Зручно примостившись на теплому, нагрітому сонечком ганку, Михась лоскотав за вухом у Мурчика. Ніжна котяча шуба нагадувала йому про погідне літо. Воно настало відучора, коли на святі останнього дзвінка він діловито розпрощався з хлопцями і трішки поштовхався з однокласницею Мар’янкою, з якою цілий рік сидів за однією партою.
Бабуся Віра уже кликала їсти свій славний зелений борщ з яйцем та сметаною, а він усе не міг відірватися від кошеняти. Пухнастик, що прибився до бабусиного подвір’я кілька днів тому і встиг завдяки дбайливій господині стати охайним й круглішим, був і радий: така увага з боку невловимого Михася муркотика дуже тішила. А хлопчик у цю мить вже й забув про те нехитре заняття. Він думав про тата.
В ту ніч, коли почалася велика війна і місто здригнулося від перших вибухів, тато схопив Михайлика в обійми, взяв маму за руку і вони разом побігли до укриття. А як ракетна небезпека минула, батько образу пішов записуватися до ЗСУ. Було добре, коли він служив у місцевій теробороні. Хоч інколи навідувався додому, розповідав Михайлику потішні історії під ковдрою.
До війни у них з татом так було заведено: щовечора хлопці ховалися на ліжку під пухкою ковдрою і довго розмовляли. Мама смішно гримала і по-дитячому ображалася: мовляв, у темряві затишного простирадла вони ховають від неї якісь неймовірні чоловічі секретики. Та те лише веселило й додавало снаги! А тепер тато воює.
Якось, ще весною, Михась почув як мама плакала і кричала у телефон: «Як зник? Чому? Не може бути!». Відтоді хлопчик жодного разу не чув татів голос. Батько не дзвонив і не писав. Навіть «плюсика», як то було раніше, у повідомленнях не ставив. Мама часто плакала, а Михась продовжував чекати на дзвінок тата. Хлопчик у свої неповних сім років вважав себе зовсім дорослим і по-чоловічому вірив: скоро тато знайдеться і повернеться додому. Здебільшого, у липні в Михайлика день народження, і так ще жодного разу не було, щоб тато не привітав його зі святом.
Коли вони сиділи з татом під ковдрою перед тим, як він поїхав на фронт, Михась зізнався, що дуже хоче на іменини отримати незвичайний подарунок: маленького рудого песика, схожого на пса Патрона з мультика.
Тоді татко щиро розцілував малого і пообіцяв виконати його прохання. Ще й додав: «Буде пес на всі сто!». Мама, почувши ті завіряння, трохи розгнівалася і серйозно запитала: «Ну куди нам цуценя у квартиру? Нехай з маминим Мурчиком бавиться!» Тато її розумів, бо мама носила під серцем маля. Зовсім скоро у Михайлика буде сестричка, вони усі разом їй навіть ім’я придумали - назвуть Ангелінкою. Але з тієї розмови у квітні Михась так і не зрозумів: буде у нього цуценя чи ні? Та вірив – тато не забуде його привітати!
Набігавшись досхочу з сусідськими хлопчаками, увечері Михась прийшов з мамою до їхньої затишної квартири. Засинав хлопчик з думкою про літо, що (як же хороше!) лише розпочалося, руде цуценятко й тата, якого так чекав. Малий задрімав швидко, і наснився йому справжній сон:
- Михайло, вставай! – будив його тато під ковдрою.
- Ти? Повернувся?
- Ще ні, я на кілька хвилин! Хочу тобі дещо розповісти! Сину, у моїй старій куртці (я ще на риболовлю часто її одягаю) лежать гроші на цуценя. Ти маєш умовити маму, щоб вона допомогла знайти тобі рудого песика і купила. Це й буде мій подарунок.
- А ти? Коли ти повернешся, тато? – простягнув руки до батька Михась і одразу прокинувся.
Тато зник разом зі сном. Зате до кімнати прибігла мама і попросила хлопчика швидко одягнутися. На нічне місто знову летіли ракети, і вони бігли до укриття, що в сусідньому будинку.
У підвалі навіть влітку було волого і холодно, сусіди хвилювалися через вибухи, говорили про «прильоти», але Михайлика те не лякало. Усі його думки були про татів подарунок й про те, як розповісти той дивний сон мамі. Чи виконає вона татове прохання?
Коли тривога минула і вони повернулися додому, мама взялася готувати сніданок. Михась чемно сів за стіл і сказав:
- Ма, мені сон снився. Тато приходив!
Мамина спина здригнулася, вона повернулася від плити і одразу запитала:
- Він щось казав?
- Так, просив взяти гроші в його старій куртці і купити мені цуценя на день народження.
- Ну що ти видумуєш, Михасю? – промовила вголос, а сама вимкнула пательню, на якій шкварчали сирники і пішла шукати куртку. А коли повернулася, заголосила. У її тремтячих руках був пакунок з грошима і маленький листочок з татового блокнота. Там широким почерком було написано лише два слова: «Для сина!»
- Я нічого не знала про ці гроші, нічого! – ридала мама посеред кухні.
Збентежений Михайлик підбіг до неї, обійняв мамин животик руками і зовсім по-дорослому сказав: «Та не треба мені того цуценяти, тільки не плач, прошу!»
Минув червень, дзвінків і повідомлень від тата не було. Він більше не снився Михайлику, хоча хлопчик мріяв про те кожного вечора. Мама Світлана багато часу проводила біля ноутбука, щось шукала у інтернеті, а потім довго говорила по телефону. З ким, - Михайлик не знав. Чув лише, що про тата.
Якось він ненароком почув мамину розмову з бабусею Ольгою:
- Світланко, треба виїжджати, подруга кличе до Німеччини, місце для проживання знайшла, - просила та маму.
- Я буду чекати Сергія, - не стримуючи сліз, відповідала матуся.
- Але ж тобі скоро народжувати, це небезпечно, подумай про дітей!
- Я думаю, думаю! Діти теж чекають батька.
- Ти щось довідалася? Є надія?
- Поки ні, але я вірю…
У день народження Михайлика мама вже зранку почала збиратися у дорогу. Сказала хлопчику, що вони їдуть у поїздку і що це буде сюрприз. Скоро біля їхнього дому з’явилася автівка татового друга – дядька Олексія, і вони вирушили до обласного центру. Так Михась опинився на великому залізничному вокзалі. Він ще не бачив скільки потягів і не розумів чому вони тут і що робитимуть далі.
- Нам на третю платформу, - сказав Олексій і вони усі разом чимдуш пішли до місця призначення. Невдовзі Михась почув далеке «ту-ту», а далі побачив потяг, що наближався.
Біля вагону було людно. Мама ледве знайшла провідницю і почала їй щось пояснювати. Та швидко зрозуміла, зникла у темряві тамбуру і повернулася з невеличкою коробкою. А мама віддала їй пакунок з грошима.
З коробки линули тихі пискляві звуки.
- Це тобі, Михайлику, подарунок від тата! - обійняла Світлана здивованого сина.
Хлопчик одразу побачив вологий ніс і руді плямки. Цуценя перелякано дивилося на маленького господаря і трохи тремтіло. «Не бійся!», - сказав Михась і взяв песика на руки. Дорогою додому щеня, вмостившись на руках у хлопчика, заспокоїлося і тихо засопіло.
Нічого важливішого на світі не було у Михайлика ніж це маленьке пухнасте щеняче маля, подароване татом. Увечері хлопчик грався з песиком в залі біля телевізора і раптом побачив на екрані тата. Він, як і багато інших чоловіків, виходив з якогось великого автобуса. Це тривало лише мить, і тато був мало схожим на себе - майже без волосся на голові і дуже худий, але Михась не сумнівався – це він, він!
- Мамо, я бачив тата!
- Знову? Де?
- У телевізорі!
Світлана кинулася до екрану, але там уже мерегтіли моторошні кадри вибухів і
палаючих будинків.
- Я знайду тебе, Сергію, знайду! – розплакалася мама і побігла шукати телефон.
А Михась, скориставшись моментом, пішов з цуценям у свою кімнату, заліз під ковдру, і обійнявши тваринку, сказав: «Тато, дякую за подарунок, Бім дуже хороший, але я так хочу, щоб ти приїхав додому. Я дуже тебе чекаю!»
