У класі викладача Старокостянтинівської музичної школи Олени Лисенко гамірно: вона в оточенні з десятка учнів. Журналіста присутні у кімнаті помічають не відразу. Надто зайняті невимушеною розмовою з викладачкою.
У класі Олени - дитячі голоси. Це її маленькі артисти
Діти стараються притулитися до Олени, запитати про те, чи вірно виконані усі завдання і що вивчити на вихідні.
— Я добре роблю цю вправу? А я? — навперебій перепитують діти.
Олена намагається приділити увагу кожному. Гладить дитячі голівки. У ці хвилини вона здавалася більше мамою, ніж викладачкою бандури та вокалу.
Олена здається більше мамою, ніж викладачкою
Олену жителі міста звикли бачити на Старокостянтинівських сценах. Її голос можна почути на концертах духовної музики, вечорах романсу, мистецьких та музично-пізнавальних акціях.
— Олена має м’яке ліричне сопрано. Тембр її голосу розкішний і впізнаний, — розповідає для Starkon.city мистецтвознавець, режисер Лариса Площинська.
Але Олена тут, у Старокостянтинові, посміхається своїм учням і здається задоволеною життям.Окрім голосу, ліричних пісень, які співає, та перемог її учнів, ми нічого про неї не знаємо. Тож розпочинаємо розмову від початків — з дитинства.
Словом, артистка!
Народилася Олена Лисенко в місті Краматорську Донецької області. Щоправда, ще малою переїхала разом з родиною до бабусі на Поділля. Олена каже, що усі найкращі дитячі спомини пов’язані у неї із селом Пасічна, що на Хмельниччині. Малою вона співала всюди.
Олена бачить себе у своїх учнях
Батьки Олени Валентина Олександрівна та Микола Васильович співали у Пасічнянському народному хорі, який брав участь у обласних конкурсах та гастролював ближніми містами. Всі діти, а у Олени є ще сестра і два брата, займалися у музичній школі.
— Що я згадую зі свого дитинства? — роздумує Олена. — Найбільше те, як ми з сестрою Мирославою одягали найкращі свої сукні і йшли на куток вулиці — давати концерти сусідам. Словом, артистки!
Я була тоді першокласницею і... ще досі пам’ятаю, як трусилися коліна. Тепер дивлюся на своїх вихованців і згадую себе. Тому не можу бути з ними суворою.
А могла б бути спортсменкою
— А ви знаєте, — продовжує Олена, — я ж іще у волейбол грала, в змаганнях по спортивному орієнтуванню брала участь. Та й дружила переважно з хлопцями, гасала з ними у футбол. І сказати, що я тоді думала про вокальну чи викладацьку кар’єру, ні, не можу.
Олена упевнена: свій вибір у бік музики зробила, завдячуючи викладачам, у яких навчалася у класі бандури.
Закохана у музику і пісню
— Спочатку було фортеп’яно, але коли викладачі почули мій голос, відразу порадили йти на бандуру, де можна вдало поєднувати музику і спів. Між іншим, у час, коли я навчалася, бандура не була популярним інструментом, у радянському союзі цей український інструмент не цінувалася, а бандуристів навіть переслідували.
Перші учні були ровесниками Олени
— А як ти відкрила для себе Старкон? — запитуємо у Олени.
— Це моє перше робоче місце. Перше... і ось уже 25 років я тут. Я побачила це місто, коли приїхала з концертом як сольна виконавиця у складі ансамблю студенток-бандуристок музичного училища.
Планів залишитися у цій або іншій музичній школі області не мала.
Я потрапила у автомобільну аварію і у мене вилетів час. Коли мені запропонували місце у Старокостянтинові, я подумала — це недалеко від дому, рік попрацюю і піду далі вчитися.
— А пам’ятаєш, як тебе зустріла Старокостянтинівська музична школа?
— Пам’ятаю. Мені дев’ятнадцять, липень, у школі — пустка. Не чути ні дитячих голосів, ні мелодій. Від цього я ще більше розхвилювалася. Але згодом школа заграла. З’явилися перші учні, яких мені попередавали старші колеги. Які вони мені були дорогі. До сьогодні пам’ятаю Оксану Волинець, Оксану Яремчук, Світлана Буднік, Антощук Лесю. Ми були майже одного віку, навіть товаришували. Дівчата розповідали мені про особисте життя, а під дверима їх часто чекали кавалери.
Своїм ученицям - подруга
— Коли вона прийшла у нашу школу, я відразу відчула її творчий потенціал. — розповідає Лариса Площинська. — Дуже швидко її сопрано та сценічність знайшли своїх шанувальників. Жоден музичний проект не обходився без Олениної участі.
Але окрім вокальних даних Олена має природній педагогічний дар. Уміє домовитися з кожним учнем. Вона — педагог з амбіціями, які рухають її уперед. Вона енергійна, відповідальна, чесна до себе та інших і разом з тим ранима, тонкої душевної організації людина. Олена часто сумнівається в собі, хоче удосконалюватися, але це і не дивно: у кожної творчої людини залишається відчуття, що не все вдалося.
Знайшла долю у Старокостянтинові
— Я відпрацювала рік, і два, — розповідає далі Олена, — потім мене запросили до концертної бригади одного акціонерного товариства. Там співала, була ведучою. І у мене був співведучий — військовослужбовець Ігор Лисенко.
Вперше я його, як учасника військового ансамблю «Подоляночка», побачила у Будинку офіцерів, мені сподобався його голос, харизма, посмішка. І ця симпатія була взаємною. Ми обоє були творчими, співали, жартували. А через два роки одружилися. Мені було 22.
Олена з чоловіком та донькою
Невдовзі у Лисенків народилася донечка Алла, і тепер уже їй 22. Вона закінчує магістратуру у Варшаві. Спеціалізація — маркетинг і реклама.
— Тоді, — каже Олена, — моя мрія про консерваторію відійшла у бік. Зате, працюючи, закінчила Хмельницьку гуманітарно-педагогічну академію і реалізовувала себе у сімейному житті.
Вона слухала наш з Ігорем спів, ходила зі мною на виступи, ми разом співали під караоке.
І, знаєте, що я зараз можу сказати з упевненістю — якби у мене був шанс прожити життя ще раз, я б обрала саме таку стежку.
«Доцю, зачекай! Я з дітками позаймаюся!»
— Коли моя Алла ходила до музичної школи, а по класу вокалу вона займалася у мене, я завжди їй казала: «Алусю, доцю, ти зачекай, як позаймаюся з дітьми, а потім з тобою».
Непосидючі талановиті учні Олени Лисенко
Тепер вона мені жартома згадує те «зачекай». А коли я вголос висловлюю свої фантазії на тему «а може...», Алла мене відразу зупиняє:
Коли ти дивишся на своїх учнів, у тебе так горять очі! Вони ще мало що уміють, а ти уже їх фан!
Олена розповідає: коли вона день-два вдома, сумує за роботою та своїми учнями.
— А твій чоловік ніколи не казав тобі: кинь, віддай себе сім’ї?
— Та ні, він же з мого життя — творчого. Навпаки — підтримував, возив моїх учнів на конкурси, не рахувався з часом, коштами.
Так продовжується й досі. Майже всі учні Ігоря знають.
Натепер у викладача бандури і сольного співу Олени Лисенко до сотні випускників. Про окремих знають не лише у місті. Це бандуристки Ілларіонова Яна, Людмила Борисюк, Ольга Терещук, Ангеліна Богуш, Вікторія Придвориницька та Каріна Шевченко.
Багато її учнів не обрали музичну справу. Але продовжують займатися бандурою, грають у різних колективах.
Учні Олени - переможці обасних, національних та міжнародних конкурсів
По вокалістів окрема розмова. Найпершою зірочка Олени була Ірина Коханська. Викладачка упевнена — у неї дійсно великий вокальний талант, але вона юрист, хоча співає і живе музикою.
Яскравими її учнями, яких знає Старкон, є Алла Штенбрехт, Поліна Зарічна, Вадим Маєвський, Ліза Вознюк, Артур Вялушкін та багато-багато інших. Усі вони — учасники обласних, національних та міжнародних конкурсів й шоу.
Головне — праця, але з талантом
— А якщо ти не бачиш у дитині потенціалу, що тоді робити?
— Так, буває батьки приводять дитину для розвитку. Але минає час, і, працюючи, дитина так росте і розвивається, що я й сама часом думаю: от ніколи б не подумала, що він чи вона такі талановиті.
— Але ж буває по-іншому. Батьки амбітні, вони рахують дитину зіркою...
— Це важче, але працюємо. Все одно минає час і діти самі розуміють, хто вони є і що їм потрібно насправді.
Найперше для співака - праця
— А що для тебе важливіше — талант чи праця?
— Праця.
— Але якщо є тільки праця?
— Ні, в музиці такого бути не може.
— Але ж у житті буває по-різному — апатія, відчай, де береш сили?
— Поряд мене творчі люди, мої колеги. По-перше, Лариса Едуардівна. Це вона по-материнськи мене, дев’ятнадцятирічну, зустріла у музичній школі, щось у мені розгледіла. А потім був наш ансамбль духовної музики «Хорал», знову ж таки під її керівництвом, а потім вечори романсу, де можна було співати від душі.
Потрібен талант і любов до музики
Ми стали подругами з моїм концертмейстером Міланою Ножкою, викладачем Оленою Свиридловською, з якою співаємо в дуеті, Мариною Герус, концертмейстером моїх бандуристів. Ці люди допомагають в усьому, не лише в роботі, а й в щоденному житті. Я можу їм довіритися, а це вартує багато.
Найперше — сім’я
— Але ж ти бачила свій рівень, чула оплески. Невже Старокостянтинівська сцена ніколи не здавалася тобі затісною?
— Про це мені не раз говорили, особливо рідні. Але знаєте, вірно кажуть: кожному своє. Звичайно, бувають якісь моменти, коли думаєш, а може б все могло скластися по-іншому. Але далі у мене завжди виникає питання: навіщо? Бо ж я чесно — ні про що не жалкую.
— А як ти відпочиваєш?
— Насправді часу для відпочинку мало. Але для мене справжній відпочинок, це коли я дома, а поряд Алла та Ігор. Я дуже люблю свій дім. Ще одне моє захоплення — подорожі. Звичайно, їздила до донечки в Польщу. Бувала в Німмеччині, Бельгії, Нідерландах.
День-два, і знову хочеться до своїх учнів
— Назви три найцінніші для тебе речі.
— Це сім’я, батьки і ...зараз дуже ціную здоров’я, але так було не завжди. Раніше чи не найпершому місті були робота, кар’єра, консерваторія.
Ось йду по вулиці. А на зустріч мій учень — Гріша Корчевний. Посміхається, дякує, розповідає про своє життя.
А мрія? Звичайно, як мама, я хочу, щоб моя дитина реалізувала себе сповна. Я вірю, у неї все вийде. Бо вона не просто горить, у неї більші амбіції і, схоже, вона знає, як їх втілити в життя.
Це не ми — покоління мрійників. Сьогодні молодь діє, використовує усі можливості, не боїться їхати від рідних і самостверджуватися.
