У селі Попівці Старокостянтинівської громади вже майже три роки діє волонтерська ініціатива, яку координує місцева жителька Наталія Тагаєва. Її команда — це група старшокласників: Маргаріта Тагаєва, Дар’я Шевченко, Владислав Болкун, Костянтин Іванов, Назар Бабак, Руслан Ібрагімов, Максим Харитинюк, які у свій вільний час збираються разом, щоб пакувати сухофрукти, горішки, каші та інші смаколики для українських військових.
Волонтерський рух розпочався приблизно через рік після повномасштабного вторгнення. Спочатку, як згадує Наталя, збиралися дорослі жінки та готували їжу. Однак, справжній поштовх роботі дала ініціатива дітей.
«Прийшла до мене моя донька й каже: мам, ми з хлопцями й дівчатами хочемо щось робити для військових. Школа в нас закрита, тож думали, де збиратися, що робити. Нас запросила у клуб бібліотекарка - сказала: приходьте. Так і почалося», — пригадує Наталія.
«Перша зима була найважчою, але діти мовчки працювали і ні на що не скаржилися. За цю незламність я їх дуже поважаю. Вони в мене найкращі», — каже координаторка.
Від окопних свічок — до корисних пакунків
Спершу волонтери робили окопні свічки та розпалювачі. Згодом перейшли до того, що реально забезпечити силами громади — пакети зі смаколиками для військових.
До стандартного набору входять горіхи, сухофрукти, насіння, інколи вітамінні мікси та навіть домашні смаколики. Все залежить від того, що люди принесуть.
Потреба в таких наборах виникла після історії одного військового, якому пакуночок із Попівців допоміг протриматися разом із побратимами чотири доби під час засідки.
«Вони один на всіх ділили той пакетик… Хочеться плакати, як згадую», — говорить Наталія.
Діти-волонтери отримують величезне задоволення від своєї роботи, а найбільшою подякою для них є фотографії та листи від бійців, які тримають їхні пакунки.
Як працює волонтерська команда
Діти — переважно учні 10–11 класів з одного села. Вони збираються тоді, коли з’являються продукти. За одну зустріч можуть спакувати від 100 до 300 пакунків, їх особистий рекорд — 480 пакунків.
Окрім сухих наборів, збирають для військових: вологі серветки, засоби гігієни, консервацію, овочі та фрукти, малюнки та браслетики від дітей.
Хто допомагає ініціативі
Ресурсів у волонтерів небагато, але підтримка йде з усіх боків: односельчани, друзі, знайомі, благодійники приносять продукти, вчителі та батьки школярів Старокостянтинівської школи №3 допомагають закуповувати необхідне, люди з різних міст і навіть з-за кордону надсилають посилки, у соцмережах Наталія веде сторінку, де публікує потреби та звіти.
«Буває, що ми стоїмо півтора місяці, бо нічого немає. А коли приходять посилки — одразу збираємося. Діти завжди питають: коли наступний раз?»
«Діти мають допомагати — це формує їхні найкращі якості»
Наталія впевнена: участь у волонтерстві важлива для молоді.
«Діти мають привчатися до добрих справ. Наш світ зараз непростий, але якщо батьки вкладають у дитину людяність — це видно. Їхні батьки молодці, бо підтримують їх у цьому шляху».
Потреби волонтерів
Збір коштів волонтери не проводять, команда приймає продукти та речі, з яких формують пакунки: горіхи, сухофрукти, насіння, крупи та каші швидкого приготування, чай, кава, солодощі.
Будь-яка допомога — велика підтримка, бо кожен пакуночок доходить до конкретного військового, який саме зараз потребує енергії і тепла.
Пані Наталія каже, що мріє розширити діяльність, але не вистачає ресурсів. Ця ініціатива тримається на щирості, наполегливості й силі маленької громади, яка не стоїть осторонь війни.
«Ми вже так звикли до цієї роботи, що навіть не уявляємо себе без цієї справи. Це вже частина нашого життя. Ми дякуємо всім, хто нас підтримує, допомагає, пам’ятає про нас. Та найбільша наша вдячність захисникам, завдяки, яким ми живемо, зустрічаємося, займаємося улюбленими справами».
Ми поспілкувалися з самими волонтерами. Маргарита, Дар’я, Владислав та Руслан розповіли про те, що мотивує їх працювати, як вони поєднують школу з допомогою армії та що для них означає бути волонтером у часи війни.
Маргаріта Тагаєва
- Моє волонтерство почалося тоді, коли мама приєдналася до “Яворини”. У країні була важка ситуація, і мені теж захотілося зробити свій внесок — хоча б маленьку краплинку для наших захисників. Тому я теж стала учасницею “Яворини”, а згодом разом із друзями вирішили збиратися й робити пакуночки для військових. Ми віримо, що хоча б частинка тепла й душі має до них доходити. Робимо те, що справді практично й потрібне.
Коли ми збираємось, жартуємо, говоримо — завжди відчувається особлива, тепла, домашня атмосфера. І є гордість: ми ж допомагаємо нашим військовим.
Знайти час для волонтерства можна завжди. Буває, що не збираємось через брак продуктів, але як тільки є з чим працювати, то підбираємо зручний для всіх день і робимо добру справу.
Точно знаю одне: волонтерство змінює. Воно вчить відповідальності, вмінню спілкуватися, доброті. І робить нас сильнішими.
Дар’я Шевченко
- Моя історія війни особлива. Я з Нікополя, і перші дні повномасштабного вторгнення пам’ятаю дуже добре. Я сильно хвилювалася, боялася обстрілів. У березні російські військові були біля нашого міста. Мама не спала всю ніч, ми збирали речі. Виїжджали о четвертій ранку, стояли в довгих пробках, ночували в полі. Потім доїхали до Хмельницького — нас зустріли волонтери. Згодом були Львів, Польща, а вже після повернення ми вирішили переїхати на Старокостянтинівщину. Однолітки прийняли мене дуже добре. Я швидко знайшла друзів, і це стало великою підтримкою.
Для мене волонтерство — це про людяність. Це той момент, коли ти можеш допомогти людині, яку навіть не знаєш, але дати їй зрозуміти: вона важлива. Найбільше мене вразила робота над окопними свічками. Було дуже багато коробок, багато роботи, але ми витрачали весь свій час, бо дуже хотіли допомогти нашим захисникам.
Волонтерство — не просто допомога. Це спосіб подякувати людям, які рятують наше життя, а ще можливість бути частинкою великої спільної справи.
Владислав Болкун
- Я знав, що повномасштабна війна рано чи пізно буде. Ситуацією на сході цікавився ще з 2014 року. А в 2021-му, коли Росія стягувала війська, було зрозуміло, що це не просто так, тому повномасштабне вторгнення для мене було очікуваним.
Для мене волонтерство — це про команду. Ми всі різні, але завжди знаходимо спільну мову. Ми приблизно одного віку, тому легко домовляємось: дружимо, гуляємо разом, підтримуємо один одного. І коли працюємо — відчувається справжня командність.
Коли ми пакуємо допомогу, я завжди думаю про те, що це точно дійде до військових і хоча б чимось допоможе — зігрітися, поїсти, порадувати. І тоді розумієш: те, що ми робимо, має значення. Це додає сили й мотивації продовжувати.
Руслан Ібрагімов
- Мене одного разу просто попросили допомогти формувати пакунки. Це було нескладно, часу вистачало — і я вирішив приходити постійно. Так усе й почалося. Тепер волонтерство стало частиною мого життя.
Коли ми працюємо, я часто думаю про те, що це комусь реально допоможе. Можливо, навіть врятує життя. І це дає розуміння, що кожна дрібниця має значення.
Ми вже близько трьох років працюємо командою. Ми вміємо домовлятися. Завжди знаходили спільну мову, і, мабуть, саме це допомагає нам робити добрі справи без зайвих проблем.
Три роки ці діти доводять: молодь має не лише власну думку, але й величезне серце. Для них волонтерство – це не обов'язок, а потреба допомогти тому, хто зараз захищає їх дім і їх майбутнє.
Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу і завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду».
