У Старокостянтинові відбулася подія, що розірвала тишу і згуртувала громаду навколо спільного болю та спільної надії: відкриття Алеї Незламних. Це місце присвячене тим, кого й досі чекають вдома, — нашим захисникам, які зникли безвісти під час запеклих боїв за Україну.
Попри важку атмосферу, на відкриття прийшло надзвичайно багато людей. Площу заповнили не лише офіційні особи, а насамперед жителі, які прийшли розділити тягар очікування з родинами героїв.
Головним і найважчим моментом заходу став вихід рідних та близьких зниклих воїнів. У руках вони тримали плакати з фотографіями своїх синів, чоловіків, батьків та братів. На кожному обличчі — історія мужності, а в кожному погляді рідних — незгасима віра в те, що їхня найрідніша людина обов'язково знайде шлях додому.
До присутніх звернувся міський голова Микола Мельничук, побажавши родинам витримки, віри та якнайшвидших звісток про їхніх рідних. Звернення до присутніх звучали від лідера об'єднання родин захисників, які пропали безвісти Юлії Леськової.
Представники духовенства відслужили молебень за всіх, хто нині на війні та в полоні, аби вони якнайшвидше повернулися додому.
На Алеї Незламних розміщено портрети 146 захисників — 146 історій мужності, віри й очікування. Це простір не для відчаю, а для єднання і підтримки. Тут живе вдячність за їхню відвагу та непохитна надія на повернення кожного додому.
Вони мають повернутися. Ми віримо.
Тут кожне фото — це любов, що не здається.
Особливої емоційної глибини заходу надали пісні у виконанні Марії Скромінської. Її виступи стали щирим музичним зверненням підтримки до родин та всіх присутніх.
Присутні тримали димові факели, з яких у небо повільно здіймався жовто-блакитний дим — як символ віри, надії та незламності.
Виготовлення та встановлення Алеї Незламних здійснило комунальне підприємство РБШП.
Після відкриття на площі відбулася традиційна мирна акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Люди утворили живий ланцюг уздовж дороги, тримаючи в руках портрети своїх рідних. Автомобілісти, проїжджаючи повз, сигналили на знак підтримки, додаючи цій миті ще більше єдності й сили.
Сльози на очах присутніх та море квітів стали німим свідченням того, що Старокостянтинів пам’ятає кожного. Поки ми чекаємо — вони живі. Поки ми боремося — вони з нами.
Чекаємо. Віримо. Повертаємо.
