– Льош, до кінця? – запитав штурман.
– Так, – коротко відповів пілот.
Це було найвпевненіше «так» в їхньому житті. І останнє, що Сергій почув від побратима.
22 березня 2022-го, район Ізюма, Харківщина.
Система попередження про наведення ворожих ракет в кабіні Су-24М просто розривалася. Це означало одне: їх «бачать» РЛС-ки і вже тримають на прицілі. Часу обмаль. Під крилами – бомби, які мали зупинити чергову колону окупантів на Харківщині.
Напередодні розвідка дала цифри: три Бук-М3 та шість Торів. У перекладі з військової на людську – це стіна, крізь яку практично неможливо пройти. Але пілоти вірили, що й цього разу прорвуться.
Тоді вони ще не були Героями України. Вони були просто екіпажем, який кілька тижнів поспіль методично «стирав» російські колони на Київщині, Сумщині та Чернігівщині.
– Ми могли розвернутися, – згадує Сергій. – Мали повне право доповісти про критичне опромінення і вийти з зони. Усі б зрозуміли. Та ми виконали наказ і пішли на ціль.
Бомби лягли точно. Сергій встиг засікти момент скиду і на мить здивуватися: «Невже проскочили?».
Не проскочили… Ворожа зенітна ракета з’явилася раптово й не залишила шансів для маневру.
Удар! Кабіну миттєво заповнило полум’я. Розгерметизація, запах горілого заліза і пороху. Машина втратила керування.
Сергій смикнув ручки катапульти. Висота – критична. Парашут розкрився за лічені метри до верхівок дерев.
Потім – удар. Біль. Свист у вухах. Він приземлився у лісі. Перше, що зробив – набрав Олексія. Поза зоною… Тоді штурман ще не знав, що пілоту не вистачило тієї самої секунди.
Це була окупована територія. Від місця приземлення штурмана до уламків літака – близько кілометра. Росіяни одразу кинулись прочісували квадрат.
Пошуково-рятувальний загін скерував у точку евакуації: «Йди на південь. Зайти глибше на ворожу територію ми не маємо жодної можливості. Усюди ворог…»
Сергій ішов сам, три години. А здавалось, що вічність. Зі зламаним ребром і струсом мозку він притискався до землі кожного разу, коли чув вихід артилерії, і знову підіймався.
Коли перед ним розкинулося чисте поле, вирішив перечекати поки стемніє.
– Дорогу підсвічували ворожі ракети, – пригадує Сергій. – Час від часу вони розрізали темряву.
Кожен крок був іспитом на витривалість. На межі повного виснаження, коли сили були майже на нулі, попереду нарешті з’явилися обриси українських укріплень.
Назустріч Сергію вийшли троє бійців 81-ї окремої аеромобільної бригади. Вони ризикували, висуваючись у «сіру зону» на допомогу невідомому, і штурман досі переконаний: без них цей шлях міг стати останнім. Сергій не знає імен своїх рятівників, але назавжди закарбував у пам’яті позивний одного з десантників – «Копчений».
Коли вони нарешті вивели його до своїх позицій, бійці дивилися на Сергія як на привида: замурзаний, виснажений, він здавався людиною з іншого світу.
– Друже, – сказали вони, показуючи картинку з дрона, – поглянь. Ось вони ходять, шукають тебе. А ось поле, яким ти щойно пройшов… воно повністю заміноване.
Він пройшов його, не зачепивши жодного датчика. Наче небо, яке щойно забрало літак, вирішило прокласти йому шлях на землі.
Тоді він ще не знав, що найважчим випробуванням стане не мінне поле, а мовчання рації. Вийшовши до своїх, він насамперед запитав про побратима, сподіваючись, що тому теж вдалося дивом вийти з того пекла. Почалися дні очікування, пошуків та надії…
Про те, що Олексій загинув, дізналися лише за два тижні.
– Для мене він був не просто Героєм України, а другом. Веселий, люблячий, товариський… Ми літали разом з 2015-го, часто зустрічались родинами…, – каже Сергій. До речі, зараз донька Олексія вчиться на льотчицю.
_____________________________
Для Сергія цей 13-й бойовий виліт не був першим випробуванням "на межі". Під час дебютного бойового вильоту на Гостомель літак, з яким вони йшли парою, був уражений ворогом. Тоді вони скинули по 4 бомби по російському десанту, який щойно висадився із вертольотів в районі аеродрому, та успішно повернулися на базу.
Після першого вильоту одразу отримали фідбек. Розвідка доповіла, що добре відпрацювали.
– Я бачив, як росіяни бігали по аеродрому, коли на них летіли бомби. Вони цього не очікували. Їм сказали, що української авіації більше немає, все знищено. А тут ми – пара Су-24М, по чотири «п’ятисотки» під крилами, – згадує Сергій. – Після того вильоту з’явився неабиякий азарт і тверда віра в перемогу!
Але далі той азарт змішався з гіркотою втрат. В останній політ йшли кращі... 27 лютого назавжди вкарбувалося в пам’ять: під час пошуку ворожої колони в районі Макарова, прямо на очах у Сергія, збили літак майора Білоуса та капітана Довгалюка. Вони летіли разом. Бригада втрачала героїв, але ніхто не відмовлявся від виконання бойових задач.
___________________________________
Сергій – не єдиний військовий у сім’ї… Дружина теж служить в Повітряних Силах.
– 23-го ми разом заступили на чергування. Кожен на своєму місці. Чекали, що зараз відчергуємо і побачимось уже ввечері.
Сергій зустрів велику війну в повітрі, виводячи літак з-під удару, а дружина на землі, фіксуючи ворожі цілі на моніторах.
– Вона у мене теж народилась у сорочці, – жартує Сергій. – Адже перша ракета, що прилетіла на Старокостянтинів, прилетіла за якусь сотню метрів від неї.
Їхня спільна історія продовжується в дітях. Син, який довгий час не міг визначитись із майбутнім, ошелешив рідних зізнанням: «Буду льотчиком!»
____________________________________
Обидва члени екіпажу – штурман Сергій Вербицький та пілот Олексій Коваленко – удостоєні найвищого державного звання «Герой України». Олексій – посмертно. А їх рідна 7-ма Бригада Тактичної Авіації ім.Петра Франка під час війни отримала друге дихання: до строю стали нові пілоти, відновлено чимало бомбардувальників, що були на зберіганні, а що зробили з об’єктами окупантів крилаті ракети Storm Shadow та Scalp – побачив весь світ!
Та в основі кожної перемоги у небі досі лежить те саме коротке питання: «До кінця?» і завжди впевнене – «Так!»
Вчора, 18 квітня, Сергію Вербицькому виповнилось 40 років. Щиро вітаємо Героя! Разом до Перемоги!
Командування Повітряних Сил ЗСУ
