Старокостянтинівець Ігор Матвіюк загинув у Бучі за кілька днів до її визволення. Він навряд чи захотів би бути Героєм публікації на сайті чи в газеті...
Добрий, сором'язливий, скромний та порядний хлопець ніколи не хизувався своїм добром, просто тихо його творив. І завжди був там, де найважче.
Матвіюк Ігор Володимирович народився 28 листопада 1974 року в Старокостянтинові. Тут пішов в перший клас ЗОШ №3, де працювала на той час мама Анна Василівна, а згодом, коли побудували школу №7, перейшли вчитись та працювати туди, поряд із домом. Вчився хлопець гарно. Та й душею був добрий, тож матері ніколи не доводилось червоніти за сина.
- Я з ним сиділа за однією партою, - розповідає однокласниця Людмила Власова. - Найтепліші слова і спогади про нього, скоромну, добру, щиру та світлу людину. Пам'ятаю, як ми були школярами, його тато в плавання ходив. І привозив жувальні гумки, подушечками. Тоді це знаєте якою дивиною було?... А він приносив - і мені давав. Всі у класі біля мене збираються, я ділюся з ними. А він сидить і лише посміхається. Такий сором'язливий був, ніколи своє добро не показував, не афішував. Завжди хотів, щоб всім добре було.
Після школи хлопець пішов служити в армію, у десант. А коли повернувся, все мріяв про власну справу. Руки мав вправні, та для відкриття бізнесу потрібні гроші. От і подався на заробітки до Італії.
Італія
В Італії в той час вже працювала мама Ігоря, от він і подався до неї. Люди з працьовитими руками цінуються будь-де, робота знайшлась швидко. Ігор влаштувався покрівельником на фірму, пізнавав будівельну справу. В Італії прожив десять років. Вивчив мову, знайшов друзів. Заробляв і мріяв. Мріяв про власну справу. Ні, не в Італії. В рідній Україні. В Італії якраз почався коронавірус. В Брешіа, де жила мама хлопця, масово помирали люди. А Ігор вже повернувся в Україну. Він хвилювався: Італія, з такою розвинутою медициною, і стільки смертей. Що ж буде у нас? Тож почав допомагати вберегтися від страшної хвороби українцям.
- Спочатку він на власні кошти закупляв маски та антисептики та безкоштовно роздавав людям. Всіх попереджав, щоб берегли своє здоров'я, своє життя. - розповідає мама хлопця. - Пам'ятаєте, оту машину з гробом, що їздила по місту? Так то Ігор був. Потім ту машину йому побили. А він лише хотів врятувати чиєсь життя своїми попередженнями. У нього життєве кредо було: рятувати людей. Він такий щирий був - провідник до добра.
Війна
В той страшний для України день, 24 лютого, Ігор був на роботі у Хмельниць-кому. Коли все почалось, сестра Оксана зателефонувала йому зі словами: "Ігор, нас бомблять! Вічна почалась!". Він уже все знав. Заспокоїв сестру, сказав, що вже їде на Старокостянтинів. Оксана знала: брат піде воювати.
Він приїхав додому, коли вечоріло, бо спочатку пішов у військкомат. Попросив зібрати речі. Серце сестри кроїлося навпіл: розпач, страх, невизначеність і, разом з тим, неви-мовна гордість за брата. Тоді Оксані здавалось, що все буде добре, що війна скоро закінчиться, брат повернеться з перемогою, а життя стане мирним та ще кращим. Ігор обійняв сестру, племінника, якого кохав найбільше в світі… і розплакався, як дитина.
Невдовзі мама знайшла його натільний хрестик та інші речі, які завжди носив з собою. Він все залишив вдома.
Ігор спочатку подався до місцевої тероборони. Та через кілька днів, разом зі своїм другом, вирішують їхати на Київ. Хлопці знали: окупанти захотять швидко просунутися на столицю, а це означало лише одне - їхнє місце саме там. Ігор відмовляв товариша їхати, мовляв, подумай: у тебе сім'я, двоє дітей. Та Сашко дружби не зрадив. І хлопці вирушили в дорогу. Дорогою на столицю машин не було, усі автівки рухалися лише у зворотному напрямку. Вони доволі швидко дісталися міста. Залишили автівку і пішли пішки в Бучу. Там жила двоюрідна сестра Ігоря. Сестра на той час вже встигла виїхати, в будинку залишилась лише її свекруха. Хлопці зупинилися в будинку родичів та пішли в військкомат.
Ігорю завжди подобалася Буча, краса та неповторність цього затишного міс-течка. Та коли приїхав, то побачив прямі наслідки окупації - розмародерені мага-зини й аптеки, пошкоджені житлові бу-динки, знищені комунікації - водопос-тачання, електрика, і зв'язок був дуже поганим. Ігор говорив: "Нічого. Закінчиться війна - я вам прийду і цю Бучу відбудую".
Де служили хлопці - рідні достеменно не знають, лише знають, що у розвідці. Вночі Ігор працював як військовий, а вдень одягав цивільний одяг і допомагав виводити людей. Десь там в підвалах Бучі були діти - Ігор носив їм їжу.
За свої дії і отримав позивний - Провідник. А ще у нього був рожевий светр. Він одягав його і йшов до орків. Брав цигарки і обмінював їх на ліки для цивільних. Як йому це все вдавалось, як він не боявся - досі дивуються навіть побратими.
- З яким захопленням вони розповідають про Ігоря! - ділиться сестра Оксана. - І це були військові, які з 14 року на війні, їх мало чим здивуєш. А Ігор зумів. Він мав безсоння, а коли не спав - придумував нові і нові ідеї. Скільки б ще їх було втілено в життя, скільки життів ще б зумів врятувати, скільки ворогів знищити…. Але Господь забрав його до себе. Не дарма кажуть - Господь забирає найкращих.
Загибель
Мама Ігоря Анна Василівна звістку про початок війни зустріла в Італії. Одразу злякалась за дітей, особливо за сина. Просто знала: дома його не втримаєш, він стане на захист рідної країни. А вона так далеко!... Ігор лише сміявся, скидав позитивні фотографії і запевняв, що все добре.
24 березня Ігор зателефонував матері і попросив скинути фотографію італійського кореспондента, який якраз мав виступати на італійському телебаченні. Попросив не хвилюватись і запевнив, що все просто чудово, але часу у нього обмаль. Лише потім рідні дізнались, для чого йому це було потрібно: він хотів перевдягнутися в італійського журналіста, бо знав мову, зайти в тил ворга, ніби-то на інтерв'ю, і таким чином провести розвідку.
Анна Василівна зробила фото і скинула сину. Але такий страх і неспокій почався, що жінка не знала, що й робити. Вона відганяла страшні думки, намагалась зайняти себе чимось, але нічого не допомагало. Материнське серце відчуло біду.
Тим часом Ігор з побратимами їхали на завдання.
В автомобілі їх було четверо. Троє військових і цивільний - водій автівки, який згодився допомогти хлопцям. Цією дорогою вони вже їздили, все було наче нормально. Але орки тоді лізли, як в щурі. Як казав друг Ігоря Сашко: "сьогодні наша дорога, а завтра там вже можуть бути росіяни". На блокпосту машину зупинили військові, одягнені в українську форму. Хлопці знали, що це наш блокпост, тому без особливого остраху зупинились. Ігор сидів на передньому сидінні, і почав першим виходити з машини. Та за мить побратим, який сидів позаду, побачив, що у військового на блокпосту з-під форми виглядає російська нашивка і відкрив вогонь. На блокпосту почали стріляти у відповідь. Ігоря було поранено кількома кулями. Вони рвонули з місця і поїхали, на повороті від швидкості машину занесло. Ігор вилетів з автомобіля і залишився лежати там, посеред дороги. Пізніше побратимам, за допомогою дрона, вдалось відслідкувати, де знаходиться тіло. Але через добу тіло зникло!
Материнське серце в Італії рвалося на шматки. Анна Василівна бачила, що син не прочитав повідомлення, не відповідає на дзвінки і почала телефонувати рідним в Україну. Всі її заспокоювали та пере-конували, що все буде добре. Та хіба материнське серце обманеш? Кілька днів жаху, розпачу та безнадії..
А тоді матері потрібно було дістатись в Україну. А чим? Ніякий транспорт в напрямку нашої країни у ті дні не ходив. Дякуючи волонтерам, жінці вдалось дістатись домівки, аби провести в останню путь свою кровиночку, свого найкращого синочка.
Бучу звільнили 31 березня. Через кілька днів після загибелі Ігоря. Мальовнича Буча, яку так полюбило серце хлопця, навічно забрала його в свої обійми.
Герої не вмирають! Вони навічно у наших серцях!
