Моя Карінка малює сонечко… Їй лише три рочки, і тому малюнок виходить чистою абстракцією. Але я не зважаю на такі дрібниці, бо знаю напевне - і цей сонячний день, і ці весняні промінці, що плетуть фантастичні косички у білявому ріденькому волоссячку моєї доні, і її надуті серйозні вуста бантиком, і подив у блакитних оченятах, та навіть те овальне сонечко, виведене зеленим олівцем, я запам'ятаю на усе життя. Чому? Тому що так виглядає моє щастя. І відтепер я знаю, як це - бути щасливою. Як то - бути МАМОЮ.
Легеньким доторком рук, аби не злякати того першого художнього захоплення, я торкаюся Карининого волосся. Дивно, але від тих доторків в моїх долонях народжується тепло, схоже на ніжність рук моєї мами. І душа вже вимальовує картини з власного дитинства - ми з мамою малюємо сонечко. Вона водить олівцем, що тремтить в моїй неумілій руці, і сонечко виходить справжнім - з тонкими промінчиками і доброю усмішкою.
Карінка смикає мене за рукав і з дитячою цікавістю заглядає в мої очі. Її погляд хвилює, він наче заглядає в мої думки, в мої спогади. Мабуть, це тому, що у моєї доні матусині оченята - найрідніші і найпривітніші. Чому я раніше цього не помічала?! На жаль, тільки тепер я розумію, скільки страждань і неприємностей завдала я мамі, скільки сліз виплакали її блакитні очі, скільки чорних сліпих ночей вона не доспала.
Пам'ятаю, малою я більше любила батька
Він не влаштовував допити про мої перші оцінки, не заставляв виводити у зошиті важкі "закарлючки" з хвостиками, не вимагав щоденника на підпис, не вчив зі мною уроків, а тому не кричав і не наказував. Рідко, після перечитаних газет і ситної вечері, на хвильку-другу брав мене на коліна і це було таке щастя: ховатися у його широких грудях!
А мама ніколи-ніколи не мала часу, вона була бджілкою-трудівницею, що встигала одночасно і їсти наварити, і поприбирати чистенько, і ще й на мене нагримати! Лише тепер я розумію: їй ніколи не було байдуже до того, що я роблю, де я і з ким. А от батькові... Мені було тринадцять, коли він нас покинув і пішов жити до молодшої чужої тітки. Згодом я дізналася про братика, який народився у татовій новій сім'ї, а через кілька років - і про сестричку.
Ви думаєте, після їхнього розлучення я зрозуміла маму? Ой, як мене дратувала вічна мамина опіка! Здавалося, висушивши сльози і заховавши в душі образи, вона взялася за мене з подвійною силою. Мама була всюди! Приходила у школу, спілкувалася з учителями, записувала мене у різні гуртки, шукаючи потрібні заняття, випитувала мене про друзів. Чому це так ображало, чому не подобалося, чому злило?..
… Якою ж не вдячною дитиною була я у свої п'ятнадцять! Пам'ятаю, як спробувала сигарету, так, за компанію… Мама відразу почула цигарковий запах і взялася мене підозріло обнюхувати. Я зчинила справжній скандал. Істерично волала, звинувачувала маму у всьому на світі і навіть егоїстично "вдарила" по найболючішому: мовляв, я тепер розумію, чому від тебе тато пішов! (Мабуть, не думала про те, що батько пішов не лише від мами, він і про мене забув на довгі місяці і навіть роки).
А потім я мало не серед ночі пішла з дому, до подружки, про яку я тепер навіть нічого не знаю. Мене зустріла її мама - густо розфарбована жінка. Вона здалася мені такою хорошою, демократичною, всерозуміючою, але (на заздрість!) чужою мамою. А моя, власна маленька матуся, як же вона пережила ту одиноку ніч?.
Та найважчим став час, коли я зустріла своє перше кохання. Артур здавався мені красунчиком! Ні, не тому, що таким досконалим від був насправді. Просто всі дівчата з нашої компанії мріяли про цього задакуватого високого худого хлопця в потертих джинсах. Він був лідером, а я - дівчиною лідера! Всім моїм друзям Артур подобався, всім, але не мамі… Вона не пускала мене на побачення, примушувала думати про навчання, щоб добре закінчити школу. А я!.. Хіба ж я думала про уроки!? Артур вчився в профтехучилищі, і я мріяла про одне - піду навчатися туди ж, аби тільки бути поряд з коханим.
І ось настав мій найдраматичніший шістнадцятирічний червень
Закінчився навчальний рік, а під моїм юним егоїстичним серцем уже билася дитина. Я завагітніла. І першою, хто про те дізналася, була не моя ненька, а та подруга з демократичною мамою, у квартирі якої ми залишалися з Артуром наодинці. Здається, я навіть гордилася тим, що у шістнадцять стала дорослою вагітною жінкою, яка наче б то знає про стосунки з чоловіком усе на світі і навіть більше… У своїх думках я вже бачила наше сімейне безтурботне життя з найкращим хлопцем у світі, лідером нашої сумнівної компанії. Мене мучила нудота, а мама говорила про якийсь інститут, про те, що я здібна і потрібно лише трішки більше попрацювати. А потім…
Що ж було потім? Як відтворити у пам'яті ті страшні події? Я гуляла з подружкою вечірнім містом і побачила, як мій Артур обіймав красиву незнайомку. Він цілував її, як і мене - нестримано, власно, наче вимагаючи швидкого продовження. Потай від щасливої "парочки" ми провели їх до чужого будинку, куди повів Артур свою нову дівчину. Я все зрозуміла і враз побачила себе жалюгідною, розтоптаною, шістнадцятирічною дівкою. Я не бажала більше жити. Наступного дня, повернувшись зі школи, я знайшла у шкафчику скриньку з пігулками і жменями ковтала всі, що потрапляли мені під руки. Прийшла до тями вже у лікарні. Тепла мамина долонька гладила мені волосся, а її сльози сипали на моє обличчя, наче літній приємний дощ після грози, вмиваючи очі, щоки, скроні.
- Донечко, навіщо ти, навіщо!? - ридала мама. - Ти ж найдорожче, що я маю, розумієш?
- Мамо! - і собі почала плакати я.
- Не треба, нічого не кажи, Лесю, я все знаю. Виростимо ми нашу дитинку. Виростимо!
Лише мама, моя свята мама, усе зрозуміла і пробачила
Вона була поряд і мені знову захотілося жити. Плітки, пересуди… Скільки образ пережила тоді моя всепрощаюча матуся! Але мене, юну неслухняну вагітну шмаркачку, вона ховала від усіх неприємностей. Тільки аби я жила, тільки аби була з нею! Виходить, моя блакитноока Карінка народилася не лише у фізичних, але й у душевних маминих муках! А мама з перших хвилин ніжно полюбила свою крихітну онучку, дарма, що їй було лише тридцять шість. Тепер я навіть по-доброму ревную Карінку до її молодої бабусі. Адже коли вони йдуть по вулиці, їх сприймають не інакше, як маму і донечку… Та це так, щасливі сімейні дрібнички! Насправді мене бентежить інше: я не знаю, як попросити вибачення у своєї матусі… Не тому, що не можу цього зробити. Просто для того замало банальних слів. Але я все одно стану перед нею на коліна, обійму і скажу: "Пробач, мамо, за егоїзм неслухняної доньки, за те, що принесла тобі скільки болю…"
До речі, тільки завдяки мамі я знайшла престижну роботу в установі рідного міста, заочно вступила до університету, а нещодавно зустріла гарну людину. Я не поспішаю за Олега заміж, усе випробовую його і свої почуття. А він щиро полюбив мою Карінку і тепер вже мама просить мене йти під вінець.
Спасибі, мамо!.. За те, що ти є, за Каринині блакитні очі і її перший малюнок - дивне сонечко зеленого кольору.
