Четвертий рік поспіль українці живуть у стані війни. Це постійне напруження, відчуття тривоги, провини, несправедливості й безсилля. Війна не минає безслідно ні для кого. Але для жінок, у яких загинули син, чоловік, батько чи брат, для тих, хто роками чекає рідних із полону або живе у болісній невідомості, коли захисник зник безвісти, цей час перетворюється на пітьму, вибратися з якої самотужки вкрай важко.
Працювати з такими жінками, допомагати їм виходити зі стану внутрішньої темряви — складна й часто недооцінена робота. Проте вона необхідна і має тривати. У цьому переконана виконавча директорка всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!», кандидатка наук із соціальних комунікацій, наша землячка Оксана Левкова.
Оксана Левкова, засновниця проєкту психолого-релаксаційних турів «Тихі героїні»
Вже четвертий рік триває започаткований нею проєкт психолого-релаксаційних турів «Тихі героїні». У його межах для матерів і дружин закатованих, полеглих, зниклих безвісти та полонених захисників організовують поїздки на Одещину, Київщину, Чернігівщину та Рівненщину.
Упродовж 2025 року разом із жінками з різних регіонів України в цих турах побували й троє мешканок Старокостянтинова.
Журналісти сайту Starkon.city поспілкувалися з організаторкою проєкту Оксаною Левковою, а також із учасницями турів Оксаною Ніколаєвою, Валентиною Загоруйко та Світланою Золочевською.
Це була відверта розмова про горювання, сльози й підтримку. Про те, як навчитися знову дихати й жити — навіть у стані втрати та невизначеності.
Від журналістики до волонтерства
Оксана Левкова народилася і виросла у Старокостянтинові. Донька військового льотчика, з дитинства вона знала, що таке тривоги, відповідальність і військова витримка. Із золотою медаллю закінчила Старокостянтинівську гімназію (тоді — школу №9). Згодом навчалася на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, закінчила аспірантуру, викладала у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського.
Кандидатка наук із соціальних комунікацій, громадська діячка, у 2006 році вона прийшла до всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!». Тоді діяльність організації була зосереджена на культурологічних і дослідницьких проєктах. За підтримки безлічі підприємців у ГО реалізовували книговидавничі ініціативи, створювали документальні фільми, зокрема «Холодний Яр. Воля України – або смерть!»», продюсеркою якого була Оксана Левкова.
«На підтримку української мови ми навіть організували концерт рок-гуртів у Старокостянтинові», — згадує громадська діячка.
Війна змінила фокус її роботи. Після 2014 року це було волонтерство, поїздки на Донбас. А з початком повномасштабного вторгнення емпатія й особистий досвід привели до нового напряму — допомоги жінкам, які переживають втрату, відчай і горе.
Поштовхом до цього стала і власна життєва історія. Деякий час Оксана мешкала на Одещині, де громадська організація мала дерадянізаційний проєкт. Вона добре знала регіон, об’їздила й дослідила чимало куточків південної Бессарабії.
Саме тому й виникла ідея психолого-релаксаційних турів для матерів і дружин загиблих, полонених та закатованих росією захисників — насамперед на Одещину.
За три роки роботи вдалося зібрати кошти та організувати поїздки для жінок із Маріуполя, Києва, Херсона та багатьох інших міст України.
Тури для старокостянтинівських мам
Наприкінці 2024 року Оксана замислилася про рідний Старокостянтинів.
«Я подумала: для скількох жінок я вже організувала ці поїздки, а чому ж не звернулася до своїх — з рідного міста-Героя Старокостянтинова?»
Тож на початку 2025 року сконтактувалася з місцевими волонтерами та представниками міської влади. Мене скерували до жінок Героїв. Я запросила їх на каву, ми довго говорили, я брала інтерв’ю…», — розповідає Оксана Левкова.
Інтерв’ю з жінками — момент ключовий. Саме з нього починається підготовка до туру.
Оксана Левкова на зустрічах у центральній публічній бібліотеці Старокостянтинова.
«Перед тим як організувати поїздку, я розповідаю історії моїх співрозмовниць на своїй фейсбук-сторінці, де маю близько 15 тисяч підписників і друзів. Люди читають, підтримують і роблять донати. Допомагають меценати, благодійні організації та небайдужі українці, які розуміють людський біль. Збір коштів відбувається нешвидко — у середньому від першої зустрічі з героїнею до туру минає кілька місяців. Якщо ж зібраного недостатньо, я підключаю власні ресурси: продаю свої книги, роботи знайомих художників, а іноді допомагаю рибалкам з бессарабського містечка Вилкове через соцмережі реалізувати рибку «дунайку», отримуючи невеликий відсоток», — пояснює Оксана Левкова.
Чотириденний тур для 20 жінок коштує близько 120-150 тисяч гривень. У цю суму входить проживання у комфортних готелях, якісне харчування та продумана екскурсійна програма.
Устрична ферма "Ойстервілль", Одеська область, тур у липні 2025 р.
«Так, на все це потрібні гроші. Ми не можемо повезти дружин і матерів Героїв у хостел. Серед них є жінки, які роками не виїжджали далі свого подвір’я і навряд чи це колись зроблять. Тому, усвідомлюючи, що така подорож у мами чи дружини трапляється раз чи два у житті, ми робимо все можливе, щоб вона точно запам’яталася: обираємо найкращі локації, гідів, перевізників», — каже організаторка.
Спочатку це була Одещина: Ізмаїл, Болград, Вилкове, музеї, картинні галереї, устричні та кінні ферми, крафтові виноробні, сироварні, море, лимани. Згодом до маршрутів додалися Чернігівщина, Київщина, Рівненщина, де відпочинок поєднують із терапією від досвідчених психологів, з якими співпрацює ВГО «Не будь байдужим!».
У Старокостянтинові Оксана Левкова познайомилася з Інною Мандибурою, Валентиною Загоруйко, Оксаною Ніколаєвою, Вікторією Довгалюк та Світланою Золочевською. Поїхати змогли не всі — у кожної були свої життєві обставини, а іноді й невисокий ступінь готовності до такої подорожі.
«Дехто не хоче їхати без дітей. Але наші мандрівки — суто жіночі. Це не ретрити і не лікування. Це відпочинок, екскурсії, вивчення гастроспадщини», — пояснює Оксана.
Нове дихання, пісня та фотовиставка у Німеччині
Наразі у турах побували троє старокостянтинівчанок: Оксана Ніколаєва —влітку, Валентина Загоруйко та Світлана Золочевська — восени 2025 року.
Світлана Золочевська, мама зниклого безвісти сина-захисника, спочатку відхилила пропозицію поїхати на Одещину.
«Думала — не до того. Але Оксана так по-людськи, м’яко пояснила і розставила все по поличках. Я наважилася, поїхала — і не шкодую», — каже вона.
Учасницям туру відкрився цілий регіон: Ізмаїл, Болград, Вилкове: етносадиби, храми, неосяжне бессарабське небо і степ, танці й кухня українських болгар, молдован, гагаузів, албанців... Особливо Світлані запам’яталося наче іграшкове селище Доброслав.
«На чотири дні я переключилася. Ні, думки про Сашу завжди зі мною — бо живеш і лягаєш з однією думкою: «де мій син?». Але гадаю, якби він дізнався, що я змогла так відпочити, лише б радів за мене!»
Світлана Золочевська та Валентина Загоруйко у турі Одещиною, устрична ферма "Ойстервілль".
Її син Олександр зник безвісти у квітні 2024 року. «Напередодні він передав мені телефон у подарунок на день народження, а 1 квітня пішов на нуль. Це було його перше бойове завдання. До того як потрапити в окремий штурмовий батальйон «Скала», служив пожежником на аеродромі. У той день зникло 14 чоловік…».
У турі Світлана плакала — але не тільки через власний біль. «Мене дуже вразила жінка з Маріуполя, яка втратила сина. Вона розповідала, як під обстрілами носила їжу невістці й онуку, і щоразу, завертаючи за ріг дому, боялася побачити, що будинку, в якому були її рідні, уже немає»
Ще одна мешканка Старокостянтинова, мама загиблого захисника Сергія Шмерецького, Валентина Загоруйко, також довго вагалася перед поїздкою.
«У мене були проблеми зі здоров’ям, Одещину обстрілювали… Та я порадилася з колишнім командиром сина, і він сказав: «Михайлівно, їдьте, все буде добре! А в Одесі нас зустріла Оксана Левкова і одразу огорнула турботою: чудові готелі, цікаві екскурсії, спільні вечері…»
Валентини Загоруйко у подорожі Одещиною. Коло Тилігульського лиману.
Син Валентини, Сергій Шмерецький, загинув 10 лютого 2015 року у Краматорську разом із ще 16 військовослужбовцями, які того дня перебували на аеродромі. Їх убила російська ракетна система «Смерч». Крім військовових, постраждали ще 64 особи, серед яких були діти.
Колись Валентина Михайлівна співала у ансамблі імені Володимира Ножки, ветеранському хорі: була солісткою, їздила на концерти до Києва. Та після загибелі сина її красивий звучний голос замовк на довгі роки.
Відома виробня "Шабо"
А у турі жінка заспівала знову!
«Я сказала: «Синку, пробач!». І знаєте — мені здавалось, що він слухав, і що ця поїздка взагалі була як подарунок від Сергія!» - щиро каже мама загиблого.
Мама п’ятьох дітей Оксана Ніколаєва дізналася про тури від інших жінок із групи родичів зниклих безвісти.
«Спочатку я була налаштована скептично: багато хто чого обіцяє… Але потім Оксана мене справді запросила — і це було так щиро!» - пригадує жінка.
Оксана Ніколаєва у турі Одещиною, кінна ферма, липень 2025 р.
Влітку 2025 року багатодітна мама зі Старокостянтинова побувала на Одещині. Побачила Тилігульський лиман, колоритне селище Сарату, Ізмаїл, Болград, Вилкове, виноробню та равликову ферму.
«Ми — мамочки — у турі розуміли одна одну без слів. Нам не потрібні були психологи, нам потрібно було переключитися», - розповідає Оксана.
Старший син Оксани Ніколаєвої Сергій - бойовий медик третьої штурмової бригади - зник безвісти 13 березня 2024 року на Покровському напрямку.
Оксана розповідає, що життя для неї наче проходить між кількома світами: іноді думки повертають до найгіршого, але, не скорившись відчаю, вона чекає свого веселого, життєрадісного Сашка.
Учасниці туру на старовинному лютеранському цвинтарі у містечку Сарата (Одеська обл).
«Я не можу поставити життя дітей на на паузу. Живу заради них, і саме це мене тримає», — каже вона.
Оксана переконана: такі тури просто необхідні.
«У подібних ситуаціях жінки поводять себе по-різному: для когось жити і радіти здається злочином, хтось страждає від панічних атак. У турах стає легше. Ти бачиш, що така не одна, можеш говорити, ділитися. Та й разом простіше справлятися з пошуками, легше зрозуміти, у які двері стукати».
Після поїздки на Одещину історія Оксани Ніколаєвої вийшла за межі України.
Під час літнього туру жінок супроводжували дві журналістки — українка Тетяна Чернявська та полька Кароліна Бенедик, які проживають у німецькому місті Бремен. Вони записували відеоісторії та робили інтерв’ю з матерями та дружинами захисників. Саме ці матеріали згодом стали основою фотовиставки «Тихі Героїні», яку відкрили восени 2025 року в Бремені.
Поїздка до Німеччини. Оксана Ніколаєва разом з Оксаною Левковою та Наталією Гавриленко в центрі Бремена
Проєкт присвятили 12 історіям українських жінок, чиї рідні зникли безвісти на війні або є полеглими чи в полоні. Серед героїнь виставки — Оксана Ніколаєва зі Старокостянтинова та мама з Чернігівщини Наталія Гавриленко. Обох жінок разом з організаторкою турів, виконавчою директоркою ВГО «Не будь байдужим!», Оксаною Левковою запросили до Німеччини для участі у відкритті виставки та зустрічах з місцевими журналістами.
Відкриття фотовиставки "Тихі героїні" у Бремені
«Наші історії були представлені у фотографіях, коротких текстах і відео, які можна переглянути через QR-код. Це реальні розповіді про наших синів і наше життя в очікуванні, щоб показати німецькій спільноті справжнє обличчя терористичної Росії», — розповідає Оксана Ніколаєва.
Оксана Ніколаєва на відкритті фотовиставки "Тихі героїні" у Бремені
Під час перебування в Німеччині в матерів українських захисників брали інтерв’ю журналісти німецьких друкованих видань. Поміж усім репортери запитували про їхню позицію щодо можливих мирних переговорів, які тоді активно обговорювалися у європейських медіа.
Оксана Ніколаєва ділиться думками про війну з німецькими журналістами
«Я говорила відверто: якщо Україна піде на такі умови, ми станемо васалами росії. Тоді постає питання — заради чого воювали наші діти, заради чого зруйнували життя мільйонів людей!», — емоційно каже жінка.
Проєкт триває
Організаторка турів Оксана Левкова зізнається: скептиків і хейтерів у неї вистачає.
«Багато хто думає, що держава без проблем виплачує жінкам компенсації за синів і чоловіків. Але хто в темі, знає, скільки складнощів і затримок із цими виплатами. А між тим десятки тисяч українських жінок — мами загиблих, полонених, зниклих безвісти — це пенсіонерки з пенсією 3000 гривень. Вони просто ніколи не змогли б дозволити собі такий відпочинок. А ще ж потрібно переконати самих жінок погодитися на поїздку», — розповідає волонтерка.
Оксана Ніколаєва. в українській недільній школі Бремена
«Дуже важко пояснити, навіщо це потрібно. Але у турах згорьовані, розбиті болем жінки вперше за довгий час можуть поводитися так, як поводяться ті, хто вирушає у відпустку. Вони беруть яскраву помаду, згадують про манікюр, купують нову сукню, пакують валізи. Просто починають дихати! І навіть при тому, що мені організація цих мандрівок дається нелегко, доки вистачає мого ресурсу, я буду це робити. Бо знаю, що роблю правильно. Тому безмежно вдячна усім, хто розуміє й підтримує!», — додає організаторка.
Проєкт «Тихі героїні» триває і залишається відкритим.
Якщо ви — мама або дружина захисника зі Старокостянтинова або громад Старокостянтинівщини, який загинув, зник безвісти чи перебуває в полоні, і відчуваєте, що вам потрібна така поїздка — звертайтеся до Оксани Левкової напряму.
(телеграм/вайбер: 067 390 84 00).
Якщо ж ви можете допомогти фінансово, ця підтримка перетвориться на конкретну поїздку для жінок, які роками живуть у стані втрати й очікування.
Це не про відпочинок заради відпочинку. Це про можливість на кілька днів змінити простір і стан.
Жива комунікація між жінками допомагає не лише не залишатися наодинці з болем, а й об’єднуватися: ділитися досвідом, разом шукати відповіді там, де самій людині вже не вистачає сил. Іноді саме з цього починається рух далі.
