Дев’ятнадцятирічний Максим Орловський гарно виступив на чемпіонаті Європи з бодібілдингу та фітнесу за версією WABBA 2017, який пройшов у Києві в травні цього року. Він став шостим у категорії Junior.
Макс закінчив міську школу № 1 і тепер вивчає юриспруденцію на третьому курсі Хмельницького університету управління та права.
Пройшовши шлях до спортивного успіху, він загубив чимало старих друзів, але знайшов багато нових. Сьогодні розмір об’єм біцебса — 41 сантиметр, при тому середня норма для його віку — 30 сантиметрів.
— Силовим спортом я почав займатися у десятому класі. Взявся за це через зайву вагу. Важив тоді 94 кілограми. Ніхто і подумати не міг, що скоро я так змінюсь. Хіба що мама вірила в те, що я візьму себе в руки. Вона завжди казала: «Макс ще себе покаже».
Батько пробував привчити мене до спорту ще коли мені було 12 років. Записав мене у тренажерний зал. Я навіть кілька разів прийшов туди. Але мені не сподобалося. А от через кілька років все різко змінилося. І ці зміни, до речі, відбулися спочатку у моїй голові. В якийсь момент я сказав собі: досить. Коли я попросив батька купити тренажер, який побачив у Інтернеті, він здивувався, але таки придбав. А мама допомогла із новою системою харчування.
На п’ять місяців я буквально заборонив собі відпочивати з друзями, як раніше. З осені до весни в моєму житті були лише школа та тренування. Ні, у спортзал я тоді не пішов — соромився ще своєї зовнішності. Але тепер у моїй кімнаті окрім меблів, комп’ютера та інших звичних речей стояв ще й тренажер. Перші тренування були короткими — від 10 до 20 хвилин. Та мені вони здавалися безкінечними.
З чого почати, як правильно тренуватися і що їсти — про все це я дізнавався з інтернету. Бувало, сили волі не вистачало. Нелегко одразу відмовитися від моєї колись улюбленої їжі: солодкого, піци, печива, булочок та іншого. Мама підтримувала мою мету стати струнким, вона одразу почала готувати для мене нову їжу. В ній стало багато фруктів, білої риби, білого пісного м’яса, яєць, овочів, кисломолочних продуктів. Змінили ми і режим харчування: я їв чотири-п’ять разів на день, замість звичних трьох.
Записався до спортклубу «Антей» і знайшов там підтримку. З часом став у клубі своїм, перед змаганнями мене навіть пускали у зал вже о шостій годині ранку. Коли я повертався додому, батько по-чоловічому хлопав по плечах, а мама казала: «Ти кращий, ти зможеш». Чи потрібна більша мотивація?
Дивовижним чином самоконтроль зі спорту перекинувся і на інші сфери життя. Я став відповідальним. Взяв себе в руки. Гарно закінчив школу, вступив до вузу — Хмельницького університету управління та права. Зараз вчусь там вже на третьому курсі.
Мені подобалося, як змінювалося моє тіло. М’язи росли, але мені хотілося, щоб їх було ще більше. Спочатку в мене не було якоїсь конкретної мети. Я просто тренувався і все. Але потім захопився історіями про всесвітньовідомих бодібілдерів і захотів стати одним із них.
Одна проблема зі здоров’ям могла стати на заваді тренуванням. Не буду уточнювати яка, але мені знадобилась допомога спортивного хірурга. У соцмережах я знайшов такого спеціаліста як Роман Москалик. У нього графік операцій розписаний на два роки вперед. Але Роман погодився мене прооперувати. Чому? Сам не знаю. Мабуть, у мене так горіли очі, що він не зміг відмовити. Але це не все. Після успішної операції Роман став моїм наставником. Саме він готував мене до перших моїх серйозних змагань. Cклав особливий план тренувань та харчування. З його допомогою я пройшов відбір до чемпіонату Європи.
Чому бодібілдинг? Тому що це не лише робота у залі, і не лише спорт. Це стиль життя, в якому ти щодня вдосконалюєшся та перемагаєш себе. Підготовка до чемпіонату — це складні виснажливі шість місяців. Це довга дорога і кожен крок на ній важливий. Три місяці набираєш масу, потім ще три місяці — так звана «сушка», зниження максимальної кількості жиру при максимальному збереженні м’язової маси. Тренувався у залі двічі на день.
З деякими своїми старими друзями перестав спілкуватися. Після чотирьох місяців тренувань до чемпіонату Європи почалася даватися взнаки нестача вуглеводів. Тому в мене іноді різко псувався настрій. Це фізіологія. Дехто цього не розумів і ображався на мене. Зате в мене з’явилося багато нових знайомих — і з України, і з закордону. Вони розділяють моє захоплення бодібілдінгом.
На п’ятому місяці підготовки до чемпіонату мені захотілося усе покинути. І тоді я в уяві обернувся назад і подумав: Господи, скільки всього я вже зробив, невже тепер опущу руки.
За три дні до змагань я взагалі не пив воду. А самі змагання... Усе відбувається значно швидше, ніж підготовка. Вихід на сцену, вісім обов’язкових поз і вражаючий для мене результат — шосте місце у Європі з бодібілдингу.
Тепер у мене — відновлюючий період. Це включає у себе щоденні, проте не такі виснажливі тренування, здорове харчування та постійні медичні обстеження. До речі, я уже зустрів у тренажерному залі тих, хто в свій час закинув спорт, не повіривши у результат. Виявляється, своїм прикладом можна змінити й інших.
Чи пов’язую я своє майбутнє з бодібілдингом? Так, звичайно. Хоча не упевнений, що це стане професією. Але ця справа може приносити прибуток. Варіантів чимало. Можна навчати інших, можна стати обличчям відомої марки спортивного харчування. А загалом планую працювати над собою далі. Я маю мету — стати кращою версією самого себе.
Заглавне фото матеріалу з сайту kulturizm.info
