба йти захищати свою країну.
Було таке, коли був на Чернігівщині, на якомусь завданні, я просила його берегти себе. На що він відповідав: там одні молоді хлопці, діти зовсім, мушу йти сам, бо я старший. Усе заспокоював: «Мам, ти ж знаєш, я живучий!».
«Синочок зі мною попрощався»
«15 березня я йшла з роботи і ніби мала якесь передчуття. Я рідко сама дзвонила, лише надсилала «привіти» зранку, а він відповідав коли мав можливість. Це означало, що все нормально. А тут я не витримала і набрала його. Він мені каже: «Мам, ми на виїзді. Буду вільний, наберу». Більше я його голосу не чула. Це був останній раз, коли ми з ним говорили», - розповідає згорьована жінка.
«З 16 на 17 березня перед ранком мені видався його голос, який сказав: «Мамо, прощавай!».
Я дуже хвилювалася, не знаходила собі місця, почала телефонувати синові. Через кожну годину набирала його номер. Але ніхто трубки не брав.
Потім все ж хтось взяв слухавку, то був його побратим, який сказав, що все нормально, Сергій на завданні. Я подумала, слава Богу, але дивне передчуття не покидало мене. То була п'ятниця. З обіду я знову почала дзвонити… Ніхто не відповідав. В суботу не відповідав. В неділю не відповідав. І в понеділок. Сергій тоді вже загинув, а у мене і на думці такого не було», - розповідає Олена Григорівна.
Пекучим болем увірвалася в серце матері звістка про те, що її Сергія вже немає. До жінки приїхали з військкомату і привезли повідомлення про загибель сина.
«По документах Сергій загинув 20 березня. А я думаю, того дня, коли він прощався зі мною у вісні», - розповідає мати.
Сергій загинув від уламкового поранення в Донецькій області, у населеному пункті Спірне.
23 березня Сергія привезли до Старокостянтинова, а 24 - поховали.
«На похорон приїжджали хлопці, його побратими. Але я до цих пір не знаю, як він загинув. Бо хлопці були на нулі менше тижня і ніхто нічого по суті не міг сказати. Я зв'язувалась із заступником командира, яка лише сказала: загинув, захищаючи Батьківщину на полі бою. І ще переслала мені особисті речі Сергія, - каже мати.
Найстрашніше для матері - хоронити свою дитину
«Вже 10 місяців пройшло, у мене залишилися лише світлі спогади про єдиного сина. В дитинстві Сергій був дуже спокійний. Якщо на ньому була біленька кофтинка, то він не йшов гратися, бо боявся її забруднити.
У школі брав участь всіх можливих конкурсах. Він був веселий і справедливий. У нього завжди було багато друзів. Сергій завжди усім старався допомогти. Він дуже любив тварин. У нашому домі завжди були котики і собачки.
Найбільше Сергій любив свою донечку. Було таке, що у свій вихідний вони з донечкою залишилися вдвох. Я приходжу з роботи, а у неї на голові безліч косичок заплетено. Вона з радістю казала: це мені тато заплів. Ми дивилися мультики, а тато мені косички заплітав», - розповідає жінка.
«Я жила для сина, він був єдиним сенсом мого життя, моєю надією і опорою, мудрим порадником і захисником. Я була найщасливіша мама у світі. А сьогодні залишилися лише одні спогади і онучка, яка неймовірно схожа на Сергія. Кажуть, час лікує… неправда, з часом стає ще важче, бо приходить усвідомлення того, що я більше ніколи не побачу своєї дитини, що вже немає мого єдиного синочка, що він уже ніколи не назве мене мамою. Найстрашніше для матері -хоронити свою дитину.
Але я горда за свого сина і вдячна усім людям, які пам’ятають його, усім хто згадує про Сергія». – каже жінка.
Герої не вмирають, вони завжди житимуть у наших серцях.
