Усміхнений, радісний, доброзичливий, привітний та добрий, - таким згадують Максима Голуба рідні.
- Знаєте, він завжди посміхався: і коли було весело, і коли були проблеми, навіть коли не було настрою. Не хотів своїми негараздами когось засмучувати, навпаки, піднімав настрій усім, - розповідає мама Максима Наталя Анатоліївна Наумець. – Він піклувався про всіх рідних, думав про кожного, вділив частинку свого серця для нас усіх.
Максим Голуб народився у Старокостянтинові. Закінчив місцеву школу №4. Здобув фах електрика у Старокостянтинівському професійному ліцеї. Працював на будівництві, мав свою команду. У 2016-му пройшов строкову військову службу в Національній Гвардії України. Потім повернувся додому. Мріяв подорожувати, придбати автомобіль і квартиру. Перед війною планував поїхати в Польщу на роботу. Але прийшла війна…
Після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Максим добровольцем пішов служити.
На передовій він пробув лише тиждень і загинув під час виконання бойового завдання в районі села Білогорівка під Бахмутом на Донеччині. Йому було лише 27…
Указом Президента України солдата Голуба Максима Вікторовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). У рідній четвертій школі відкрили Меморіальну дошку її випускнику.
«Комусь треба захищати землю!»
Максим пішов у військкомат, не сказавши рідним ні слова. Лише звідти передзвонив, і повідомив, що йде проходити медичний огляд
- Мам, я у військкоматі, йду проходити медогляд, - почула я у слухавку, і ледь крізь землю не провалилась, - розповідає Наталія Анатоліївна.
Вже потім я його питала, чому так вирішив.
- Комусь треба йти захищати землю, і я не стану сидіти чекати, коли мені повістку принесуть, - почула у відповідь.
Максим ще у 2015 році намагався потрапити у АТО, але так склалося, що пройшовши медичну комісія, не встиг вчасно подати документи у військкомат, бо потрапив у лікарню.
- Коли розпочалася війна у 2022 році, брат працював на будівництві, їздив у різні міста, але постійно, коли дзвонив, запитував чи є йому повістка. На той час було багато добровольців, тож його і не чіпали. А от, коли прийшов сам, Максима взяли відразу. Він же строкову службу пройшов у Національній гвардії, мав водійське посвідчення, вправний стрілок був. От і вибрали кращого. Брат 2 тижні провів у частині в Івано-Франківську, а тоді його відразу внесли у списки на Бахмут, - розповідає сестра Анжеліка. – Тоді, у грудні 2022 місто уже активно атакували і його направили туди разом з іншими хлопцями. Дорогою, він постійно дзвонив, розказував, з ким їде, скидав фото. Хоч знав, що їде у саме пекло, залишався на позитиві. Казав, що все буде добре, просив не хвилюватися і берегти рідних.
Мама пригадує: Максим розповідав, що везуть танки на передову. Як та мала дитина казав: «Мам, я хоч покатаюся на танках. Я ж ніколи не катався, а тут така можливість буде!»
«Відкривайте ворота, я їду з Максимом, зустрічайте!»
1 грудня Максим разом із товаришами виїхали з Івано-Франківська на Бахмут, а 12 грудня мамі повідомили про загибель сина.
Уже будучи на місці, вранці 4 грудня, Максим востаннє подзвонив рідним. Сказав, що відключає телефон, просив його не набирати, мовляв, сам буде виходити на зв'язок.
- Ввечері ми писали йому у месенджер, проте відповіді не було, як і його активності там. Повідомлення залишались непрочитаними. 5 грудня Максим не подзвонив, проте 6 відправив через товаришів посилку зі своїми речами, - розповідає сестра Максима. - Я написала йому, що мама забрала посилку, але він так і не прочитав повідомлення.
9 грудня - це була п'ятниця. Мама ходила сама не своя. Казала, що їй важко на душі, хвилюється, що Макс стільки днів не дзвонить, не дає про себе знати.
10 грудня, субота ще більш тривожніше на душі, звістки так і немає.
11 грудня, неділя, я вирішила, що у понеділок піду у військкомат, адже невідомість просто вбиває.
Понеділок, 12 грудня, до мами Максима, Наталі Анатоліївни, приїхали на роботу військові і попросили поїхати додому.
- Мені сказали, що вам треба поїхати додому, там чекають з міської ради. Я вже одразу зрозуміла, що щось не так. Відчула, щось трапилось з моєю дитиною.
Нам повідомили, що Максим загинув 10 грудня. Їх групу накрили градами, він отримав осколкові поранення несумісні з життям.
- Понеділок був, як у тумані, - продовжує Анжеліка. – У вівторок я ніби прокинулася зі сну, і не могла повірити, що Максима більше немає. Було таке відчуття, що це все неправда. Я почала дзвонити до хлопця, котрий відправляв нам посилку. Благала, аби він там на місці, знайшов хоч якусь інформацію. Подзвонила у частину: спочатку сказали, що в списках загиблих, полонених чи безвісти пропавших його немає. І в мене з’явилася надія, що Максим дійсно живий.
Але в середу перетелефонував хлопець, який відправляв речі брата, він підтвердив найжахливішу звістку: Максим - вантаж 200. А далі я уже не чула нічого…
15 грудня його тіло привезли місцеві волонтери. На впізнання поїхав швагро Віктор Вікторович, не сказавши рідним жодного слова.
- До останнього не говорив. Подзвонив уже тоді, коли Максима везли в нас по вулиці. Сказав: відкривайте ворота, я їду з Максимом, зустрічайте.
«Який він був гарний у формі, як радів, коли бачив нас!»
Сьогодні у рідних залишилися лише спогади про сина, брата, хрещеного, дядька
- У нас була дружня родина. Максим був не просто моїм братом, він був хресним моєї доньки, дуже любив моїх дівчаток. Ми були його сім’єю, він постійно проводив вільний час з племінницями, вони його просто обожнювали, ділилися з ним своїми найпотаємнішими секретами. Брат знав, що ми його підтримка та опора у будь-якій ситуації.
Я навіть слів не підберу, щоб передати усю ту любов та ніжність якою оточував нас Максим. Коли народилася Ельвіра, його похресниця, він в нас постійно ночував, бавився з нею. У них був особливий зв'язок, вони були спорідненими душами.
Коли Ельвіра підросла, дуже любила мірятися зростом з хрещеним. Приїжджаючи з відрядження, він перше, що робив, ставав поруч з племінницею і чітко відзначав на скільки та підросла за його відсутності. Їй це подобалось, вона хотіла його наздогнати.
Євангеліна, менша донька, у нас криклива дівчинка. Максим любив з неї посміятися, подражнити її. Вона часто дратувалася з його насмішок, але залюбки каталася на барані, обіймала міцно-міцно і тоді вони зізнавалися у любові один одному.
Сьогодні Максима дуже не вистачає моїм дівчаткам, а також усім, хто його знав, любив і поважав.
У пам’яті мами з сестрою поїздка у Миколаїв на присягу до найріднішого. Там Максим проходив строкову службу у Національній Гвардії, дуже пишався цим.
Який він був гарний у формі, як зрадів, коли побачив нас! Ми такий незабутній день тоді провели на Миколаївському озері. Максим дякував, що ми приїхали. Казав, що дуже щасливий бачити нас. Ділився як скучив за нами. А тепер ми сумуємо постійно за ним.
Вже рік пройшов, а ми і досі не можемо змиритися і повірити
«Ходимо щонеділі на могилу, - продовжує розповідь мама загиблого .- За весь час, відколи його вже немає з нами не було і дня, щоб ми не думали про нього, постійно згадуємо, не вистачає його у всьому... Вже рік пройшов, а ми і досі не можемо змиритися і повірити, що не прийде, не позвонить , не посміємось над нашими спогадами,не поговоримо, не порадіємо…»
А сестра додає: «Брат вчив нас жити сьогоднішнім днем. Ніколи не планував свої дії на завтра, на місяць, на рік вперед. Казав: є сьогодні і треба його прожити так, як ти хочеш. Не думати, що скажуть інші. Робити те, що тобі приносить радість. Він завжди радів, коли ми всі разом могли зібратися. Любив смажити для рідних шашлик, картоплю. Ми по-справжньому тішилися, що усі живі, здорові, раділи тому дню, але на жаль більше так не буде…
«Максим захоплювався футболом. Багато часу проводив на футбольному майданчику у рідній 4 школі. Взагалі був спортивним хлопцем: постійно займався, тримав себе у формі, - розповідає мама. - А ще умів все зробити руками. Не цурався ніякої праці, готовий був прийти на допомогу усім. Працював на будівництві, займався ремонтами у різних містах України. А якраз перед війною вирішив їхати за кордон, у Польщу. Вже усі документи підготував, білети купив, але у двері постукала війна.
Я до цього часу чекаю та виглядаю його. Час не лікує рани, не знаходжу ніякого спокою після втрати сина, не можу змиритися з цим».
Як птах синочок в небо полетів
Без тебе, рідний, світ нам похмурнів,
Без тебе, сонечко, так важко жити
Вічна пам'ять та слава ГЕРОЮ!
