Олександра Антонівна Мартинюк уже вісімнадцять років працює двірником і упевнена: знає особливості, труднощі та навіть позитивні моменти цієї професії. Журналіст Starkon.сіті розпитав Олександру про її роботу та життя. Жінка не відразу погодилася на розмову.
— Та чим я краща за інших? Напишіть про моїх дівчат. А що я? Нехай про мою роботу люди кажуть.
Скільки себе пам’ятає, Олександра завжди на роботі. Працювала кухарем у закладі громадського харчування, а двірником пішла заради збереження житла.
— Чоловік працював слюсарем, отримав квартиру, а потім змінив роботу.
То було після декретної відпустки. Це рішення далося важко. Досі пам’ятаю свій перший робочий день. Прийшла, познайомилась з іншими, серед них був мій однокласник, якого я навіть не одразу впізнала. Зустріли мене гарно та прийняли в колектив.
Двірник каже: влітку працювати важче
Олександра розповідає: працювати важко не було. Була молодою і робота «горіла в руках».
А тепер уже й звикла настільки, що без цієї роботи уявити своє життя не можу.
Робочий день 50-річної Олександри Мартиненко розпочинається о 8 годині. Вона прибирає подвір’я біля трьох будинків, у яких вісім під’їздів.
— Під’їзди мию, підмітаю, вивожу сміття. Зимою працювали легше ніж влітку чи навесні, коли багато пилу і сміття. Зимою чистимо, літом — метемо, восени — збираємо листя. Найважче — носити воду.
Воду беремо у підвалах, а іноді допомагають люди, набравши води у своїй квартирі. Люблю, щоб було чисто. Проте ображає, коли зовсім дорослі люди кидають сміття прямо під ноги, залишають стаканчики від кави, палять. Хіба ж це нормально?
На вулиці роботи чимало - і поприбирати, і дерева підбілити.
На вулиці Олександра нічого, окрім копійок, які ніколи не піднімає, не знаходила. Лише одного разу знайшла мобільний телефон, який повернула власниці.
Жінка переконана: зараз смітять набагато менше. Каже, що старші люди взагалі ніколи не смітять, тим паче не кидають сміття де попало.
До речі, вона ніколи не відповідає на хамство і каже, що приємно, коли перехожі хвалять її роботу.
Роботи в Олександри вистачає щодня.
— Може колись прийде час, коли наша робота буде більш оплачуваною. Зараз я заробляю 3700 гривень. Нам видають спецодяг та інструменти: віник, совки, лопати, граблі.
Це лише зається, що двірник — людина непомітна. Коли ми розмовляємо, із Олександрою багато хто вітається, а вона завжди посміхається у відповідь. Мешканці будинків підходять просто, аби поговорити.
— Розмова, — каже жінка,- найчастіше про сім’ю, здоров’я та проблеми.
До нас підійшла Катерина Василівна Данилко, мешканка будинку. Почувши нашу розмову, запевнила:
— Я цю жінку дуже люблю і поважаю.
А найголовніше — вона добра та скромна. Все, що не попросиш — зробить.
Олександра розповіла, що їй подобається коллектив ЖЕКу, в якому працює, вона відчуває підтримку людей і керівництва.
— Кілька років тому ми пережили пожежу - квартира, у якій проживали, згоріла. І якби не наш міський голова, опинилися б на вулиці.
А коли ми робили фото, жінка, яка проходила поряд, гукнула: «Напишіть, напишіть про неї! Це дуже хороша і працьовита людина. І у цьому дворі завжди чисто».
Завжди привітна і усміхнена
Про своє особисте життя жінка розповідає неохоче. А коли ми запитали її про мрію та захоплення, вона розплакалася:
— Я не маю інших захоплень, як мої онуки. Правда, біля будинку вирощую квіти - їх у мене завжди багато. Хочу, аби у дітей — двох синів та дочки — було все добре. А онуки Назар, Ярослав та Ілля - моє все. Прошу в Бога миру. Хочу, щоб мій син Антон повернувся з війни. Він там уже два роки.
