Коли 19-річний морпіх зі Старокостянтинова Дмитро Джус опинився у пеклі Маріуполя, його мама Людмила навіть не підозрювала, що син — вже на війні.
На початку повномасштабного вторгнення вона отримувала від нього лише короткі повідомлення: «усе добре» — і вірила, що він перебуває на навчаннях у Кам’янці-Подільському.
Насправді Дмитро вже боронив Україну у складі Миколаївської бригади морської піхоти. Він швидко опинився в Маріуполі, де разом із побратимами тримав оборону на заводі імені Ілліча. Під постійними обстрілами, без води, їжі й медикаментів, серед завалів і втрат.
12 квітня 2022 року він потрапив у полон.
Відтоді для Людмили Василівни розпочався інший бій — щоденна боротьба за повернення сина, тривожне очікування і надія, яку не змогли зламати навіть три роки невідомості.
Журналістам сайту Starkon.city вдалося поспілкуватися з мамою, яка дочекалася, і з мужнім Захисником, який після трьох років російського полону знову побачив рідних.
Він живий! Тримається!
У Людмили Василівни Джус — двоє синів. Старший Олександр - також військовий: пройшов Маріуполь, воював на Запорізькому напрямку.
Молодший, Дмитро, підписав контракт із ЗСУ, коли йому було 18. У жовтні 2021 року він став бійцем 36-ї окремої бригади морської піхоти.
А вже за кілька місяців опинився на передовій — у самому епіцентрі боїв за Маріуполь. Завод імені Ілліча. Постійні обстріли. Руїни, під якими гинули побратими. Нестача їжі й води. А потім — полон. 12 квітня 2022 року Дмитро потрапив до рук ворога. Йому було лише 19. Менше ніж за місяць до того, у березні, він святкував день народження.
— Я нічого не знала, — згадує Людмила Василівна. — Для мене він був на навчаннях у Кам’янці-Подільському...
Останнє коротке повідомлення від сина вона отримала 2 квітня. «У мене все добре», — написав він. Часто надсилав просто «+» — щоб мама знала: живий. Дмитро виходив на зв’язок кожні три дні. Та після 2 квітня — тиша.
Людмила почала бити на сполох. Телефонувала на гарячу лінію, зверталася до Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, Червоного Хреста.
Лише наприкінці травня вона отримала підтвердження: її син — у полоні, на території країни-агресорки.
— Ми писали йому листи. І отримували відповіді. Дуже короткі, — розповідає жінка.
Перший лист від Дмитра надійшов улітку 2022-го — через Червоний Хрест. Жодної інформації про місце перебування. Але головне — він живий. Тримається!
Відтоді відчай поступився боротьбі. Людмила Василівна почала писати у групи, брати участь в акціях, піднімати тему військовополонених — аби кожен знав: її син чекає на звільнення. І вона не дозволить про нього забути.
Згодом родина отримала ще одну звістку від Дмитра: його звичне «все добре» і коротке «чекаю звільнення».
— Я йому відповіла, — каже мама. — І він знав: ми за нього боремось!
На початку 2024-го з Людмилою зв’язався Денис — колишній полонений, який сидів із Дмитром в одній камері. Він повідомив, що Діма перебуває в місті Вязьма Смоленської області.
«Він тримається. Не поранений. Підтримує інших. Віджимається від підлоги», — переказав хлопець.
Невдовзі був іще один дзвінок — цього разу від старшого чоловіка. Той сказав: «Ваш син хоч і молодий, але підтримує ще нас, старших…»
«Це було вистраждане щастя! Ридання навпіл з радістю!»
12 квітня 2025 року виповнилося рівно три роки з того моменту, як Дмитро Джус потрапив у полон. А вже 19 квітня відбувся довгоочікуваний обмін.
Спочатку Людмила Василівна побачила прізвище сина у списках, оприлюднених російською стороною. Не повірила. А потім — підтвердження: фото з автобуса, дзвінок з Координаційного штабу. І нарешті — найочікуваніші слова: «Ваш син в Україні».
А ввечері вона почула його голос.
— Я не можу передати ці почуття! — з хвилюванням говорить Людмила. Вистраждане щастя. Радість, змішана з риданнями...
Після обміну Дмитро кілька тижнів перебував на реабілітації. Людмила Василівна одразу поїхала до нього.
— Перше, що я побачила, — наскільки він схуд. Колись міцний, під 90 кілограмів, а тепер — на 40 менше…
Дмитро нічого не розповідав. Та від старшого сина Людмила дізналася: були тортури, побиття, змушували по 16 годин стояти без руху, позбавляли навіть води. Повторювали: «України не існує». Та це — ще «найніжніше» з того, що звучало у їхніх камерах.
До нашої розмови з мамою долучається і сам Дмитро Джус. Він стриманий, небагатослівний. Але зізнається: триматися допомагала думка про рідних.
— Коли я отримав листа і дізнався, що всі живі, здорові, що мене люблять і чекають… Цього вистачило, щоб витримати.
«Дмитра зустрічали як Героя»
У рідному Старокостянтинові Дмитра зустрічали як героя: рідні, друзі, волонтерки з Хмельницького — ті, що разом з мамою боролися за визволення своїх синів і чоловіків.
Це була мить абсолютного щастя. Така, яку не вмістити у жодні слова.
Втім, наслідки полону даються взнаки. Людмила Василівна з болем розповідає: Дмитро в полоні перехворів на коронавірус без лікування, отримав чимало ускладнень. Йому потрібен час. І на фізичне, і на емоційне відновлення.
Раніше товариський, веселий — тепер він так мало усміхається і здебільшого мовчить. Але в очах — сила. На війні, після російського полону, він став справжнім чоловіком. Героєм. Тим, хто вистояв — і залишився людиною.
