За вікнами вагона народжувалася весна. Вона сірим птахом летіла за потягом, пробиваючись світло-зеленою озиминою на розлогих полях. Де-не-де жевріли на тонких вітах молоденькі листочки верби, а біля берегів вузеньких річечок пухкотіли котики. Весна завжди примушувала серце Василя битися швидше.
Василь
Тому що саме весну найбільше любила його мама. Вона була зеленоокою красивою жінкою з довгою косою, любила українську душевну пісню і мала гарний голос. А померла зовсім молодою. У Вербну неділю, коли люди несли до церкви гілочки верби, на якій ледь розпушені листочки були кольору маминих очей. Ніколи-ніколи не забуде Василь той недільний день. Хоча… Тоді йому було лише дев'ять.
Минули роки, а тепло останнього маминого поцілунку на щоці і досі відчутне. Весняним струмочком дзвенить в душі втомлений, але приємний голос важкохворої мами: "Василько, слухайся тата, ми обоє знаємо, не завжди він буває правий, та й у чарку заглядає часто… Але на те він і батько, щоб йому прощати!". "Ой, мамо, мамо, - біжать Василеві думки разом з потягом, - не виконав я твоєї настанови, не виконав!".Так сталося, що батько став Василеві чужим.
Весняний прохолодний вітер полоще спину. На Василеві - тоненька курточка. Рукава короткі. Плечам вузько… А на серці - дитяча безнадія. Хто ж купить йому нову одежину? Нема мами, нема… Батько ковтає гірку чарку. Одну, другу, третю… Василь заливається сльозами, у тихих риданнях топиться сонце, Господнє свято і такий вітряний незатишний день. А потім…
В пам'яті спершу зринає поява тітки Таїсії. Вона - рум'янощока, вправна і значно, значно молодша за батька. Дивиться на Василька суворо і відразу керує. Виявляється, все вони з батьком робили не так. Таїсія швидко наводить порядок, і в їхній оселі стає дійсно світліше. Але не тепліше… Вона - не мама. Вона - чужа йому тітка, повна, з рідким волоссям і маленькими пильними оченятами. Все бачить, все чує. Через будь-який дріб'язок скаржиться на Василя батькові. То зайшов далі порогу в брудних черевиках, то не те купив, то більше часу катався на велосипеді…
А батька й не взнати! Усе вирішує ошийниками, часто піднімає на Василя руку. Але більше не п'є, ні. Розвели з Таїсією господарство, привчили Василя до роботи. Та все одно усе Василько робить не так, усе не до ладу.
Інша сторінка Василевої юності - час, коли мачуха Таїсія народила двох братиків-близнюків. Миколу та Сашка. Батько радіє, ходить усміхнений, веселий, навіть плечі розпрямив. А Василько - у тій же тісній курточці - на маминій могилі. Один. Не тепліє серце Таїсії до дитини. Він тепер і робоча сила, і нянька. А якщо щось не так - за вухо і до батька, а той - стусанів. І якось Василь не витримує і кричить до батька:
- Коли така твоя ласка, то ніколи, чуєш, ніколи мене більше не побачиш!
То був кінець навчального року. Дев'ятий клас, що давав неповну вищу освіту і першу путівку у життя. Разом з товаришем Василь збирається до далекого Києва, вступати у залізнично-шляховий технікум. Батько його не надто затримує, очі тітки Таї здаються Василеві веселими, радісними. Авжеж, він їде з батьківського дому!
Згадує все це молодий чоловік і думає: "Може, якби тоді мені сьогоднішній розум, не сприймав би все так буквально, був би терпеливішим, привітнішим, розумнішим. Але й до тепер не розуміє: невже Таїсія ніколи не старалася знайти ключик до його зболеного сиротинського серця?! І пробачити їй того не може. Не може, і крапка. Мабуть, саме тому уже скільки літ не бачив рідного тата.
Остання їхня зустріч була тоді, коли Василь уже закінчував технікум. Батько розшукав гуртожиток, приїхав до нього з гостинцями та грошима. Довго сумними вицвілими очима дивився він на сина і навіть обійняв, запитуючи:
- Як же ти живеш?
- Живу… - тільки й відказав уже дорослий син. А що мав казати? Як з п'ятнадцяти років розвантажував вагони, щоб у студентській столовій поїсти найдешевшої пісної каші?
Після закінчення технікуму влаштувався провідником. Тепер потяг, на якому працює, йде повз станцію рідного містечка. Ось і зараз уже скоро буде його Старокостянтинів, де мамина могилка і старий батько.
Серце калатає так, наче має вирватися з грудей і полетіти до батьків, до рідної хати. Від вокзалу недалечко. От якби сісти на свій старенький велосипед - подарунок мами! Миттю можна домчати! Але велосипед залишився у сирітському дитинстві, а він тут - провідник Київського потягу. У столиці його чекає дружина і доня Іринка. Згадує про них - і під серцем тепліє…
Іван
… Минає тиждень. Ось і ранок Вербної неділі. День, коли не стало першої дружини Івана - зеленоокої Наталки. Старий чоловік виходить із пустої хати і йде на кладовище. Потрібно прибрати могилки до Великодня. Адже з іншої сторони цвинтаря лежить Таїсія. І її пережив Іван, а була ж вона за нього молодшою аж на десять років. Дві дружини полягли від однієї важкої хвороби. Скосила невиліковна недуга їх молодими, а йому Господь дозволив жити! За кілька годин приїдуть до батька сини. Привезуть пряників, виведуть кабанця з хліва, заколять - і додому, до Хмельницького. А перед Великоднем Іван занесе добрій сусідці борошна, яєць і попросить спекти кілька пасочок. Невже знову на самоті святкуватиме Господнє свято?..
Зустріч
Ще зовсім трішки і рідна станція зустріне Василя знову. Сьогодні він не на роботі, сьогодні він пасажир - разом з дружиною Катею та дочкою Іринкою їде додому. І будь, що буде! Годі минати отчий дім! Годі…
Відчуттям пустки зустрічає молоду сім'ю батьківське подвір'я. Вони зупиняються біля хвіртки і не наважуються увійти. Як раптом на порозі з'являється сивий батько. Тремтячими наробленими руками він тримається за одвірок. Дивиться і не вірить:
- Сину, ти?
- Я, батьку, я… Ходи, Іро, це твій дідусь. Із-за молодого Петра виглядає дівчинка у рожевій шапочці і ніжним голосочком запитує:
- Ти мій дід?
Плаче старий Іван. А вона уже йде до нього, обіймає і шепче дідові на вухо:
- А я тобі подарунків з Києва привезла!
Він дивиться на батька і каже:
- Пробач мені, тато!
- Не треба , синку, - хриплим голосом озивається старий батько, - це я маю у тебе пробачення просити, а тобі спасибі.
- За що?
- За приїзд, за онучку, за цей особливий Великдень!
