Ірина Гудзь займалася спортивною ходьбою близько трьох років. Та навіть за цей відносно короткий час встигла пройти шлях, що запам’ятовується на все життя: перше місце у Старокостянтинові, перші, другі й треті — у Хмельницькому, дві участі в чемпіонатах України.
До спортивної ходьби дівчина встигла спробувати себе в художній гімнастиці, боксі й народних танцях. Але саме цей вид спорту зачепив і змінив її найбільше.
Зараз їй 23. Через різкий поворот у житті вона залишила спорт, та все ще з теплотою згадує про ті роки тренувань і змагань.
Про те, як спорт вчить перемагати себе, знаходити сили й не зупинятися, — говоримо з Іриною.
Яким був Ваш старт?
— Спортивною ходьбою я почала займатися у дев’ятому класі. Одного разу ми з однокласницею сиділи на стадіоні — щось пили, чи то коктейль, чи каву. Дивимося: тренер займається з дітьми. Я тоді подумала: «Боже, як це смішно, коли вони крутять тими сідницями».
Якось на стадіоні один з тренерів спортивної школи побачив, як я займаюся. Запитав: «Ти не хочеш піти на легку атлетику?».«Окей, я спробую», - відповіла я.
Але наступного дня я підійшла до дверей спортивної школи, зупинилася, подумала… і розвернулася. Ще за день таки наважилася зайти. Я була впевнена, що бігатиму або стрибатиму. Але тренер Олександр Вербицький, якого всі називали Сан Санич, сказав: «А давай спортивну ходьбу спробуємо».
Так я і почала займатися видом спорту, над яким раніше просто сміялась.
Сан Санич слідкував, чи правильно я ставлю стопу, чи правильно ходжу. Через чотири-п'ять місяців ми поїхали на перші змагання. У кожного була індивідуальна програма, адаптована до фізичної підготовки.
Спочатку я соромилась. Та коли почула як мене хвалять, коли казали, що в мене виходить і є певні результати, мені це стало подобатися.
Спорт Вас змінив?
— Безумовно. Перш за все, я здобула загартованість характеру. Спорт зробив мене більш стриманою, спокійною, наполегливою. Раніше я могла поставити перед собою ціль і, коли не виходило, закинути. Тепер умію добиватись того, що хочу.
Спортивна ходьба — це про наполегливість і силу духу. У всіх великих спортсменів фізична підготовка схожа, вони всі сильні. Але без сили духу та наполегливості до фінішу ти першим не прийдеш.
На змаганнях Ви відчували і фізичне, і моральне навантаження. Як витримували?
— Пам’ятаю, ми зі знайомою розминалися, а інші дівчата ходили поруч і чомусь дивилися на нас боком. А потім пролунав стартовий постріл — і я зрозуміла, що падаю: хтось поставив підніжку. У мене коліно зчесане, лікті теж, а я все одно іду, хоча й кульгаючи. Бо я хотіла пройти ту дистанцію. Щоб там не сталося, хочеться дійти. Для самої себе просто не здатися.
Був іще один випадок у Хмельницькому. До фінішу залишалося буквально сто метрів, а від суперниці мене відділяло якихось п’ять. І тут чую крик тренера: «Давай! Давай! Давай!». Голова спортивного комітету теж кричить: «Іро, давай!». Зрештою я перегнала цю дівчину, дійшла до фінішу, взяла перше місце — і все. Падаю на бігову доріжку й кажу: «Я більше не можу».
Розкажіть, чому Ви залишили спорт.
— 16 січня мав бути відбір на чемпіонат України. Я була у гарній фізичній формі, готова показати максимум. Але 5 січня мені зробили операцію через запалення апендикса, і після цього щонайменше три місяці не можна було давати великі навантаження. Власне, я втратила форму.
Коли трохи відновилася й почала тренуватися, мене відправили на змагання. Було це чи в червні, чи трохи пізніше. Змагання почалися близько 12-ї години. Перший круг я пройшла ще нормально, але на другому тренер вже помітив: мене хитало з боку в бік. Каже: «Сходь! Не муч себе!» А я ні — нізащо, і йду далі. На третьому колі мені стало справді тяжко: в очах усе пливло, але я все одно йшла. Тоді тренер просто взяв мене за руку і зняв з дистанції. Я не змогла дійти і я сказала собі: «Все, Іро, це вже, певно, фініш!»
Але кожен фініш, кажуть, старт. Чим живете зараз?
— Без хобі та роботи я ніколи не сиділа. Спорт дав мені свої плоди і я почала нову сторінку життя. Зараз працюю у «Грузинській випічці». Захоплююсь рукоділлям: в’яжу, вишиваю, плету бісером, роблю бомбочки для ванни. Сумки з бусин робила. Що в інтернеті побачу — одразу хочу відтворити. Також створюю і продаю чайні бомбочки. Мені подобається, це як медитація. Заспокоює останнім часом.
Уявіть, що людина вагається, чи займатися спортивною ходьбою. Що Ви їй порекомендуєте?
— Якщо є сумніви — обов’язково спробуйте. Це того варте. Насамперед — корисно для здоров’я. Коли я почала займатися спортивною ходьбою, у мене був сколіоз, але після тренувань спина стала на місце.
Особливо мені подобалося після тренування сходити з колегами з треку, розтягуватись, спілкуватися й жартувати. Нас було небагато — я, ще одна дівчина і три хлопці — та мені подобалося ділитися своїми успіхами і слухати про досягнення інших.
Навіть під час поїздок в автобусі ми між собою жартували, обмінювалися історіями. У запасі завжди був чорний шоколад: перед змаганнями не можна перевантажувати шлунок. Він був гіркий, усі кривилися, але їли, бо дуже хотілося їсти. Змагання класні тим, що бачиш свої результати й займаєш місця, а ще — зустрічаєш спортсменів, якими захоплюєшся.
Спортом можна займатися просто для задоволення. Бо навіть в такому разі розумієш: ти здатна на більше, ніж думала, і кожен крок, кожне тренування наближає тебе до власної перемоги - коли найперше перемагаєш себе.
Що було до спортивної ходьби?
— Мені подобається спорт взагалі . З першого по восьмий клас займалася художньою гімнастикою самостійно та з колективом. Особливо часто ми їздили в Тернопіль на змагання. Нас там дуже не хотіли бачити. Ми завжди перші місця забирали, тому про нас казали: «Це ж ці, зі Старкона. Нашо вони приїхали. Зара заберуть усі кубки».
Ще ходила на бокс та на народні танці, навчаючись у школі. Один день у мене гімнастика, наступний - танці, а ввечері після танців ще ходила на бокс. Хоча після цього всього я дійсно втомлювалась, все одно продовжувала займатись. А коли навчалась в училищі на кухаря-кондитера, займалася стрільбою.
Чи плануєте повернутись до спорту в майбутньому?
— Так, хотілося б займатись. Я ще думаю, що спробувати.
