Є професії, які залишаються з людиною назавжди — у вправності рук, професійному чутті, внутрішній готовності прийти на допомогу.
Лікарська справа — саме з таких. І Віталій Аркадійович Трохимович знає це як ніхто інший.
П’ятдесят три роки він віддав травматології — медицині, що не пробачає помилок і не залишає часу на сумніви. У Старокостянтинові Віталія Аркадійовича Трохимовича знає мало не кожен. Заслужений лікар України, Почесний громадянин міста й району, хірург-легенда, впродовж 50 років незмінний завідувач травматологічного відділення Старокостянтинівської лікарні — відділення, яке він свого часу фактично створив з нуля і зробив опорою медичної допомоги для всього краю.
Але чи думав колись, що його праця з роками переросте у справжню довіру людей? Що стане лікарем на покоління — тим, до кого приводять дітей, а згодом і онуків?
Ні, — скромно зізнається Віталій Аркадійович.
Перед очима завжди були людська біль, крововтрата, зламані кістки і рахунок, який у найважчі моменти йшов на секунди. В таких умовах не думалося про пошану і здобуття авторитету — потрібно було брати відповідальність за людське життя.
І лише тепер, коли операційна залишилася позаду, з’явився той рідкісний момент, коли можна не рахувати секунди, й чи не вперше за багато років дозволити собі озирнутися на пройдений шлях.
«Післявоєнне дитинство було трудовим»
Віталій Трохимович народився 1 січня 1943 року — у важкий час війни, в окупованому німцями селі Бедриківці на Городоччині. Батьки важко працювали у колгоспі. У сім’ї Зінаїди Миколаївни та Аркадія Григоровича Трохимовичів росло п’ятеро дітей.
Післявоєнне дитинство Віталія було трудовим: діти тоді дорослішали швидко, допомагаючи старшим, працювали в небезпеці - розбирали завали на місцях боїв, серед побитої техніки, зброї та снарядів.
Четверо з п’яти дітей родини згодом пов’язали своє життя з медициною. Лікарську династію розпочав старший брат Ігор, який вступив до Вінницького медичного інституту і став лікарем-терапевтом. Згодом лікарський шлях обрав і Віталій.
В дев’ятому класі він прийшов з мамою на прийом до хірурга в Городоцьку лікарню. Поважний, рішучий лікар справив на нього глибоке враження.
«Я тоді так захотів бути схожим на нього. І це стало поштовхом», — згадує Віталій Трохимович.
Дорога до мрії була непростою. Одразу після школи вступити до медичного інституту не вдалося. Два роки він працював токарем на верстато-будівельному заводі в Городку. Потім була служба в армії, де з’явилася можливість пройти підготовчі курси для вступу до медичного вишу.
«Бо мрія нікуди не зникла», — твердо каже лікар.
«Ніщо не могло зупинити моє бажання зрозуміти, як працює людське тіло»
В 1965 році Віталій добре склав іспити з хімії, фізики, української мови та літератури, й вступив до омріяного Вінницького медичного інституту. Студенту Трохимовичу добре давалися точні дисципліни — хірургія, анатомія, гістологія.
Хлопець годинами міг залишатися в анатомічних залах, де на формалінових трупах і розібраних кістках вивчав кожну деталь. Інші студенти втрачали свідомість, а у нього цікавість брала гору — і ніщо не могло зупинити бажання зрозуміти, як працює людське тіло.
На четвертому курсі він почав відвідувати додаткові хірургічні гуртки, які проводив В.Г. Сардак — відомий професор, досвідчений торакальний хірург, який проводив операції на серці та легенях.
Професор помітив старанність і хист Віталія та почав брати його асистентом під час операцій. Саме тоді Трохимович уперше відчув: хірургія — не просто цікаве захоплення. Це відповідально, складно і життєво необхідно для пацієнта.
На четвертому курсі сталася ще одна доленосна подія: Віталій зустрів своє кохання — студентку 4-го курсу Ольгу, яка стала його дружиною. Ольга обрала шлях акушера-гінеколога, Віталій — хірургію. Одружилися на п’ятому курсі. В інтернатуру до Хмельницької міської лікарні приїхали вже разом, із маленькою донькою Наталкою, якій було сім місяців.
«Професійна цікавіть перемогла, і травматологія захопила»
Молодий інтерн зосередився на хірургії черевної порожнини. Та згодом Віталія Трохимовича направили до Старокостянтинівської районної лікарні — у хірургічне відділення, де він починав із базових операцій: апендицитів, гриж, ургентних втручань.
Та саме тут, Старокостянтинові, його лікарський шлях несподівано змінив напрям. У лікарні на той час травматолога не було взагалі. Усіх пацієнтів із переломами й важкими травмами доправляли до Хмельницького. Головний лікар Юрій Івович Березенський, побачивши старанність і відповідальність молодого хірурга, запропонував йому взяти травматологію на себе — за сумісництвом, на пів ставки.
Спеціальної освіти з травматології хірург тоді не мав. Але ще під час інтернатури з інтересом відвідував травмпункт, де бачив важкі, складні випадки. Професійна цікавість знову перемогла — і Віталій Трохимович погодився. Водночас добре розумів: це не лише більше навантаження, а й колосальна відповідальність.
Тож почав учитися сам. Шукав спеціальну літературу з травматології — монографії, професійні видання. Пройшов курси спеціалізації в Києві, паралельно працюючи в Республіканській медичній бібліотеці. Обходив усі букіністичні магазини столиці й таки знаходив потрібні книги — навіть зарубіжних авторів із Німеччини, Угорщини, Болгарії, інших країн.
«Я тоді багато читав і спав по дві–три години на ніч, — згадує Віталій Трохимович. — Але був молодий, організм швидко відновлювався. Травматологія захопила. Це постійна робота, часто — в екстрених умовах. Кожен випадок інший і вимагає швидких, точних рішень. А найбільше задоволення для хірурга — це якісно виконана операція, яка рятує життя й дає людині шанс знову стати на ноги».
Саме тоді він почав упевнено працювати з переломами та важкими травмами — крок за кроком формуючи себе як травматолога.
«Віталію, ти вже все знаєш і все можеш сам!»
Через рік роботи до Старокостянтинівської районної лікарні приїхав обласний травматолог, доктор медичних наук Іван Васильович Ковалішин. Після знайомства з Віталієм Трохимовичем і оцінки його роботи він сказав фразу, яка стала визначальною:
— Якщо є такий фахівець, то тепер у Старокостянтинові можна відкривати травматологічне відділення.
Спершу відділення працювало у складі хірургії. А вже у 1973 році його відкрили в окремому приміщенні, призначивши Віталія Трохимовича завідувачем.
У перші роки він залишався єдиним лікарем-травматологом на всю Старокостянтинівщину. Це було непросто: потрібно було одночасно надавати допомогу важко травмованим і вести прийом у поліклініці. На роботу приходив ще до початку робочого дня, а йшов пізно ввечері. Інколи залишався біля пацієнтів на ніч. І навіть коли формально йшов у відпустку, з міста не виїжджав — за першої потреби поспішав у лікарню.
«Своїм учителем в медицині я рахую Івана Васильовича Ковалішина, доктора медичних наук, головного травматолога Хмельницької області, —розповідає Віталій Аркадійович. — Його великий досвід, витривалість, строгість, дисципліна і переконання — на першому місті людина і її життя — стали прикладом для мене. Від нього я отримував консультації щодо лікування хворих.
Та згодом Трохимович почув від Ковалішина просту фразу, яка насправді означала дуже багато:
— Віталію, ти вже все знаєш і все можеш сам! Більше не потрібно до мене їздити за порадами.
Через чотири роки у відділення до Трохимовича прийшли працювати два інтерни — Василь Немлій і Валерій Панчук. І саме тоді Віталій Аркадійович уперше сам відчув себе учителем.
Серйозні, начитані хлопці швидко освоїлися, спершу асистували, а згодом почали виконувати складні операції самостійно. Разом із Василем Тимофійовичем та Валерієм Васильовичем вони пропрацювали два десятиліття — формуючи команду й розвиваючи травматологію у Старокостянтинові.
Як Трохимович зшивав людське серце
За роки роботи лікар-травматолог Віталій Трохимович виконав понад 20 тисяч операцій.
Найскладніші з них — при політравмах, коли одночасно ушкоджені грудна клітка, кістки тазу, є множинні переломи, розриви тканин, відриви рук і ніг. У таких випадках лікар буквально відвойовував людину в смерті.
Кілька історій і сьогодні стоять перед його очима.
Молодого хлопця із Пасічної, що їхав велосипедом, збила автівка. Черепно-мозкова травма, переломи кісток обох ніг, таза, втрата свідомості, травматичний шок.
Спершу його потрібно було вивести з цього стану — фактично повернути до життя. А далі — серія операцій. Юнак вижив. І, всупереч прогнозам, став на ноги.
Інший випадок — комбайнер із важкою травмою. Розірвана грудна клітка, легені назовні, забиті соломою. Тяжка торакальна травма. Часу на роздуми не було. Віталій Аркадійович провів успішну операцію і врятував чоловіка.
А одного разу Трохимовичу довелося зшивати людське серце. У прямому сенсі.
До лікарні привезли молодого хлопця з ножовим пораненням – рана в проєкції серця. Часу на транспортування не було. Кардіохірургів, які виконують операції такого роду, теж.
Ніхто не наважувався. А він узявся.
Хід операції знав лише теоретично — читав про таке втручання в монографії. Але розумів: без негайної операції хлопець просто помре. Серце скорочувалося, кров била струменем. Шити доводилося в русі — під кожне скорочення. Але операцію провели успішно.
Пацієнт — Микола Гуменюк — вижив, одужав і досі приходить до свого лікаря.
«Я ніколи не шукав задоволення власних амбіцій»
У 2007 році Віталію Аркадійовичу Трохимовичу присвоїли звання Заслуженого лікаря України. Це сталося після 30-ї річниці від дня заснування Старокостянтинівської травматології.
Тоді до лікарні переймати досвід приїхали травматологи з усієї Хмельницької області. Вони оглянули відділення, поспілкувалися з пацієнтами, проаналізували результати операцій. А вже на підсумковому засіданні одностайно визнали: рівень роботи високий, є чому вчитися. Саме тоді завідувач травматології міської лікарні запропонував подати кандидатуру Віталія Трохимовича на присвоєння почесного звання «Заслужений лікар України», а за рік надійшли відповідні документи.
«Це не стало для мене задоволенням якихось амбіцій, — каже він. — Просто підсумок багаторічної роботи».
Згодом Віталію Аркадійовичу присвоїли звання почесного громадянина Старокостянтинова та району.
За понад 50 років, відданих травматології, медицина змінилася кардинально — і всі ці зміни відбувалися на його очах.
Коли він починав, у лікарні не було навіть елементарного інструментарію для операційної. Металоконструкцій у вільному доступі не існувало. Доводилося домовлятися з однокурсниками, шукати обладнання у всеукраїнській медтехніці, а згодом — ящиками возити пластини й гвинти з Києва. Пізніше допомогли місцеві підприємства: на заводі «Металіст» і в механічному цеху цукрового заводу почали виготовляти інструменти та металоконструкції для потреб травматології.
Значно змінилися й методи обстеження. Колись у розпорядженні лікаря був лише рентген. Знімки проявляли по 30 хвилин, а на операційному столі в цей час чекав пацієнт. Сьогодні ж є комп’ютерна й магнітно-резонансна томографія, УЗД, цифрова рентгенодіагностика — апарати, які дають змогу побачити результат просто під час операції.
Справжнім проривом стали малоінвазивні операції з мінімальними розрізами. Вони значно полегшили роботу хірурга і, що найважливіше, зробили лікування менш травматичним для пацієнта. А чого вартують сучасні ендопротези, завдяки яким травмовані швидше стають на ноги і які покращують якість життя!
Та початок війни поставив перед лікарями нові виклики. Потрібно бути готовими до масових надходжень поранених, розуміти специфіку бойової травми, яка суттєво відрізняється від цивільної. Це вимагає постійного навчання, максимальної зосередженості й особливої відповідальності за кожне життя — попри втому, обставини й загальні труднощі, які переживає країна.
«Якщо лікар не зачерствів змолоду, не зачерствіє вже до кінця життя»
«Найважче — коли ти не можеш врятувати пацієнта. Попри всі зусилля, знання і віддачу. І жодного задоволення не приносять операції з ампутації кінцівок. А коли вже під час війни на прийом почали приходити захисники без рук і ніг, серце стискалося від болю.
Часто вважають, що лікарю не притаманні співпереживання і співчуття. Це не так. Я завжди казав: якщо лікар не зачерствів змолоду, то вже не зачерствіє до кінця життя. Але лікар мусить уміти перемагати себе, вимикати хвилювання. Інакше пацієнта не врятувати», — розповідає Віталій Аркадійович.
Опорою для Віталія Трохимовича завжди була родина. Дружина Ольга Михайлівна — лікар акушер-гінеколог, у минулому багаторічна завідувачка акушерсько-гінекологічної служби лікарні.
Старша донька Наталя — лікарка-гінекологиня. Молодша донька Ольга — доктор медичних наук, керівник наукового відділу медичних проблем плануванння сім’ї ДУ «Всеукраїнський центр материнства та дитинства НАМН України», заступник директора з наукової освітньої роботи, авторка понад 150 наукових праць.
Онуки також знайшли свій шлях: Вікторія — юристка й викладачка англійської та італійської мов, Кирило — студент першого курсу IT-спеціальності, Марійка — успішна учениця дев’ятого класу.
«Головне — розуміння, що я прожив це життя недарма»
У родині Трохимовичів — понад 30 лікарів. Медичними працівниками стали й діти брата та сестер Віталія Аркадійовича. Цілі династії сьогодні працюють у Києві, Рівному, Івано-Франківську, Вінниці, Хмельницькому та області.
Зі свого відділення Віталій Аркадійович пішов свідомо. До цього моменту готувався довго — розумів, що колись доведеться вийти з операційної назавжди. Було нелегко залишати справу, якою жив усе життя. Але, йдучи на заслужений відпочинок, почув слова: «Залишайтесь, Ви нам потрібні!». І тоді зрозумів — іде вчасно, залишаючи після себе надійну зміну.
Завідувачку травматологічного відділення, свою ученицю Олену Василівну Островську, він називає досвідченою травматологинею. Працює у відділенні й інший його учень — успішний лікар-травматолог Геннадій Ігорович Цимбалюк.
А відпочивати досвідченому лікарю люди не дають. Телефонують, приходять, радяться. Бо знають — Трохимович не відмовить.
«Мій батько колись сказав: «Віталій, ти став гарним лікарем, але не зазнавайся. Не діли людей за рангами — лікуй і рятуй усіх однаково», — згадує він . І додає: «А тепер, я розумію, лікар — це на все життя!»
За його плечима — двадцять тисяч операцій, пів століття в медицині, покоління пацієнтів і ціла лікарська династія. Але найцінніше для Віталія Трохимовича — не звання і не цифри.
«Головне — розуміння, що я прожив це життя недарма».
І, мабуть, саме це і є справжній підсумок лікарського шляху — коли після тебе залишаються не лише історії хвороб, а люди, які змогли піднятися і піти далі.
