2009. Коридор Харківського військового вишу. Тісно.
Майже випадково підполковник зупинив молодого абітурієнта:
– Будеш ЗРВшником. Згоден?
– Згоден.
Тоді В’ячеслав Агеєв не знав, що означають ці три літери.
Не знав, що ЗРВ – зенітні ракетні війська стануть його життям.
Не знав, що одного дня саме він зіб’є ракету, яку росія називала «непереможною».
Сирота, який обрав форму, бо іншого шляху не було. Офіцер, який зростав в армії, яку списували з рахунків. Командир, що під вибухами зібрав боєздатний дивізіон із двох розбитих. Людина, що вивчила «Patriot» до рівня інтуїції. І Герой України. Підрозділ якого – еталон професіоналізму.
Як усе почалось…
2009 рік. Українська армія – на межі виживання. Хронічне недофінансування, розпродана техніка, суспільна байдужість. Професія військового – давно не мрія для молодих хлопців.
– Про війну тоді не думав ніхто, – каже В’ячеслав Агеєв. – Але у мене, м’яко кажучи, вибір був невеликим. Після закінчення Одеського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою вирішив вступати до Харкова, у військовий виш, Харківський національний університет Повітряних Сил. Саме там сталося оте випадкове «Будеш ЗРВшником», яке визначило все подальше життя.
Перші роки служби: армія до війни
Хотів служити ближче до дому, у Новій Каховці. Але почався 2014-й. Кримські частини зникли зі списків, підрозділи з прифронтових регіонів швидко укомплектували. Тож мене відправили до Київської бригади, на командний пункт системи С-300 – начальником обслуги.
Робота була важка і технічна: ремонт, налаштування, навчання людей, підтримка боєготовності.
Після 2014-го темпи бойової підготовки виросли в рази. Після окупації Криму, на Херсонщині створили новий полігон – «Ягорлик». Там проводили навчальні бойові пуски зенітних ракетних комплексів по реальних цілях, що імітують крилаті ракети. Я дуже хотів туди потрапити – не встиг.
Потім став командиром радіотехнічної батареї – заступником командира дивізіону з озброєння. Відповідальність зросла. На цій посаді я й зустрів 24 лютого 2022-го…
24 лютого: «Ми зібрали один дивізіон з двох – і почали полювання»
Напередодні повномасштабного вторгнення ми виїхали з пункту постійної дислокації. Знаходилися в полях, але, на жаль, по цій позиції також були приходи. Багато приходів. Озброєння, яке могло переміщуватись, ми передислокували на іншу локацію. Евакуювали вцілілу техніку.
Наступного дня з двох побитих дивізіонів зібрали один. Мене призначили старшим. Почалися протиповітряні бої.
Ми вперше працювали по реальних цілях. Тож коли збили першу ціль – російську «Сушку» – це був вибух емоцій. Руки тряслися. Серце вистрибувало. Ми перегравали цей момент знову і знову.
Перша збита ціль дала впевненість.
Друга, п’ята, десята – зробили війну буденністю.
Ти просто працюєш. Холодно. Точно. Професійно.
Через кілька тижнів, десь всередині березня, мене викликав «Граніт», наш комбриг, Сергій Володимирович Яременко, і сказав: «Бачу, ти готовий очолити дивізіон С-300. Добре воюєш, і хлопці в тебе завзяті. Готовий бути командиром дивізіону?» Я сказав: «Так, готовий». Насправді, у мене не було іншого варіанту. Це війна. Якщо ти робиш свою роботу, в тебе добре виходить і це приносить користь країні – маєш продовжувати.... Так я став командиром дивізіону С-300.
Наш дивізіон за перші місяці збив півсотні повітряних цілей – величезний результат для старенького С-300ПТ.
Два літаки – однією ракетою
Це було у перші дні повномасштабки. Битва за Київ. В районі села Мощун, біля Бучі, на удар заходили два російські літаки: бомбардувальник Су-24 і винищувач Су-35.
Зазвичай, по одній цілі ми робимо пуск двома ракетами. Але тут вийшло навпаки: однією – збили два літаки.
Ми дали пуск. Одна ракета не вийшла з контейнера. Друга – вистрибнула з пускової, на мить зависла в повітрі, запустила двигун і стрімко рвонула до цілей. Літаки йшли так щільно, що хмара елементів ураження бойової частини ракети накрила обидва.
Пункти візуального спостереження підтвердили знищення літаків. Це був один із найяскравіших моментів. Цей епізод згадуємо і досі.
Суспільство побачило, що таке ППО
До повномасштабної війни про ЗРВ знали мало. Повітряні Сили асоціювалися лише з авіацією. Але коли люди побачили, що ми збиваємо літаки, гелікоптери, ракети – вони зрозуміли, що ППО – це щит, що рятує життя.
Люди приходили, обіймали, дякували:
– Що б ми без вас робили?
Про нас почали говорити медіа, державні діячі. Почали піднімати питання про нарощення ППО, модернізацію, переозброєння. Стало очевидно: цей рід військ нарешті побачили й оцінили.
«Слава, ти їдеш на Patriot»
Момент відбору був простим. Комбриг сказав:
– Ви поїдете першими в США навчатися на «Patriot». У вас найефективніший дивізіон С-300 і сильний молодий колектив.
Це була мрія, у яку ми не вірили. Ми хотіли «Patriot» багато років – і ось нас направляють на навчання. Трьох місяців виявилося навіть забагато. Після «ручної» радянської техніки, опанувати сучасний комплекс було дуже легко. Через три-чотири тижні я вже дзвонив комбригy: «Командире, ми все знаємо. Забирайте нас в Україну – хочемо воювати».
Це був «Кинджал». Перша збита аеробалістична ціль в історії.
Перед від’їздом ми спитали американців:
Ми теж не знали. Аж поки не настала ніч на 4 травня 2023-го.
Той «Кинждал» росіяни запустили по-тихому. Це не був масований обстріл. Це була звичайна тиха ніч. У небі – ні ракет, ні дронів. Аж раптом оперативний каже: «Увімкни «високе», здійснюй пошук. Є інформація про пуск балістики».
Оператор побачив на індикаторі відмітку, що рухалася як балістична ціль. Вона стрімко наближалася.
Пуск.
Дві наші ракети вийшли у небо.
Є влучання.
Вранці телефонує комбриг:
– Слава, експерти вивчили уламки збитої ракети. Це був «Кинджал». Вітаю.
Це було вперше у світі!
Сказати, що всі були приємно здивовані – нічого не сказати. «Аналоговнєтний» «Кинджал»! Неможливо перехопити! Найбільша гордість російського ВПК! А ми його взяли і збили…
Росіяни до останнього думали, що в нас на Patriot сидить американський розрахунок. Їхні пропагандисти писали, що Patriot вже в Україні, але там керують американські офіцери, оператори. Звичайно, ми контактуємо з американцями, ділимося досвідом. Коли ми сказали, що збили «Кинджал» – вони були щиро вражені тим, на що здатен їхній комплекс.
"Темп був такий, що люди думали – це працює РСЗВ"
Ми зберігали тишу. Росіяни не розуміли, куди зник їхній «аналоговнєт». І вирішили масовано вдарити балістикою по Києву.
Це було, здається, 16 травня 2023-го.
Одночасно 16 балістик на столицю! Темп роботи був просто скаженим! Ракети з пускових вилітали одна за одною. Деякі місцеві пабліки писали, що на околицях Києва працює РСЗВ (реактивна система залпового вогню).
Це дійсно було схоже на це. І комплекс впорався. Наш розрахунок впорався. Трохи довше, ніж за хвилину, ми збили всі 16 ракет! Це був, мабуть, один з наймасованіших ударів балістики по одному місту, який я бачив за всю війну. Але, як виявилося найважчі протиповітряні бої були ще попереду.
Найважчий бій
2 січня 2024 року. Зі сходу, заходу, півночі, півдня на Київ летіло понад 50 крилатих ракет, 10 балістик, півсотні «шахедів». Це був дуже важкий протиповітряний бій для нашої бригади, і ППО в цілому.
Але ми зуміли відбити атаку. Тоді тільки наш підрозділ збив 8 крилатих ракет, 10 «Кинджалів» і ще певну кількість дронів засобами прикриття.
Полювання на «Patriot»
Для росіян ППО завжди була пріоритетною ціллю. Але «Patriot» став для них нав’язливою ідеєю. Супутники, дрони, агентура – на пошуки ресурсів не шкодували. Хотіли знищити нас за будь-яку ціну. Ми відповідали маневрами, переміщенням, хибними позиціями, макетами…
До речі, ворог уже надцять разів нас «знищував». Натомість ми продовжуємо працювати. На сьогодні ми вже знищили «Patriot» майже 250 цілей, понад 140 з яких – балістичні.
Зірка Героя
8 лютого 2024 року. Маріїнський палац. Поряд – Залужний, Буданов.
Я дивлюся на них і не розумів: «Як я тут опинився, поруч з такими людьми?»
Президент вручає їм найвищі державні нагороди. Третім називають моє прізвище… Це був шок і водночас – величезна честь.
Але я знав: ця нагорода – не моя особиста. «Patriot», С-300, інші зенітні ракетні комплекси – зброя колективна. На кожній машині працюють люди. Без них нічого б не вийшло.
Повернувшись до підрозділу, сказав хлопцям:
– Це наша нагорода. Ваша так само, як і моя.
Герой України каже чесно: життя не змінилося. Змінилась відповідальність. Змінилась планка. Змінились очікування людей, які тепер кажуть:
«Хочу служити у дивізіоні Героя України. Вони – найкращі».
І саме це – найбільший комплімент.
Чи додало авторитету, ваги моєму слову? Можливо, трішки. Тут варто сказати, перефразувавши відомий вираз: «Не звання прикрашає людину, а людина – звання». Свій авторитет ми здобуваємо в бою. Своїми вчинками, діями, роботою, професіоналізмом. Якщо ти гарний воїн, мудрий командир, достойна людина – то старші командири-начальники тебе поважатимуть, до твоєї думки будуть прислухатися, твої слова матимуть вагу. Як і казав, звання Героя – це визнання, підтвердження вагомості твоєї роботи, твоїх заслуг.
Фінал, якого ми всі чекаємо
В’ячеслав Агеєв продовжує воювати. Командувати. Вчити молодь. Тримати небо. Його підрозділ – один із найрезультативніших у світі по кількості збитих балістичних ракет. Сам він каже: «Ми будемо боронити небо стільки, скільки це буде потрібно. Ми йдемо разом – до перемоги».
За матеріалами Командування Повітряних Сил ЗСУ
