З огляду на реалії сьогоднішніх подій військовослужбовці, які воюють на фронті, не надто йдуть на контакт з журналістами. Але напередодні Дня захисників та захисниць України журналісти Starkon.city знайшли такого героя.
Знайомтесь: В’ячеслав Лановий – військовослужбовець 7 бригади тактичної авіації імені Петра Франка, капітан, у 2023 році брав участь у бойових діях на Донецькому, Запорізькому та Херсонському напрямках, наразі начальник групи психологічного супроводу та відновлення батальйону, старший бойового розрахунку мобільної групи.
В’ячеслав Петрович погодився на розмову про службу, реалії війни, поняття героїзму на фронті та про те, якою має бути наша перемога.
Від дизайнера до командира роти
В’ячеславу Лановому - 51. Він хмельничанин. Цікавий факт: до війни чоловік працював дизайнером інтер’єрів і певний час навіть мав своє дизайнерське бюро.
В’ячеславе Петровичу, Ви кадровий військовий?
- Так, і цей шлях було визначено долею ще у моєму дитинстві. Всі у моїй сім’ї – кадрові військовослужбовці. Батьки об’їздили чимало гарнізонів колишнього радянського союзу і закордону. Я народився в Польщі, сестра - в Монголії.
Середню школу закінчував у місті Гайсин, строкову службу проходив у Кам'янець-Подільському районі.
А далі, не задумуючись вступив до ХАПВУ імені Богдана Хмельницького (тепер Національна академія Державної прикордонної служби України), по закінченню якої служив у Львівському, згодом Котовському загоні прикордонної служби, звідки звільнився по закінченню контракту у 2002 році.
Чим тоді було зумовлене рішення піти з військової служби?
- Моїм останнім місцем служби був Котовський загін, що базувався на кордоні з Придністров’ям. Я бачив те, що відбувалося: це був слід росії. Та й військо змінювалося, і не у кращий бік. Реорганізації, пертурбації, а, просто кажучи скорочення, - розумів, що чекає мене у майбутньому...
А як прикордонник став дизайнером інтер’єрів?
-Ну не одразу. Спочатку довелося попрацювати будівельником, потім став бригадиром, а у 2005 році створив своє дизайнерське бюро.
Якби не війна, працювали б дизайнером інтер’єрів і досі?
- Так, ця творча справа мені подобається, і не виключено, що я повернуся до неї після війни. Нещодавно, коли був у відпустці, мені запропонували створити дизайн для нового кафе з цікавою назвою «Фінік». І хоча це було в авральному режимі, все вдалося.
Тобто, до війська Ви повернулися після повномасштабного вторгнення.
- У березні 2022 року мене мобілізували і призвали у 7 бригаду тактичної авіації. Тоді я став на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення батальйону охорони. Служба не була для мене важкою, бо я вже мав схожий досвід роботи з людьми на заставі.
Але, правду кажучи, я думав, що це тимчасово, і готувався їхати на фронт. У жовтні 2022 року на фронті загинув мій товариш Володимир Голота, військовослужбовець 79 десантно-штурмової бригади, з яким ми прийшли у військкомат. Мені так боліло! Я писав рапорт…
Але минав час, та нічого не відбувалося. Так було до початку 2023 року, коли бригада отримала офіційне розпорядження сформувати загін добровольців і наша рота усім складом, а загалом 110 військовослужбовців вирушили на вишкіл до Стрия, а далі на фронт – у 3 стрілецький батальйон Повітряних Сил України.
«Я піду, хто зі мною?»
На яких напрямках довелося повоювати?
- Спочатку ми зайшли у населені пункти Нововугледарської територіальної громади, а далі був Покровський напрямок - Тоненьке, Північне, Очеретино, Урожайне, Макарівка, Старомайорськ, далі Запоріжський – Новомайорськ, Кринки – Херсонщина.
Перші втрати… Пам’ятаєте, як це було?
- Пам’ятаю першого пораненого. Це було під Тоненьким, хлопці пішли на завдання і потрапили під обстріл. Тоді сержант Сергій Лавріков врятував старшого групи Гончарова Олексія, витягнувши на собі з поля бою.
А далі, на жаль, були втрати...
Мої хлопці швидко навчалися. Благо, тоді ми служили у 18 батальйоні морської піхоти. Піхотинці у бойових умовах навчали як вірно оцінювати ситуацію, діяти, планувати завдання. Але важливим фактором готовності до бою був моральний стан бійців. Коли хлопці побачили перших 200-х, навіть 300-сотих, дух, звичайно, впав, а потрібно було формувати групи і виходити на нуль.
І що Ви тоді робили як командир роти?
- Ми стояли під Очеретином, за 7 кілометрів від ворога, який проводив постійні штурми. Попри невщухаючі обстріли ми добре давали кацапам по зубах і досить довго успішно тримали бойові позиції. Але потрібно було рятувати поранених і виносити тіла бійців. Йти туди було вкрай небезпечно, бо орки, обстрілюючи поле бою, не давали забрати хлопців, а на своїх їм було начхати. Розпланувавши план дій, кажу своїм: «Хто піде?». Тиша. Кажу «Я піду? Хто зі мною?». Одразу зголосилося восьмеро. Тоді нам вдалося винести чотирьох. Згодом було ще таких три виходів, і нам вдалося забрати побратима, який вважався зниклим безвісти рядового Анатолія Коломійця.
На фронті життя і смерть ходять поруч...
Тобто, командир має показати приклад?
- Так, а головне - говорити з людьми, гуртувати їх, шукати лідерів. І тут справа не у віці. Я бачив, як старший групи, молодий побратим з морської піхоти, чудово справляється з набагато старшими підлеглими. А після бою потрібно зробити усе, щоб хлопці відчули турботу, мали комфортні умови, розуміли, що вони тобі не байдужі. Не можна допускати того, що командир не знає своїх бійців в обличчя. Отак і з’являється відчай, несправедливість, страх.
А у Вас, коли виходили на нуль, страху не було?
- Ні.
Знаєте, ми вже спілкувалися з військовослужбовцями, які повернулися з фронту. Ви перший, хто каже, що не мали страху, виходячи на бойове завдання.
- Я вмію себе брати в руки. У стресі організм переключається і знаходить для себе зону комфорту навіть в таких умовах. Ти націлений лише на виконання поставлених завдань. Та й взагалі я завжди знаю, що зі мною нічого не станеться. Планую дожити до перемоги, а далі – прожити дуже довге життя!
Хороший план. І у відчай не впадаєте?
- Ні, попри все маю віру у краще.
«Військовий – це той, хто готовий покласти життя за Батьківщину»
З бойовими побратимами
Знаємо, що Ви отримали Орден Богдана Хмельницького…
- У мене кілька нагород: маю Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, відзнаку Президента України «За оборону», відзнаку Міністерства Оборони «За військову службу», відзнаку командира бригади. Кожну нагороду я ціную, бо це моє життя і моє досягнення.
А що для Вас героїзм на війні?
- Вийти на лінію зітнення, виконати завдання, повернутися живим, не допустити втрати бойобового складу, не залишити товариша на полі бою.
І розуміти своє призначення: військовослужбовець – це не той, хто отримує високу заробітну плату, зростає у званні… Це той, хто завжди готовий покласти життя за Батьківщину.
Коли повернулися у Старокостянтинів?
- У жовтні 2023 року по ротації приїхав додому. Спочатку дуже хотілося назад. Згодом, коли разом з бойовим побратимом переобладнали автомобіль та причіп, і почали виїжджати на чергування як мобільна група, адаптувався. Та й на той час потрібно було залишатися за командира роти, бо він ще перебував на фронті.
Виконання яких завдань передбачає ваші посади - начальник групи психологічного супроводу та відновлення батальйону, а ще старший бойового розрахунку мобільної групи?
- Щодо служби психологічного супроводу та відновлення, то це відбір військовослужбовців для відправлення у зону бойових дій, їх супровід та підтримка під час перебування на фронті та після повернення. Передаю хлопцям свій бойовий досвід, адаптую до умов фронту. А робота у мобільній групі – це чергування, збиття шахедів, якими русня тероризує Старокостянтинів. До речі, наш кулеметник днями збив два шахеди над містом!
«На фронті у кожного є оберіг»
А Ви думали над тим, чому росіяни такі, чому так хочуть нас знищити?
- Та що тут думати! Вони мають рабські серця, усе життя живуть у брехні, не уміють нічого окрім як зазіхати на чуже. Мені доводилося бувати у росії, я бачив, як вони живуть, тому знаю, про що кажу.
Їх не можна залишати в Україні. Жодного. І перемога настане лише тоді, коли жоден живий москаль не топтатиме нашої землі.
І як нам перемогти цю навалу російських терористів?
- Нічого нового – б’ємося далі. Щоправда, це бій у великій мірі залежить від західної зброї та умілого керівництва. А те, що навала… Ви ж бачите, як швидко нині змінюється війна, якими технологічними стають бойові дії. Тому їх можна здолати, і я знаю - ми це зробимо.
З дружиною та дітьми
Ви часто буваєте вдома, бачите рідних?
- Та ні, не часто. Хоча Хмельницький поряд, буває, тижнями не вдається поїхати додому. Але тепер дружина і діти набагато спокійніші ніж у той період, коли був на фронті. Моя 28-річна донька Євгенія уже п’ять років живе і працює в Китаї, але нещодавно приїжджала додому. А сину Станіславу - 11, і він разом з дружиною Світланою завжди чекають мене вдома.
У Вас є речі, які завжди тримаєте при собі?
- Звичайно, на моєму бронежилеті – машинка-джип, подарована сином, а ще я маю «мішечок з чарами», підвіску з ликом Матінки Божої, яку вручив наш капелан. Повірте, на фронті мало не у кожного є оберіг. Я бачив морпіха з причепленим на бронежилет Вінні-Пухом і сержанта у порваних штанах, які він не хотів міняти на нові, бо дуже вірив, що врятують.
Особисті обереги
А псевдо мали?
Ну звісно! Спочатку я був «Троцьким», але морські піхотинці, з якими перебував на сході, порекомендували його змінити. Відтоді став «Літуном».
Перемога буде?
- Обов’язково. Можете на це розраховувати і планувати, як жити далі.
А Ви, що першим ділом зробите після перемоги?
- Обійму рідних. Дуже міцно.
