Його усмішка всюди. На фото, у спогадах, в снах… Навіть в очах рідних людей, які не стримуючи сліз, розповідають про сина і брата Володимира Процика. Вони плачуть, а обличчя наче світліють.
"Він же ніколи нікого жодним словом не образив. От на кладовищі священник каже - пробачте йому усе… А ми думаємо: а за що нашого Володю пробачати?" - починають розмову із журналістами рідні загиблого.
Старокостянтинівцю Володимиру Процику, солдату 14 штурмової бригади "Червона калина" Національної Гвардії України 13 лютого мало виповнитися 24 роки. Але назавжди залишилося 23… Він загинув під час виконання бойового завдання 21 грудня 2023 року поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області.
Володя мав золоті руки та добре серце
Хлопець із багатодітної сім'ї, єдиний син у мами, наймолодший братик для чотирьох старших сестер. І справжній чоловік, захисник, який ніколи не сумнівався: йти на війну чи ні.
Його батько - інвалід 2 групи. Тому у сім'ї була розмова - зібрати документи, офіційно податися на звільнення від служби. На те лише відповів: "А як всі почнуть збирати довідки, хто піде?"
Володимир закінчив 4 школу. Далі було навчання у Старокостянтинівському професійному ліцеї, перша робота на заводі ЗБШ і служба у Збройних Силах. Встиг відслужити, повернутися додому та до праці на заводі, а тут… війна.
Любив готувати для рідних та побратимів
Рідні розповідають: Володимиру зателефонували за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення, тож по першому наказу мобілізувався і прибув до військової частини. Та за себе не хвилювався, переймався за рідних. Просив сестер виїхати, забрати маму, яку беріг від будь-якої тривожної звістки.
Володя з сестичками
Володя з сестричкою Лесею та племінниками
Тож найстарша сестра Юлія разом з мамою Валентиною Йосипівною ще на початку війни вирушили до Польщі, де проживає ще одна сестра Володі Аня, а Тетяна та Леся залишилися у Хмельницькому. Це до них та до племінників Володимир приїздив по першій можливості.
Разом з сестрами та їх дітьми вони любили збиратися на дужні посиденьки, сміялися, пустували.
Траплялося, приїздив і до Старокостянтинова, де пустою стояла батьківська хата. Тому зупинявся у двоюрідної сестри Людмили Власової, розпитував про батька, який після розлучення з мамою проживає у с. Киселі. Усіх питав, чи ховаються від ракет, всім телефонував про небезпеку, про всіх хвилювався… Лише у нього самого все завжди було "окей".
Володя мав золоті руки та добре серце. Щось полагодити, зробити по дому - відгукувався на усі прохання і умів змайструвати якнайкраще.
Але родина бачила: Володимиру подобалася військова справа. По приїзді завжди шукав якесь краще вбрання, спорядження. Про свої плани на майбутнє особливо не розповідав. Казав лише, що не знає, чи повернеться на завод. І дуже хотів придбати автомобіль.
Володя любив горнутися до рідних. Це на людях був скромним, а зі своїми - особливі обійми та жарти.
Володя з мамою Валентиною Йосипівною
"Як ми обіймалися! - крізь ридання тихо промовляє мама загиблого Валентина Йосипівна, - він же у мене був лагідний-лагідний…"
До речі, мама загиблого захисника Валентина Йосипівна у 2014 році отримала звання “Матері Героїні”.
Важка дорога додому
"Коли служив у Кам'янці-Подільському та Нетішині, навідувався до нас у Хмельницький. Ніколи не переступав порогу з пустими руками: цукерки, фрукти, кава. А перед тим, як поїхав на фронт, нам випало щастя бачити Володю мало не щотижня. Тоді він перебував на злагодженні у Калинівці, що на Вінничині… Скільки відео на телефоні, де ми дуркуємо, гуляємо "стометрівкою" у Хмельницькому, залишилося… Він так умів зацікавити наших дітей. Мабуть через те, що і сам залишався великої щирою дитиною! Тепер племінники і похресники сумують за Володею та досі не вірять, що не пожартує, не пограється з ними", - додає сестра Тетяна.
Але у ті дні родина вже знала: ось-ось він поїде на війну.
11 грудня 2023 року Володимир Процик приїхав до Запоріжської області.
21 грудня його не стало.
Цю страшну звістку першим приніс командир його взводу, який проходив лікування у шпиталі Хмельницького. Але тіло бійця не винесли з поля бою, де тривали обстріли, тому Володимир Процик вважався безвісти зниклим.
Більше місяця багатодітна родина жила сподіванням. Сестрички почали пошуки у соціальних мережах, Таня разом з Людмилою та Лесею взялася стукати у всі двері, аби якнайшвидше дізнатися про рідну людину. На одному із рашиських сайтів вони впізнали Володю. Москалі показили атаку дронами… і наслідки… Роздивлялися кожну рисочку на фото, вмлівали від душевного болю та втоми, але мусіли дійти до кінця.
Заступник командира батальйону, з яким Людмилі вдалося зв'язалася телефоном, зізнався: "Володя був мені як син… І я зроблю все можливе… але там обстріли, якщо хлопці зараз підуть виносити тіла, то…"
Вже потім сестри дізналися: хлопці ходили тричі, доки їм вдалося забрати тіло Володі з побитої вирвами холодної землі.
Далі рідним довелося ідентифікувати понівечене тіло, знову впізнавати, страждати і переосмилювати життя без нього.
Це була важка дорога додому. Людмилі навіть сон наснився: "Мені був наказ лежати у холодній землі, а я так хотів додому! - почула голос Володі, - А потім поступив інший наказ: Процик, ти їдеш додому".
"Чи знала я, що буду їсти коровай на похороні свого братика?"
Поховали Володимира Процика на кладовищі у Старокостянтинові. Тут він зібрав біля могили усіх: повернув додому згорьовану матір, сестер, запросив побратимів.
"Чи знала я, що буду їсти коровай на похороні свого братика?! - плачучи, каже по відеозв'язку із Польщі сестричка Аня, з якою разом вони провели все дитинство. - Але, мабуть, наш Володя був посвячений армії і Бог забрав його у своє небесне війско! При житті він завжди сподівався на Господню волю, відвідував костел Іоанна Хретителя і знав: наше життя не закінчується на землі…"
"Так, коли втрачаєш рідну людину, душу огортає образа: чому він, такий хороший, такий молодий? Cпочатку зневірюєшся у всьому. Але згодом розумієш: молись! Його душа потребує молитви!" - доповнює слова сестрички Тетяна.
"І ми продовжуємо усі разом молитися за усіх воїнів. Немає чужих! Господи! Нехай вони повертаються додому живими. Бо дорога на кладовище до рідної людини - найважча з усіх існуючих!" - каже Людмила.
Тепер мама, сестри та вся родина Проциків тримаються один за одного ще дужче. І стараються ще більше донатити і допомагати військовим.
Наостанок розмови волонтерка Людмила Власова раптом каже: "А знаєте коли закінчиться війна? Тоді, коли вона розпочнеться для кожного. Це дуже боляче і гірко звучить, але люди досі не можуть усвідомити з якою нечистю б'ються наші хлопці! Володя був одним з таких - абсолютний патріот своєї країни, закоханий у життя. Він сміється до нас з кожного фото. Наче передає нам жагу до життя, любов до України та рідних. І ми повинні триматися, повинні бути гідними його пам'яті. А Перемога буде, неодмінно!"
