Павло Лаврик був веселим і приязним, душею компанії, у нього було багато друзів, кохана дівчина, з якою не встиг одружитися, мав золоті руки та мріяв про подорожі.
Лаврик Павло Миколайович загинув 14 травня 2023 року під час виконання бойового завдання у населеному пункті Дорожнянка, Пологівського району Запоріжської області. Боєць мав позивний «Вітер». Йому було 29 років.
Павло народився у Старокостянтинові. Закінчив Старокостянтинівську гімназію, далі - Одеську академію архітектури і будівництва. Отримав спеціальність інженер-будівельник.
«Павло був чарівною людиною, дуже позитивним і світлим, де б він не опинився, ставав душею компанії», - починає розмову із журналістами мама загиблого Ірина Володимирівна Лаврик.
Він дивовижно умів усіх гуртувати. Організовував усілякі походи з хлопцями, адже захоплювався туризмом, любив риболовлю і подорожі.
А коли вчився в Одесі, із захватом досліджував катакомби. А ще Павло обожнював піротехніку і мотоцикли. Бувало, сідав зі своєю дівчиною на мотоцикл і вирушав у дорогу на кілька годин.
Хлопець мав золоті руки, за що б не взявся – у нього все виходило до ладу. І в школі Павло навчався гарно.
До війни він працював на заводі «Кернер» у Старокостянтинові. На той час підприємство ще повноцінно не працювало, там лише запускали обладнання. Він так і не встиг там набути досвіду, хоча мав гарні перспективи, - розповідає мати.
Павло дуже любив своїх близьких
«Відношення сина до батьків заслуговує поваги та вдячності. З якою любов’ю та ніжністю він мене обіймав – не забуду ніколи», - не стримуючи сліз розповідає Ірина Володимирівна.
«Він підходив, обіймав і казав: «мамуся-красотуся». Коли кудись ішов, обов’язково ніжно цілував на прощання. Ніколи ніякого поганого слова не сказав своїм рідним. Дуже любив молодшу сестру Дарину. Їй уже 20 років.
Павло з сестрою Дариною
Коли Павло телефонував з фронту, завжди перш за все запитував як ви, як тато, як дід, як Даринка, турбувався за усіх. А коли я запитувала як він, відповідав: «та нормально». Але ж я у цей час чула гучні вибухи! А він лише казав: «та це далеко, мамо…».
Павло з коханою Катериною збиралися одружитися
У Павла була кохана Катерина, з якою вони прожили разом три роки і незабаром планували одружитися. Вони домовилися, що кохана приїде до Запоріжжя і там вони офіційно розпишуться. Проте не встигли. Через кілька днів Павла не стало.
Доводилось збирати воду із даху бліндажа
«Коли почалась війна, Павло брав активну участь у побудові барикад, він возив пісок і таке інше. Разом з хлопцями робив коктейлі Молотова у нашому гаражі», - розповідає пані Ірина.
У березні 2022 Павла призвали. Свою військову службу він почав у Старокостянтинівській теробороні. Уже через рік, у березні 2023 року, його направили у складі 102 бригади на Запорізький напрямок. Там він пробув 2,5 місяці.
Син не надто скаржився на умови. Але ситуація із провізією там була дуже складна. Він розповідав про постійні обстріли з артилерії, авіації і градів, про те, що прилітало до них усе, що тільки можна.
Павло був в окопах за селом. Пів того села було окуповано, а другу половину вони тримали. Тяжко було тому, що, бувало, ні їсти ні пити не було, їм доводилося збирати воду з роси і з даху бліндажа.
Якось Павло ходив по воду, потрапив під обстріл, кинув ті баклажки, впав і на той момент дивом залишився живий.
Павло казав, що у хлопців дуже боліли руки, ноги і спини, адже їм доводилось тягнути, крім боєкомплекту, їжу з села. Ще й болота багато було, взуття просто розлазилося. Згодом волонтери привезли їм зручне взуття.
«Син привітав мене з Днем матері, а через дві години його не стало»
Павло обожнював маму і свого дідуся
«Я дуже добре пам’ятаю нашу останню розмову з сином. Це було 14 травня, у День матері. Тоді була неділя, прекрасний сонячний, теплий травневий день, все розпустилося уже на той час. Я чекала його дзвінка.
Паша подзвонив о 16 годині і привітав мене зі святом. Побажав здоров’я, щастя і ще так багато всього казав, ніби прощався. У нас тоді видалась дуже душевна розмова. Він був спокійний в голосі. Син розповів, що вони виїхали, попрали речі, помилися і згодом поїдуть назад на позиції. Після тієї розмови я мала натхненний настрій на увесь день».
Потім він ще з батьком поговорив. Теж, як ніколи, довго говорили про майбутнє і про буденні справи. Батько запитував, чи щось потрібно вислати. Павло був у хорошому настрої.
І це все! Закінчилась розмова, у мене на душі було спокійно. А о 18 годині його не стало. Він потрапив під мінометний обстріл. Того дня він єдиний загинув в тій бригаді.
Наступного дня чоловік був на службі, він військовослужбовець. Командир його запросив до себе, були ще люди з військкомату. І там йому повідомили цю страшну звістку.
А я була в магазині і зателефонувала чоловікові в цей самий час. І почула його голос…Він був таким, не передати словами… Запитала чи все нормально. Чоловік лише сказав їхати додому, що він зараз буде. Я поїхала додому і чекала. Чоловік зайшов в двері, а за ним я бачу військову форму. Я запитую: Паша приїхав? А він головою киває – ні! Бачу - заходить жінка, військова медикиня. А чоловік каже: Паша, Паша… Ми сіли на диван. Обійняв мене і плаче, не зміг сказати і дав прочитати похоронку. Я кажу – ні, не може бути, я ж тільки з ним говорила! Ми не вірили, але ридали.
А наступного дня нам зателефонували з військкомату і сказали, що тіло привезли в морг в Хмельницький, можна приїхати на впізнання.
Ми поїхали, але до кінця ще не вірили. І найстрашніше сталося. Це був він, наш Паша!
Спочатку наше життя закінчилось. Поступово ми трохи прийшли в себе. Сьогодні сенс нашого життя - пам'ять про сина. І, звичайно, молодша донечка! Ми розуміємо, що потрібно жити далі, відбудовувати країну. Хочемо дочекатися онуків і виховувати їх у дусі патріотизму, в українських традиціях. Саме так ми виховували наших дітей.
Ми бережемо пам'ять про сина, у нас лише світлі спогади про нього. Паша мріяв про звичайне щасливе життя у Старокостянтинові, хотів одружитися, працювати, допомогти батькові добудувати хату, подорожувати і жити, жити, жити…
«Ми пишаємося нашим Героєм, він віддав життя за нашу країну, за нашу Перемогу», - каже Ірина Володимирівна.
Фото із домашнього архіву родини Лаврик
