Андрій, родом із Хмельниччини, виріс в авіаційному містечку, де рев двигунів літаків був саундтреком дитинства. З ранніх років його захоплювала авіація. "Усе дитинство я мріяв стати льотчиком, – згадує він. – Батько – авіаційний фахівець, а вся чоловіча лінія – династія військових".
Коли в 2014 році розпочалася війна – Андрій обрав роботу з електронною автоматикою. "Відповідальність не менша, ніж у льотчиків, – пояснює він. – Об'єм роботи великий, бо без нас льотчик не полетить".
Його щоденна робота – серце літака: навігаційні системи, керування, прилади для вимірювання швидкості та висоти. " Ця роль вимагає холодної голови: краще 20 разів перевірити, ніж один раз помилитися. Психологічне навантаження величезне – підходимо зважено, без поспіху".
Перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року став випробуванням вогнем. Андрій чергував на аеродромі. "Ввечері 23 лютого ще говорив із дружиною – обстановка вже була напружена, – розповідає він. – А тут вранці: спалах, удар, вибух..."
Попри це все, Андрій та команда діяли швидко й злагоджено: підняли літаки, евакуювали техніку.
Сам він у перші години війни вирушив на оперативний аеродром, де продовжував готувати техніку до польотів.
Перед польотом він має свої маленькі ритуали – легенько почухати літак, для удачі.
Для тих, хто мріє про авіацію, Андрій радить: "Прийміть рішення в собі – хто ви і що можете. Якщо любите літаки, ідіть сюди. Це не романтика: велика праця та залучення багатьох людей. Фізичне навантаження на задньому плані, головне – психологія, та попри всі труднощі, які перед нами постійно постають, я пишаюся своєю бригадою".
