Вони застали вторгнення вагітними, народили перед самою війною чи після 24 лютого 2022 року. У кожної старокостянтинівчанки-мами своя доля, свої пріоритети у вихованні і своє бачення майбутнього для дитини. Проте усіх їх об'єднує одне - небезпечне життя з крихітними дітками в Старокостянтинові, який так "люблять" дрони окупанта.
Як переносять тривоги, ворожі атаки і чим живуть сьогодні, - далі у розповіді Starkon.city.
Анна Крохмалюк та донечка Аліночка (2 рочки і 3 місяці).
- Аліночці було два місяці, коли почалась війна. Було страшно, ми ховалися в погребі взимку з малесенькою дитиною. Від вибухів на нас сипалася штукатурка. Ми живемо в районі Нового міста, де буває доволі гучно. Особливо гучно було на початку війни.
У мене двоє дітей, старшій донечці 10 років. Коли починається тривога, ми одразу дивимося в телефон, моніторимо ситуацію. Аліночка вже запитує чи буде «бах». Якщо взлітає МІГ, ми в хаті залишаємося, якщо шахеди - сидимо в коридорі. У донечки одразу спрацьовує інстинкт збиратися. Вона збирається сама і каже, що нам треба йти в коридор. А якщо ми просинаємося і уже бахкає, то вона знає, що треба взяти подушечку, ковдру і швидко сісти в коридорі в куточку де немає вікон і дверей. Потім Аліночка кричить, щоб усі там сідали, бо зараз буде «бахкати». І водночас усіх заспокоює, каже: не бійся, все буде добре.
Незважаючи ні на що ми продовжуємо жити. Порівнюючи з початком війни уже знаємо що потрібно робити і маємо якийсь алгоритм дій – куди бігти, що мати з собою, що знати. Тобто ми знаємо, що треба себе оберігати і вчити дітей, щоб вони вміли поводитися в екстремальних умовах, і розуміли, що все залежить від того на скільки чітко вони виконують правила і що від цього залежить їхнє життя.
Ірина Мельничук та синочок Максим (2 рочки і 9 місяців)
- Моєму синочку було 5 місяців, коли почалась війна. Було дуже важко. Я не розуміла, що має бути, як усе має відбуватися, просто була паніка. Малюк тоді був на суміші. Перші мої дії - о восьмій ранку побігла в аптеку, одну, другу третю по памперси, по суміші та пюрешки, підкорм і т.д.
У мене ще є старший синочок, йому 9 років. Перші два тижні ми були вдома. Звичайно, як і у всіх була великі хвилювання. Через два тижні ми поїхали до бабусі в Тернопільську область, де пробули два місяці, а потім все таки повернулися до Старокостянтинова.
Під час тривоги ми спускаємося з дітьми в підвал. Ми живемо в приватному будинку, у нас є підвал на подвір’ї. Зараз Максимчик спокійно реагує на тривоги. Каже: мама, тривога, йдем в підвал. Він знає, що коли тривога, ми спускаємось в укриття. І старший синочок теж реагує нормально.
Юлія Майстришина з донечкою Соломійкою (2 рочки і 4 місяці)
- Соломійка народилася за два місяці до війни 29 грудня 2021 року. Ми дуже довго готувалися до появи дитини. Купили квартиру, чоловік тоді вже мав стабільну роботу, слідкували за здоров’ям, тому що усе це для нас було дуже важливо і виважено. І коли почалась війна, це стало для нас не зрозумілим шоком!
Тоді ми жили в Хмельницькому. Нам подзвонили, сказали, що почалась війна і перше, що ми зробили, забрали до себе маму, яка жила в Старокостянтинові. Швиденько купили усе необхідне на перший час: памперси, серветки… Нікуди не виїжджали, були в Хмельницькому. Чоловік ходив на патрулювання, які були організовані біля будинків. Потім йому прийшла повістка і уже більше двох років він служить у Старокостянтинові. Деякий час був у командировці у Сумах. Коли його призвали, ми переїхали до Старокостянтинова. І усі події, вибухи ми тут з дитиною застали.
До підвалу ми спускалися єдиний раз, це було в Хмельницькому, коли зірвали склади. То були страшні вибухи о 4 ранку. Тепер під час вибухів ми ховаємося у туалеті. Бо Соломійка маленька, а коли холодно її будити і нести в підвал важко, ще й я годувала грудьми, боялася простудитися чи що пропаде молоко від недосипання.
Якщо вже летіло до нас, я брала її на руки і в туалет. Ми там пересиджували усі найбільші вибухи. Кілька разів чули звуки мопедів над будинками у Болгарському містечку, це було дуже страшно.
Мені здається, що коли немає маленької дитини, то усе це не так страшно. А ще страшно, коли ти сама з дитиною, а чоловік на службі. І ти не знаєш куди воно летить – до нас чи до нього...
Коли починається тривога, Соломійка каже: мама тривога, ракети летять. Я її не лякаю, намагаюся спокійно реагувати, бо знаю, що якщо я буду спокійна, то і вона буде реагувати спокійно.
Настя Щеголькова та донечка Софійка (1 рік і 9 місяців)
- Софійка народжена під час війни. Вона нам з чоловіком дуже важко далася. У нас довго не було діток і ми зробили ЕКО. Коли почалась війна, я була на третьому місяці вагітності. Чоловік - військовий, мені було дуже страшно. Я переживала, щоб усе вийшло, щоб народилася ця маленька наша крихітка, щоб було все добре з нею, з чоловіком. Я так чекала першого УЗІ, що серце просто вилітало з грудей.
На початку війни я виїхала з міста. Вийшло так, що я поїхала до знайомих у Шепетівку. Там пробула два тижні. Увесь цей час чоловік не виходив на зв'язок, бо у нього поламався телефон під час обстрілу. Він не мав змоги вийти купити новий. Як я переживала - це не передати. Потім я поїхала в село до своєї свекрухи.
Я дуже добре пам’ятаю нашу зустріч. Пройшло певно два місяці, як я побачила чоловіка. Стільки емоцій було він просто став на коліна біля мене і цілував живіт. Він просив у Бога, щоб наше дитятко залишилося живим.
Народжувала я в Хмельницькому. Це було також дуже страшно, бо тоді були дуже часті тривоги, ми виходили в бомбосховище. Новонароджених діток клали в бокси. Там було багато діток, і уявіть, ні одна дитинка, лежачи в тому боксі, не плакала. Чи вони щось відчували, не знаю.
Я пам’ятаю, як я під час тривоги встала з ліжка, висмикнула крапельницю і пішла до своєї донечки в бомбосховище, щоб обійняти її.
Під час тривог ми з дитиною спускаємося в укриття, бо переживаю за наші життя. Коли я її одягаю, вона запитує: топ-топ ідемо, там багато діток буде? Ми йдемо в підвал, беремо їй якісь солодощі, пити, іграшки, зошит, ручку. А коли бахкає вона каже: мама, мама, бах. Це так страшно, у мене сльози на очах від того.
Якщо тривога раніше четвертої ночі, то донечка більш тривожна, якщо вже годин п’ять, то краще - сидить, грається. Але якщо якась дитинка заплаче, вона теж плаче.
Не думали ми, що в такий час народиться наша довгоочікувана крихітка. Коли чекаєш так довго дітей і тут війна, це дуже страшно. А ще страшніше, що ми не знаємо яке чекає майбутнє наших дітей. Але ми з донечкою сподіваємося на краще, ходимо в Центр раннього розвитку, підемо в садочок. Ми віримо у майбутнє, ми віримо в Перемогу!
