У часи, коли повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців, він не залишив своєї справи. Лікар-отоларинголог із Запоріжжя, який під обстрілами рятував життя цивільних і військових, сьогодні продовжує допомагати людям у Старокостянтинові. Змінилася адреса, але не покликання.

Старокостянтинівці швидко дізналися про нового досвідченого ЛОРа, кандидата медичних наук Павла Шевлюка. Пацієнти передають один одному схвальні відгуки, дякують за уважність і турботу. «Павло Петрович – лікар з обличчям людяності», - так звучить один із відгуків нашої читачки.

Старкон.city вдалося поспілкуватися з Павлом Шевлюком і дізнатися про життя у нашому місті, лікарську справу та життєві виклики під час війни.

“Отоларингологія - це не просто династія, а свідомий і виважений вибір”

Шевлюк Павло Петрович народився в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області в родині лікарів: отоларинголога Шевлюка Петра Петровича та терапевтки-ендокринологині Шевлюк Тетяни Володимирівни.

«Вдома постійно говорили про медицину, - розповідає Павло Петрович, - влаштовували імпровізовані консиліуми, обговорювали новітні методики лікування, сперечалися щодо ефективності тих чи інших медичних препаратів, радилися, ділилися новинами з галузі. Це захоплювало і надихало. І не лише мене. Моя старша сестра Юдіна Ірина Петрівна теж чудовий лікар-отоларинголог. Я маю ще одну сестру, Вруцьку Марину Петрівну, вона не лікар, а юристка. Наші батьки, попри захоплення медициною, прищепили нам всім любов до свободи. Тому вибір професії - це був не примус, а свідомий вибір шляху, яким хочеться не просто йти, а летіти.”

Для себе шлях лікаря Павло Петрович обрав не одразу. Були сумніви і вагання. В школі він захоплювався спортом і інформатикою, але ніколи не випускав медицину з поля зору. І коли прийшов час, то зробив свій вибір на користь Запорізького медичного університету, де навчався цілих шість років. Отоларингологію, як спеціалізацію, обрав не одразу.

«Спочатку я хотів бути травматологом, - згадує лікар. - Приваблювала динамічність і результативність: поставити людину на ноги, зробити протезування, позбавити нестерпного болю...! Давалася взнаки і юнацька травма, отримана під час гри в баскетбол. Але отоларингологія перемогла. Жодного разу я не пошкодував про цей вибір!»

«Моїм наставником був професор Гусаков Олександр Дмитрович»

Трохи попрацювавши у лікарні рідної Андріївки молодий лікар продовжив навчання у клінічній ординатурі Запорізької медичної академії післядипломної освіти. А далі була аспірантура і захист кандидатської дисертації. Науковим керівником і наставником був професор Олександр Дмитрович Гусаков, який, дуже вплинув на професійний розвиток Павла Петровича.

«Він навчив мене не зупинятися. Отоларингологія – це хірургічна спеціальність, що вимагає ґрунтовних знань і постійного вдосконалення вже існуючих навичок і набуття нових. Тому він і наполіг на виборі складної теми наукового дослідження, яка була пов’язана з аналізом вмісту барабанних порожнин та діагностикою ексудативного отиту у новонароджених недоношених дітей», - розповідає лікар.

Своє кохання Павло Петрович зустрів в університеті. Одногрупниця Світлана полонила його серце назавжди, стала дружиною, колегою, другом і надійною підтримкою. Світлана Леонідівна Шевлюк - чудовий спеціаліст, лікар офтальмолог, пліч о пліч працює з Павлом Петровичем в Сторокостянтинівській лікарні. Подружжя лікарів виховує двох донечок: 10-річну Марійку та 5-річну Аню.

«Не знав куди їхати і бігти!»

До війни родина жила у Запоріжжі. Разом з дружиною працювали в обласній лікарні та викладав у Запорізькій медичній академії післядипломної освіти.

«Життя було цікавим і динамічним: наукові дослідження на кафедрі отоларингології, операції у лікарні, стажування та обмін досвідом з українськими колегами та колегами із-за кордону. Я відчував себе на своєму місці, тішився і насолоджувався результатом», - говорить Павло Петрович.

«Як і для багатьох українців, війна стала шоком. Будучи батьком і чоловіком не знав куди йти, що робити і як убезпечити сім’ю, - зізнається лікар. Але зібрався, пішов до лікарні. Разом з колегами, об’єднанні бажанням рятувати людей, вирішили працювати до перемоги».

Але доки його дружина та донечки залишалися у Запоріжжі, до якого стрімко наближався гул війни, йому було моторошно. Видихнув вільніше, коли відправив рідних якомога далі від небезпеки. Пів року дружина Світлана й доньками перебувала у Польщі. Він знав, що їм там теж нелегко. Але дякуючи хорошій польській сім’ї, яка прийняла його дівчат, вдалося пройти цей непростий період евакуації.

Залишаючись у Запоріжжі, лікар Павло Шевлюк разом з колегами приймав поранених військових і цивільних. Робота змінилася, ускладнилася. Це був зовсім інший рівень оперативних втручань. Траплялося, обличчя людей доводилося збирати мало не по шматочках, але разом з щелепно-лицьовими хірургами, офтальмологами та іншими фахівцями вони робили свою справу.

А за пів року його дівчата повернулися додому. Працювати стало важче, бо коли прилітало, серце отоларинголога хвилювалося за рідних, які перебували на іншому боці Запоріжжя. Тоді й прийняв рішення збиратися у дорогу.

«Старокостянтинів припав до душі!»

«Я обдзвонював чимало лікарень України, та якось мені зателефонували знайомі, які до війни мешкали у Нікополі. Вони були моїми учнями, коли на кафедрі підвищували рівень професійної майстерності. Розповіли про Старокостянтинів. Мовляв, містечко комфортне, відносно спокійне, тільки що постійний гул літаків у небі. Але додали - до того дуже швидко звикається. Я взяв відпустку, домовився з головним лікарем Старокостянтинівської лікарні Людмилою Гнатюк про зустріч і вирушив на Хмельниччину. Старокостянтинів мені одразу сподобався і припав до душі. Тим паче побував у хірургічному відділенні лікарні, оглянув операційну з хорошим сучасним обладнанням, та й колектив хірургів, що роблять тут, у Старокостянтинові, доволі складні й прогресивні хірургічні втручання, мені імпонував» - розповідає про рішення переїхати до Старокостянтинова наш співрозмовник.

А далі вони вирушили у місто над Случем усі разом – дружина Світлана, донечки Марійка та Анютка і, звісно, їх кіт Василь, який з честю витримав нелегку поїздку, яку задумали господарі.

Хорошого лікаря у Старокостянтинові цінують

Спочатку лікарська сім’я орендувала у Старокостянтинові житло, а згодом, завдячуючи адміністрації лікарні, зокрема, Людмилі Гнатюк та міському голові Миколі Мельничуку, отримала службову квартиру.

Павло Шевлюк швидко став відомим старокостянтинівським лором. Містечко невелике, людське радіо тут працює справно, а хорошого лікаря цінують.

Продовжуючи викладати онлайн на кафедрі хірургії в Запорізькому медико-фармацевтичному університеті, Павло Петрович працює лікарем-отоларингологом у КНП «Старокостянтинівська багатофункціональна лікарня», а його дружина Світлана Леонідівна – лікарем-офтальмологом.

Крім того, 37-річний хірург практикує у двох приватних медичних центрах - Марії Family у Хмельницькому та Меділюкс у Вінниці.

До недавнього часу лікар ще вів прийом у поліклініці Старокостянтинівської лікарні, та наразі більше спеціалізується на хірургічній отоларингології. Втім, щодня на прийомі у лора Шевлюка 10-15 пацієнтів.

«Як усе встигати?» – виникає логічне запитання, коли дізнаюся про такий напружений графік роботи.

Павло Шевлюк зізнається, що насправді дуже розчаровується, коли не може прийняти усіх охочих пацієнтів. Проте вихідних у нього майже немає. Навіть у неділю, якщо напередодні мав операцію, їде оглядати післяопераційного хворого. Втім, лікар- ЛОР щиро заявляє - його усе влаштовує.

Він розповідає, що воєнне лихоліття вплинуло і на здоров’я людей, і на його роботу. Стреси, депресії, страхи. Це множить хвороби й послаблює імунітет. Втім, каже, отоларинголог не надто може вилікувати словом, бо для хвороб, на яких спеціалізується, потрібні кардинальніші міри.

«Сьогодні люди найбільше звертаються з проблемами утруднення носового дихання, хронічними синуситами, хворобами аденоїдів та мигдаликів, гострими отитами. В більшості випадків, ці та інші захворювання потрібно лікувати у комплексі. Наприклад, хвороби глотки та носа часто пов’язані зі стоматологією, а погіршення слуху – з порушеннями серцево-судинної системи, остеохондрозом, біллю в шиї, дистонією. Часто, особливо у дітей, захворювання виникають на фоні вірусів. Але у будь-якому разі потрібно якнайшвидше звертатися до лікаря. Зараз медицина влаштована так, що можна завжди потрапити на прийом до сімейного лікаря, а він вже спрямує до вузького спеціаліста. Чим швидше лікування, тим воно легше. Та й людина почуває себе у більшій безпеці, бо точно знає діагноз, і не витрачатиметься на не потрібні ліки. Звісно, лікування зазвичай починаю з консервативних методів. Але знову ж таки все залежить від того, чи не упущений час. Буває, без операційного втручання вже не обійтися...», - розповідає лікар.

«Лікар має навчатися усе своє професійне життя»

Щодня у Павла Шевлюка операції. Планові, легші чи складніші, пов’язані з онкологією. А трапляється, біду приносить війна… І тут, у Старокостянтинові, доводиться оперувати та реабілітувати поранених військових.

Неймовірною відрадою для зайнятого лікаря є його сім’я. Дружина, з якою, як і з батьками, він уже обговорює діагнози та методи лікування на затишній кухні, і донечки, які лікують кота Василя та песика Pepper, що став маленьким членом їхньої сім’ї вже у Старокостянтинові.

Лікар зізнається: трохи сумує за рідним Запоріжжям, де залишається батьківський дім і найкращі спогади про час його професійного становлення й зростання. Але лікарського простору йому й тут, на Хмельниччині, вистачає.

У професії Павло Шевлюк з 2011 року, та до сьогодні, удосконалюючи знання, проходить чимало онлайн-курсів, тренінгів, майстер-класів. Упевнений: лікар має здобувати теоретичний і практичний досвід усе своє професійне життя.

Навіть у неспокійні часи, залишивши дім, він у своїй професії, адже медицина для нього – більше ніж робота.

Допомагати, бути поруч із тими, хто потребує, і радіти, коли руки хірурга вправно зробили свою справу – ось те, що тримає попри важкий час.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися